— Пане Чміль, якщо ви пам’ятаєте, як і кого ваша дружина оцінювала з геометрії, то прийміть, будь ласка, мої щирі вітання. У вас геніальна пам’ять, — посміхнувшись, відповіла пані Рута. Накинувши на себе шалик, вона шанобливо звернулася до Лади та пані Ганни.

— Шановні, дуже прошу не поспішати… З вашого дозволу, я лишу вас на хвилинку. Вибирайте все, що вам потрібно. Навіть можете попити кави, я маю чудову каву… Я ж розумію, творчі люди не люблять поспішати. Та я й не наважусь підганяти… Хіба ж я не розумію…

— Можливо, ми… — хотіла мовити щось Лада, але пані Рута одразу її перебила.

— Hi-ні-ні, навіть не турбуйтесь — вибирайте… А тоді просто лишіть гроші та обережненько причиніть за собою двері. Я маю ключ…

— Ні, ми… — знову щось спробувала сказати Лада, але її відсмикнула баба Ганя.

— Помовчи…

— Але ж, за роллю… — ледь чутно прошепотіла Лада. — По плану…

— Імпровізація — вища за всі плани, — буркнула онуці баба Ганя та одразу всміхнулася власниці крамниці: — Дуже дякую за довіру.

— Що ви, що ви… — схвильовано захитала головою пані Рута, — навіть не турбуйтесь.

— Я перепрошую, шановна, але хіба ви не пані Брильська? — трохи затинаючись, запитала пані Ганна.

— Ні-ні, крамничка пані Брильської ось тут, на стометрівці… Зовсім поруч.

— Пані Руто, — не витримали нерви у старого, — я побіг. Якщо це можна так назвати… А ви, благаю, не баріться.

— Добре-добре, вже біжу.

— Головне, запам’ятайте… — захекано виголосив дідусь, ледь дійшовши до дверей, — ви все одно мене, старого, в бігу випередите враз… Відкладіть для пані Люби виключно чорну гаму… І виключно геометричну форму, — не дуже зрозуміло визначив він фасон та щез нарешті за дверима.

— Виходить, це крамничка не пані Брильської… — сумно пробубоніла баба Ганя.

— Так-так, це моя крамничка, — ніби виправдовуючись, ще раз пояснила пані Рута. — Крамничка Брильської на стометрівці.

— Дуже прикро, — зовсім знітившись, прошепотіла пані Ганна.

— Що ви сказали? — не розчувши, перепитала пані Рута.

— Та ні, нічого… Просто мені розповідали, що пані Брильська має величезний вибір. Не знаю, чи це правда, але казали, що в її крамничці — сто тисяч ґудзиків, не менше.

— О, то ви про це, пані Фірсан… — посміхнулась пані Рута. — Не хвилюйтесь… Якщо мова йде про кількість, то, завітавши до мене, ви аж ніяк не програли. Не знаю, чи має Брильська такий асортимент, як ви сказали. Але про свою крамничку можу вам сказати напевне — в наявності на цю мить у мене, згідно з паперами, — сто двадцять тисяч п’ятсот сорок ґудзиків! А це не мало.

— Правда?! — не втримавшись від здивування, вигукнула Лада.

— Даю чесне слово, — щасливо та щиро усміхнулась пані Рута.

— Це якраз те, що треба, — ще щасливіше від пані Рути виголосила баба Ганя. — Такий асортимент не може не зачудувати!

— Буду щаслива, коли ви знайдете щось до вашого смаку… А тепер, із вашого дозволу, я відлучусь на півгодинки.

— Ні-ні, не варто поспішати, шановна пані Руто. Капелюшок варто обирати якнайдовше — повірте моєму досвіду. Хто спішить — той людей смішить, — багатозначно висловила свою філософську думку пані Ганна. — А за крамничку не турбуйтесь. Ми не тільки щось собі оберемо, але й зробимо вам гарний виторг. Будьте певні.

— Дякую вам, шановна пані Фірсан. Повірте мені, такого капелюшка, як у вас, я ще не бачила ніколи. Прийміть мої захоплення… Я миттю… — наостанок мовила пані Рута й вискочила з крамнички.

Лада, залишившись наодинці із бабцею, сумно зітхнула:

— Боже, і ця жінка займається моїм вихованням… Скажи принаймні, навіщо треба було говорити, що ми їй зробимо чудовий виторг? Це ж справжнісіньке знущання!

— Не мели дурниць, — ображено буркнула баба Ганя та прожогом кинулася зачиняти вхідні двері. — Запам’ятай, у будь-якій справі приклад завжди треба брати зі справжніх професіоналів! А хто неперевершений знавець у питаннях пограбування?

— Злодії?

— Не сміши мене! Злодії — це найдрібніші, найнікчемніші представники мистецтва грабування, — зі знанням справи, упевнено відповіла баба Ганя та заходилася швиденько збирати ґудзики в коробки, що стояли під прилавком. — Не стій, наче та Барбі, допомагай! Справжні фахівці у пограбуванні, — захекано вела вона далі, — це політики! Вони безмежно багато обіцяють — чим приколисують увагу… Не лізь до моїх ящиків — збирай у свої! Он, глянь, скільки ящиків, під тим прилавком, бачиш?

— Бачу.

— Ну, то давай, ворушись, бо ще заснеш!

— Не засну, я просто тебе заслухалась, ось і все…

— А ти збирай і слухай… О, правильно — молодець! Зсипай із дрібних ящичків у великі.

— Ну, і? — прошепотіла Лада, розгублена від почутого. — Обіцяють і цим приколисують увагу, а далі?

— А далі все просто до не можу… Отримавши довіру, політики швиденько, до ниточки обкрадають тих бідолах, які їм довірилися. І роблять вони це завжди вишукано, безпосередньо та вкрай щиро. Ось так приблизно, як ми з тобою зараз обкрадаємо довірливу пані Руту. О, до речі, треба дівчатам передзвонити! — згадавши про щось, вигукнула баба Ганя та кинулась до телефону. — А то ми справді нічим зараз не відрізняємося від політиків… Алло, Лано! Так-так, це я на дроті! У нас усе добре, навіть краще, ніж ми сподівалися. Слухай мене, сонечко, не перебивай… Останньою добіжить до вас така собі вкрай мила білявочка — пані Рута… Так ось… Усі наші гроші непомітно підклади їй у сумку. Зрозуміла? Ну то добре… І ось, ще… Там, у моїй спальні, шухлядка біля ліжка… В шухлядці скринька, а в скриньці мої золоті сережки та три коронки золоті… їх також підкладіть у сумку. Ясно? Що ти кажеш!? Уже прибігло більше трьох десятків?! Дано, сонечко, я не винна… У крамничці було лишень шестеро людей. Ти бачиш, що робить із людьми солідарність?! Ну, нічого — тримайтесь, можете продати геть усе з моїх шаф. Бо мені таки страх як перед Рутою незручно… Ти уявляєш, племінниця Дани помилилась! Крамничка Брильської на стометрівці! Гаразд, бувай… Зустрічаємось у «Лямпі». І не впадайте в розпач! Ви ще нічогісінько не пропустили! Найцікавіші па-де-де заплановані на вечір. Ви з Даночкою все надолужите на балу! Повір мені, на нас чекає роботи непочатий край…

— Ба, все готово! — стомлено вигукнула Лада та почала зіштовхувати докупи набиті коробки. — Я ось навіть скотч на столі знайшла. Треба все заклеїти, аби не розгубити.

— Стривай, а он скільки всіляких коробочок угорі, на стінах! І всі набиті під зав’язку. Зараз я тобі їх усі подам! — мовила баба Ганя та рішуче кинулась на стіни. Як по сходинках, ступаючи на полиці, вона швиденько видряпалась під саму стелю. І тут… Тут виявилося, що полички були прилаштовані виключно під ґудзики, і аж ніяк не під вагу такої емоційної пані. Ці бідолашні полички одразу би скрипом натякнули про це бабі Гані. Але швидкість цього несамовитого видряпування не лишила поличкам шансу навіть натякнути. Ця швидкість лишень залишила шанс на катастрофу. І катастрофа сталося негайно, щойно пані Ганна досягла своїм тілом самої гори.

— Ні-і-і-і! — тільки й встигла заволати Лада, затуливши долонями очі. Її бабця, на жаль, не встигла навіть цього. Потрощивши при падінні все, що можна було потрощити, вона дзвінко приземлилась на скляний прилавок. Прилавок навіть не пручався, він просто миттю склався до підлоги. Баба Ганя, мужньо прийнявши на голову весь потужний різнокольоровий ґудзиковий водоспад, нарешті злякалася та сильно заплющила очі.

— Ба, ти жива? — кинулась до неї Лада.

— Не знаю, — ледь чутно пробурчала бабця.

— В тебе щось болить?

— Не знаю, — знову буркнула вона та несміливо спробувала відкрити очі.

— А рухатись можеш?

— Не знаю…

— Та що ти завела зі своїм «я не знаю»?! — розлютилася Лада. — Ну, вставай! Може, ти собі щось зламала…

— Собі не зламала, — прошепотіла баба Ганя, озираючись навколо, — а пані Руті зламала все, що можна. Добре хоч стіна не впала, а то був би казус… Запам’ятай, онученько, у будь-яких негараздах завжди шукай зернятко якоїсь користі.