— Ти плачеш? — ледь чутно прошепотіла Лада.

— Та ні… Просто упріла, поки бігла… Ось і все… Якщо ти зараз запитаєш мене, чи ми врятуємо принцесу Маріам, то моє серце скаже тобі: так. Якщо ти запитаєш, як саме ми врятуємо її? То розум мій відповість: я не знаю… Не-зна-ю, і навіть не здогадуюсь про це.

— А тобі не здається дивним, що наша викрадена машина чомусь стояла саме біля будинку № 14? Біля того будинку, у якому живе мама цього нещасного Юрка — водія Мальви.

— Не знаю, — трохи роздратовано відповіла пані Ганна. — Я вже нічого не знаю… Взагалі-то, юнак здався мені дуже світлим. Але, як тут не крути, все одно не можу все зв’язати докупи. Питань тьма-тьмуща, а відповіді жодної нема. Добре, ходімо… Яка, він казав, квартира?

— Сьома, — відповіла Лада та рушила за бабцею до під’їзду.

Піднявшись на четвертий поверх старого австро-угорського будинку, пані Ганна подзвонила в квартиру № 7.1 зсередини одразу, наче їх чекали, заходились відчиняти замок. Поскрипуючи, двері відчинились, і у вузеньку шпаринку між дверима визирнула всміхнена руда голова якогось дядечка.

— Я вас слухаю. Ви чого хотіли? — безтямно посміхаючись, запитав невідомий та заповзявся знервовано терти своїми пухкенькими пальчиками дверний ланцюжок.

— Шановний, ми до господині, маємо термінову справу, — трохи розгублено мовила баба Ганя, здивовано перезирнувшись із Ладою.

— Ви помилились, пані… У цій квартирі я господар, — перелякано кліпаючи очима, гаркаво повідомив дядечко та знову якось огидно посміхнувся.

— А господиня де ж поділась? — підозріло примружившись, запитала баба Ганя.

— А немає… І не було ніколи… Тож, ви, пані, помилились, — прицмокуючи, повідомила руда голова, та, ще раз посміхнувшись, щезла за дверима.

Пані Ганна кинула погляд на номер квартири, потім на Ладу та на зачинені двері. Стомлено зітхнула та прошепотіла:

— Цей рудий так посміхався, що мені весь час кортіло дати йому в пику… Щось тут не так…

— Маєш рацію, — пошепки погодилась Лада. — Він занадто підозрілий.

Баба Ганя зосереджено стисла губи та знову подзвонила в двері.

— Хто там? — задзвенів за дверима переляканий голос рудого.

Пані Ганна, не відповівши, рішуче подзвонила вдруге.

— Нікого немає вдома, — ще більш налякано повідомив гаркавий голос за дверима.

— І давно нікого немає? — роздратовано запитала баба Ганя.

— Із вчорашнього дня, — якось зовсім уже недоречно відповів голос.

— Слухайте, шановний, вам ще не набридло клеїти із себе дурня? — втрутилась у розмову Лада.

— Не набридло, — затинаючись, повідомив ображений голос. І за дверима почулося якесь шарудіння. — Я ось беру телефон і негайно телефоную до поліції. Ось, телефон уже в моїй руці. Ось, я набираю номер… І дзвоню… Тримаю телефон… Набираю номер… І телефоную до поліції… Ось, телефон уже в моїй руці… Ось, я набираю номер…

— Шановний, вас заціпило, чи що? — буркнула баба Ганя. — То відчиніть, я вам надам швидку медичну допомогу! Глибокий масаж усіх м’язів обличчя — це якраз те, що вам потрібно!

— А я вже викликав поліцію… — хвалькувато, але налякано прошепотів голос. — Поліція буде вже за п’ять хвилин…

— Ну то дуже добре, — втомлено мовила пані Ганна, — мені вистачить п’яти хвилин. Не дратуйте мене, відчиняйте двері, інакше буде гірше! Своєю впертістю ви тільки шкодите собі!

— Я вас боюсь… — почулося за дверима.

— Даремно. Побоювання ваші марні… Солдат дитину не образить, — прислів’ям спробувала заспокоїти рудого баба Ганя, але, вочевидь, налякала його цим іще більше. Рудий не озивався, і за дверима все зненацька стихло.

— Рахую до трьох і знімаю ці нікчемні дверцята з петельок! — серйозно вигукнула пані Ганна та одразу розпочала відлік. — Один. Два, — швидко, без усіляких пауз почала вона лічити.

— Стривайте-стривайте, не поспішайте! — пробубоніло за дверима. — Краще скажіть, ви до мене з яких питань?

— З багатьох, — суворо відповіла баба Ганя. — Попервах питаннячко було лишень одне. Але зараз обставини змінились…

— Тут колись жив Юрко… — прокричала Лада, відсунувши свою бабцю від дверей, які вона вже збиралась ламати. — Ви знали Юрка?

— Юрка?! — зненацька радісно вигукнув рудий та заходився відчиняти двері. — Юрка… Боже мій, Юрка… Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика?! Чом?! Чом же ви одразу не сказали, що ви з приводу Юрка?! — зі скрипом відчинивши двері, прицмокуючи, виголосив він.

Лада з бабцею здивовано перезирнулися.

На порозі стояв низенький, вкрай кострубатий дядечко, голова якого взагалі не мала шиї. Здавалося, що вона якимось дивним чином росте із самих плечей. Пролисини, що виблискували крізь його рідке, скуйовджене волосся, сяяли, наче новий, добряче натертий паркет. З потилиці рудого, на самі плечі, звисало з два десятки довгих та недоречних волосин, які з невідомих причин були пофарбовані в сіро-коричневий колір. Ріденька щетина, що прикрашала його пухкенькі щічки, виглядала вкрай неохайно та бридко.

А посмішка… Посмішка надавала його всміхненому обличчю такого неприємного виразу, що вмить кортіло дати її хазяїну по морді.

При своєму низенькому зрості він мав досить довгі тонкі ніжки та коротеньке, гладеньке тільце. На його ніжках висіли спортивні, не за розміром великі, штани з білими лампасами, потерті і розтягнуті на колінах. Кругле черевце пана було немилосердно затягнуте в малесеньку, навіть крихітну, камізельку бордово-червоного кольору. Усе це, включаючи серйозну колекцію значків на камізельці, мало би викликати посмішку, але викликало чомусь винятково відразу.

— Хто? Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика, Юрка?! — ледь не заплакавши, ще раз виголосив дядечко та недолугим помахом руки запросив Ладу та бабу Ганю до оселі. — Вам, шановні, треба було одразу… Одразу повідомити мене, що ви з приводу Юрка… — затараторив він, сумно зітхаючи після кожного слова.

— Я, звичайно, шановний, перепрошую… — рішуче промовила баба Ганя, вже добряче втомлена його причитаннями. — А хто ви Юркові?

— Я?! — голосно перепитав рудий та чомусь умить заплакав.

— Ви, ви… — стримано повторила пані Ганна. — Хто ви Юркові?

Це простеньке питання настільки вразило дядечка, що він негайно поліз до спортивних штанів, дістав пожмакану хустинку та заридав іще жалібніше та голосніше. — Я… Я… — затинаючись, якав він, незграбно обтираючи сльози зі своїх щічок. — Я пан Урсуляк…

— Ви родич? — співчутливо запитала Лада.

— Ні-ні-ні, — чи то налякано, чи то спантеличено захитав головою пан Урсуляк та відчайдушно зашморгав носом. — Я набагато більше… Значно більше, ніж родич…

— Невже ви його батько? — здивовано прошепотіла Лада.

— Ні-ні-ні! Я ж вам кажу… Я набагато більше, ніж там усілякі родичі та рідний батько. Я друг… Друг сім’ї… Найкращий друг найнещаснішої сім’ї у світі… — чомусь трохи ображено пояснив він, а потім зненацька вигукнув: — Ох, Юрчику, Юрчику! Який хлопець був! Згадаєш — і заплачеш! Завжди допомагав мамі! Регулярно загартовувався та робив зарядку! Відмінник, активіст — непересічна особистість! А яку зразкову поведінку мав?! — сам у себе емоційно запитав рудий і трагічно обхопив голову руками.

— Слухайте, шановний…

— Пан Урсуляк.

— Так-так… Шановний пане Урсуляк, нам треба побачити Юркову маму. Вона коли буде?

— А її не буде, — кліпнувши очима, радісно повідомив рудий.

— Як це так, не буде? — втрутилась у розмову Лада. — Сьогодні її не буде чи як?

— І сьогодні, і завтра, і післязавтра… Ви вже взагалі ніколи не зможете її побачити…

— Вона померла? — зніяковівши, прошепотіла Лада.

— Так, — печально відповів пан Урсуляк та, діставши свою пожмакану хустинку, знову витер сльози. — Пані Марія померла для цього самотнього життя та для цієї мерзенної суєти.

— І давно вона померла? — узявши руки в боки, роздратовано запитала пані Ганна.

— Нещодавно, — відповів рудий та, сівши на стілець, знову голосно заридав.

— Ба, мені здається, цей плаксивий говорить нам неправду.