— Треба буде не забути звільнити цього бідолаху, — подумала Лада.

Папуга, з морквиною у лапці, завмер, щойно пані Ганна зайшла до крамнички. Він був єдиний, хто відразу оцінив бабин королівський капелюшок. Лада посміхнулась із щирої розгубленості папуги та рушила до бабці.

— Пані Фірсан! — за чужим прізвищем звернулася вона до своєї бабці. — Пані Фірсан, я, звичайно, страшенно перепрошую за свою нечемність… Але я просто не можу стримати свого захоплення від вашого нового капелюшка!

— О-о, панно Катерино, моє шанування, — щасливо промуркотіла у відповідь її рідна бабця. — Кажіть негайно, як ся має ваша бабця? Мені казали, вона занедужала на серце?

— Пані Фірсан, повірте, якби вона зараз побачила той шедевр, якій прикрашає вашу голівку, вона би негайно одужала. Я переконана, такого вишуканого капелюшка не має навіть англійська королева!

— О-о, панно Катерино, у вас бездоганний смак. Мені вкрай приємно мати за сусідів саме вас і всю вашу родину. До речі, зверніть увагу на якість кашеміру…

— Якість просто неймовірна!

— Визначення невірне! Я думаю, більш влучно буде визначити так: такої якісної якості ще не бачив світ! Можливо, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення цього казкового кашеміру.

— А мережива, пані Фірсан! Просто не віриться, що людська фантазія спроможна досягнути ніжності такої!

Саме після того, як пролунало слово «ніжність», увесь жіночий контингент крамнички одразу ж перестав дихати. У буквальному розумінні цього слова. Як ці пані змогли не дихати стільки часу, достеменно невідомо. Але до закінчення вистави жодна з відвідувачок так і не вдихнула в себе ані ковтка повітря. Вони тільки ледь чутно зойкали та зітхали. Як це можливо — ніхто не знає і, певно, не дізнається ніколи!

— А модель, пані Фірсан, модель! Яка гармонія та плавність ліній! Ця неосяжна досконалість всіх пропорцій — не геометрія, а творіння Боже.

Дивно, але чомусь саме після слова «геометрія» пристаркуватий дідусь втратив спокій та рівновагу. Він зненацька покинув розглядати у монокль вітрини і перевів свою прискіпливу увагу та оптичний пристрій на шедевр, якого й стосувалося це чарівне слово «геометрія».

— А цей ґудзик? — заплющивши очі, вигукнула пані Ганна, багатозначно вказавши внучці на великого ґудзика, що прикрашав її капелюх. — Його сметанковий колір неймовірно пасує до ніжно-фіолетової гами цього капелюшка!

— Невірне визначення, пані Фірсан! Я думаю більш влучно буде сказати наступне: ці кольори так один одному пасують, як ще ніщо нічому не пасувало в цьому світі! Можливо, як ви зазначали, слова дещо каламбурні… Але це припустимо, зважаючи на складність визначення неповторності цього ґудзичка!

Певно, зрозуміло, чому саме після слова «ґудзичок» власниця крамниці пані Брильська перестала не тільки дихати, але й бачити? Усе дуже просто. Незважаючи на фах та великий досвід, вона ще ніколи не бачила такого захоплюючого екземпляра. Тож її карі очі від сліз одразу помутніли. Зазвичай у світі такі сльози називають заздрістю. Та кажуть просто: «Я по-доброму тобі заздрю». Але у Львові не прийнято вживати таких прямолінійних слів. У Львові ці речі називають більш поетично. Тому слово «заздрість» усі толерантно замінюють на словосполучення «я в захваті!». Або «це просто неймовірно»! Але суть лишається одна й та сама. Тож запаморочення пані Брильської сформулюємо романтично: від споглядання ґудзика на капелюшку вона була у захваті до сліз!

Усе повітря невеличкої крамнички аж вібрувало від зачарованих поглядів. І це, безумно, не могло не вплинути на бабу Ганну. Адже вона була справжнісінькою пані. А жодна справжня пані, як відомо, не може встояти під шквалом захоплених зітхань. Тож сталося найстрашніше. Пані Ганна настільки захопилась виконанням своєї ролі, що забула геть про все. Вона вже цілком щиро не пам’ятала не тільки про пограбування, але й про те, як її звати. І невідомо, чим би все скінчилося, якби на допомогу Ладі зненацька не прийшов папуга Ара. Саме його відчайдушний вигук «КОРОЛЕВО, БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ!» привів нарешті бабу Ганю до тями. Вона з острахом відчула, що, мабуть, дещо загралась. Саме це відчуття страху й допомогло їй нарешті почути те питання, яке знесилено повторювала Лада протягом останніх десяти хвилин.

— Благаю вас, пані Фірсан, скажіть нарешті, у якому бутіку ви придбали таке диво?!

— Я вас прошу, панно Катерино! — старанно та голосно взялася виправлятись бабця. — Який бутік?! Це ж не комерція! Це творчість — отже, стан душі! А душа ціни не має! Цей капелюшок — творчий здобуток неперевершених майстринь пані Лани та пані Дани.

— Не може бути! — правдоподібно підіграла Лада бабці. — Просто не віриться, що людські руки здатні творити ось такі шедеври!

— Стривайте-стривайте! Панно Катерино, невже ви не знаєте пані Дану і пані Лану?! — емоційно вигукнула бабця. — Я в це не вірю! Цих майстринь знає кожна львів’янка, котра себе шанує.

Після цих немилосердних слів усі присутні у крамничці дами зашарілись. Але найбільше почервонів чомусь дідусь із моноклем. Можливо, замість слова «львів’янки» йому почулося «львів’яни»? Відомо лишень те, що після цього він одразу дошкандибав до пані Ганни та, галантно знявши капелюха, чемно пробасив.

— Пані Фірсан, вельмишановна, дуже прошу, чи не могли б ви говорити трошки голосніше? На жаль, мої старенькі вуха не почули адреси… Адреси, за якою можна, можна вибрати таку бездоганність…

— Адресу ще не називали… — усі разом, синхронно зауважили всі присутні пані.

— A-а, ще не називали? — вже спокійніше мовив він. — А я вже думав, що прослухав таку важливу та корисну річ… Пані Руто, — звернувся він до власниці крамнички, — дуже прошу, не пропустіть найголовніше: адресу цих майстринь! Інакше моя дружина мені цього не пробачить. Як постійний покупець, розраховую на ваше розуміння.

— Не турбуйтесь, пане Чміль, я сама уважність, — відповіла власниця крамнички, лагідно всміхнувшись.

— Ну то дуже добре, — пробубонів дідусь та одразу ж знову звернувся до неї: — Пані Руто, чи не здається вам, що моя пані Люба буде просто в захваті від такої витонченої геометрії?

— Та помовчіть, зрештою, хоч хвилину! — незадоволено вигукнула руда пані. — Перебивати розмову іншим — вкрай нечемно!

— А підслуховувати чемно? — ледь чутно запитала у рудої фарбована білявка. Вона одразу відчула в рудій сусідці конкурентку.

— Нечемно… — пошепки погодилась руда, змірюючи поглядом фарбовану білявку. — Нечемно… Але що робити?

— Та тихо вже… Завелись, наче на базарі, — підсмикнула їх чорнява пані.

— Пані Фірсан, будьте милосердні… — зібравшися з думками, вела далі Лада. — Скажіть нарешті, де саме міститься майстерня цих чарівниць? І в які години до них можна завітати?

— Краківська, 24, помешкання № 5… — тільки й встигла вимовити пані Ганна, як увесь жіночий контингент крамнички розтанув у повітрі. Ніхто навіть не дослухав до кінця… Грюкнувши дверима, жінки наввипередки помчали до бажаної цілі. До шедеврів гуртка «Вмілі рученята» товариства «Ті, кому за 70». Тож бабі Гані справді вдалося поєднати корисне із приємним. Навіть у такому незвичному питанні, як пограбування. Вона легко спромоглася одразу вбити двох зайців: випроводити з крамнички свідків та продати капелюшки, які вони з дівчатами пошили за минулий рік.

— Пані Руто, заради Бога… Як постійному покупцеві… Допоможіть якнайшвидше пересунути його старече тіло на Краківську, 24! Ви ж знаєте мою дружину, пані Любу… Вона не вибачить, якщо я не встигну! Я все життя мріяв дістати їй такого геометричного капелюшка! — благально мовив дідусь.

— Пане Чміль, ви можете покластися на мене, — запевнила старенького пані Рута, швиденько одягаючи пальто.

— Пані Руто, ви просто ангел, — з полегкістю всміхнувся він. — Я вам дуже вдячний, що у важку хвилину ви мені не пригадали, як строго ставилась до вас моя дружина, коли ви вчилися у школі. Адже з геометрії ви від неї мали лишень трійки… Не пам’ятати жахливої категоричності моєї дружини — це шляхетно. Мені є чому у вас повчитись…