— Тобі, онученько, правильно здається, — погодилась бабця, з огидою спостерігаючи, як пан Урсуляк прислухається до їхньої розмови.

— Пане брехло, — гукнула пані Ганна до рудого, — я щось не збагну, як можна так голосно ридати і підслуховувати одночасно?

— Га? Ви щось сказали, мила пані?

— Так, пане брехло, я сказала, що ви — звичайнісіньке брехло.

— Я?! — пан Урсуляк знервовано закліпав оченятами. — Я — брехло?!

— Так-так, саме ви, — спокійно повторила пані Ганна. — Хіба маєте якісь заперечення?

— Ні-ні, жодних заперечень, — зненацька, вкрай спокійно відповів пан Урсуляк.

Він зосереджено заховав свою пожмакану хусточку до спортивних штанів, підвівся зі стільця, підійшов до підвіконня та став спокійнісінько поливати кактуси. — Заперечувати жінці — вкрай нерозумно, а заперечувати розумній жінці — просто безглуздо, — повільно зазначив він, певно, і сам не визначившись, кому були адресовані його слова: присутнім, чи йому самому.

Поливши кактуси, пан Урсуляк, задумливо поправив значки на своїй недолугій камізельці та пройшов до старовинного письмового столу, що стояв у темному куті кімнати.

— Прошу, шановні, до справи, — цілком урівноважено та навіть чемно мовив він. — Я до ваших послуг!

Лада, приголомшена такою дивною разючою переміною у поведінці рудого, розгублено перезирнулась із бабцею.

— Ви, певно, актор драмтеатру? — спитала Лада перше, що прийшло їй на думку.

— Онученько, цей цирк до акторства не має жодного відношення. Цей клоун ніякий не актор, він звичайнісінький мерзотник, — промовила пані Ганна, ледь стримуючи своє роздратування. — Де Юркова мама? — строго запитала вона в рудого, який майстерно удавав, що не почув її попередніх образливих слів.

— Сподіваюсь, вам відомо, люба пані, що таке материнське серце? — запитанням на запитання відповів пан Урсуляк та картинно зобразив почуття неосяжного співчуття та розуміння на лиці. — Материнське серце — це найміцніший та найпотужніший м’яз людського тіла. Але й він… На жаль, і він не спроможний витримати болю самотності та туги за своїм передчасно загиблим дитятком. У мене просто краялось серденько, коли я дивився, як страждає пані Марія.

І як страшно вона побивається за своїм любим синочком…

— Менше слів! — грубо перебила його пані Ганна.

Пан Урсуляк спробував удати, що він не розчув цього слушного зауваження. Але, зрозумівши, що нервове кліпання безжалісно видало його розгубленість, він знову поліз по свою пожмакану хустинку та знову заходився витирати спітнілі щоки, якими, за його припущенням, вже мали текти ріки сліз.

— Болюча та пекуча втрата, але в стократ гірша невідомість… Невідомість та надія. Тож я, як найкращий друг сім’ї, не міг лишитись осторонь цих страждань… Я все покинув та рішуче кинувся на допомогу… Користуючись певними зв’язками, я дістав для Марії відповідний папірець… У якому стверджувалось та гарантовано підтверджувалось, що Юрко загинув і шукати його марно.

— Конкретніше! — знову перебила його красномовство баба Ганя. — Де зараз пані Марія?

— Пані Марія у монастирі… Я, користуючись певними зв’язками, улаштував її до прекрасного монастиря. Вона з радістю полишила мирську огидну суєту, яка повсякчас нагадувала їй про синочка, й усамітнилась в обителі Божій, де, бідолашна, і знайшла нарешті спокій.

— У якому вона монастирі? — строго запитала пані Ганна.

— У найкращому, вже можете мені повірити, — трохи хвалькувато відповів пан Урсуляк та якось недоречно та незрозуміло додав. — Я звик користуватись лишень найкращими речами. І спілкуюся винятково з тими, хто має бездоганну репутацію…

— Вас запитали не про найкращі речі та бездоганну репутацію! — з огидою вигукнула Лада.

— Тебе, мерзотнику, спитали, у якому зараз монастирі пані Марія, — перейшовши на «ти», повторила запитання пані Ганна.

— Шановні! Шановні, немає потреби так серйозно хвилюватись. Запам’ятайте, пан Урсуляк ніколи слів на вітер не кидає. Якщо пан Урсуляк сказав, що це найкращий монастир, то так воно і є… Інакше це ніяк не може бути! Дивіться, у всіх монастирях триразове харчування… А у пані Марії чотириразове! Та ще й булочка з компотом, на додачу, перед сном…

— Так, Ладо! — гукнула бабця до онуки, перебивши маразматичну промову рудого. — Тут усе серйозно. Давай, дзвони дівчатам, нехай беруть таксі і швидко мчать сюди… Цей персик ми без них не вичавимо. А спізнитися на бал через цей гнилий фрукт було б украй прикро.

Лада рушила до телефону, а баба Ганя, узявши зі столу графин, спокійнісінько випорожнила його на спітнілу голову пана Урсуляка.

— Що?! Що ви собі дозволяєте?! — пробубонів плішивий. — Зі мною так не можна! Я заслужений пенсіонер! Я чемпіон Львова із шашок! Я учасник бойових дій та інвалід дитинства! Я почесний ліквідатор Чорнобильської аварії, аби ви знали! Та в мене вся рідня загинула, захищаючи незалежність нашої держави! Я сирота! Круглесенький сирота! Я герой боротьби за незалежність! Та я депутат міськради врешті-решт… Та припиніть же нарешті це знущання!

Він спробував відскочити, але пані Ганна елегантно махнула рукою та якимось дивним прийомом враз швякнула його на стіл. Безшиє тільце Урсуляка обм’якло та повільно сповзло на підлогу.

— Ба, що це було? — вигукнула Лада, здивована небувалою спритністю бабці. — Карате?

— Краще — бойовий гопак, — стомлено відповіла пані Ганна та, піднявши однією рукою пана Урсуляка з підлоги, кинула його у крісло.

— Чемпіонат Львова із шашок у якому році виграв? — спокійно запитала баба Ганя переляканого рудого.

— У… У 1983-му… — затинаючись, пробелькотів пан Урсуляк.

— Брехня! У 83-му чемпіонат виграв Івасик Маркевич — мій друзяка. Всі твої слова, мерзотнику, — брехня і більш нічого. Ладо! — зненацька гукнула вона до онуки.

— Я тут, ба…

— Запам’ятай, онученько, базікати про жертовність та геройство і мовчки, щодня наполегливо працювати на благо своєї Батьківщини — це не одне й те саме.

— Це ти з приводу виховання?

— Це я з приводу твого розуміння! — трохи ображено уточнила баба Ганя. — І нема чого підсмикувати! І взагалі, я вже коли просила тебе викликати дівчат?!

— Активістки товариства «Ті, кому за 70» вже у таксі. І за п’ять хвилин з’являться перед твої ясні очі… За свої попередні слова — перепрошую… Була неправа, — відрапортувала Лада та кивнула бабці на рудого, який заповзявсь картинно удавати з себе непритомного.

Пані Ганна стомлено зітхнула, узяла з підвіконня кактус та вколола ним спітнілий ніс Урсуляка.

— Де пані Марія?

— У Старому Самборі! У Самборівському монастирі! — завив брехливий і почухав свого носа.

— А ти що робиш у її квартирі?

— Це моя… Моя квартира… Пані Марія виписала мені дарчу. Їй не треба така велика квартира у самому центрі. Цілих сім кімнат — що вона буде з ними робити?

— Ти хто такий?

— Пан Урсуляк — найкращий друг…

Баба Ганя роздратовано зітхнула та знову вколола кактусом зачуханий і червоний ніс Урсуляка.

— Ще раз питаю, хто такий?

— У-у-у! — ображено занив рудий та висмикнув із носа дві кактусових колючки. — Я сирота! Чесне слово — сирота! Виріс у бідності і нужді… Усе життя пропрацював сторожем на Личаківському цвинтарі… Підробляв листоношею… Коли нарешті заробив трошки грошенят, відкрив власну церкву.

— Що-що?! — скривившись, перепитала Лада.

— Церкву, — жалісно промимрив сирота. — Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги — культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни — річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта — лишень завуальовані раби…