— Що за мара? Пожежа? Так не буває… — знічено бубонів він собі під носа, не розуміючи ані того, що відбувається, ані того, що йому треба робити.

Зненацька він скривився та, ляпнувши себе по лобі, вигукнув:

— Пожежа! А там же… Там же, у моїй кімнатці, — людська подоба! А завтра танці! Як же я буду цілуватися з Анжелою, якщо згорять пігулки з людською подобою?! Ай-я-я-яй! — ще раз ляснувши себе по лобі, заверещав він і кинувся до дверей водокачки.

Ледь відсунувши вже гарячі засуви, він відчинив двері, і звідти одразу вирвалися полум’яні язики.

— Ай-я-я-яй! Який вогонь! Яке страхіття! Що ж робити?! Якщо я завтра не піду на танці, Анжела буде в страшному розпачі! Ще надумає цілуватися з іншими парубками — вона така романтична… Ні, це неприпустимо! — сам до себе рішуче прокричав переляканий кажан. Стрибнув у калюжу, добряче вивалявся в ній та, стікаючи багнюкою, відчайдушно залетів до палаючої башти водокачки.

— Анжело, я люблю тебе! — пролунало крізь потужні полум’яні язики, і одразу все стихло.

За мурами водокачки стояло справжнє пекло. Вогонь виривався із палаючого Замори, наче з печі. Ши Бо сидів на пожежній, біля пульту та гарячково тис на всі кнопки, намагаючись ввімкнути хоч один брандспойт. Задихаючись від диму, він уже наосліп намацав якийсь важіль, потягнув його на себе, і з брандспойта нарешті вистрелила піна. Ши Бо одразу направив струмінь на пожежну Мальви і, загасивши її, заходився гасити лебідку та колодязь. Тільки-но піна прибила полум’я, як із колодязя визирнув усміхнений ворон із блайзером на голові.

— Дякую, друже Бо! — стомлено вигукнув Горан. — Я бачу, ти без мене тут не гаяв часу! Що сталося?

— Та так, — Замора приходив. — Скромно відповів Ши Бо, прокладаючи із брандспойта доріжку від колодязя до пожежної Мальви. — Щось хотів, але що саме, я так і не зрозумів. Як у тебе?

— Кращого не може бути! Джовані, Маріам — усі живі здорові! Ану, кинь мені пігулку із людською подобою, бо моя недоречно скінчилась… Я крилами нездужаю потягнути лебідку!

— Горане, я не маю більше подоби! — крикнув у відповідь Ши Бо. — Лети до мене — поміняємось місцями! Ти гаси, а я лебідку потягну! Тільки швидше, друже!

— Я не сам! Зі мною ворон, що подужав сам піднятись. Як тебе звати? — звернувся Горан до ворона, що стомлено виліз на колодязь.

— Вазген, — прошепотів той, задихаючись від диму. — Я сам витягну лебідку.

— Вазгене, друже, не марнуй даремно часу! Його і так у нас вже не лишилось! — втрутився Ши Бо. — Перебирайся до пожежної машини! Там, ззаду, вхід до багажного відсіку!

— Ні! Я буду полум’я гасити! — категорично заперечив Вазген та з останніх сил заходився махати крилами на вогонь.

— Не роби дурниць! — зупинив його Горан, вхопивши за крило. — Ти ж роздмухуєш його ще більше!

— Я обережно, не турбуйся… Я зараз погашу вогонь… — марячи, прошепотів Вазген та знепритомнів, впавши у піну.

— Горане, — гукнув Ши Бо, — швиденько віднеси його до Мальви! І давай на моє місце!

— Добре, Бо! — прохрипів, закашлявшись від диму, Горан.

І, вхопивши на спину непритомного Вазгена, він перелетів із ним до багажного відсіку.

— Мальво! — гукнув він, відкривши відсік. — Потрібна допомога — він знепритомнів! — задихаючись, мовив Горан та, кинувши Вазгена на крила розгубленої, заплаканої Мальви, одразу зачинив дверцята.

— О, Джоні, я вже думала, ти загинув! — заридавши, виголосила Мальва та заходилась цілувати непритомного Вазгена.

У цілковитій темряві, що панувала у багажному відсіку, нічогісінько не було видно. Але дуже добре було чутно.

Чутно щасливий голос Мальви та зніяковілий тембр Вазгена, котрий після першого ж поцілунку таки прийшов до тями… Хоч і не остаточно.

— Джоні, любий, як ти мене налякав…

— Я… Я…

— Мовчи… Мовчи, коханий, не вибачайся… Я вже пробачила тобі усі твої безглуздя.

— Ні… Я…

— Ти кохаєш мене?

— Я…

— О, ти не уявляєш, як я скучила за тобою!

— Можливо…

— Неможливо! — знов категорично перебила Вазгена Мальва. — Неможливо відірватися від твоїх вуст!

— Я хочу пояснити… — задихаючись, прошепотів Вазген.

— Не треба! Не треба слів, коли панує ніжність… Нехай твої вуста розкажуть про твою любов…

— Але, зрештою, я маю щось сказати!

— Не варто, милий… Я все знаю… Знаю, як ти мене кохаєш…

— Ти помиляєшся, я кохаю іншу!

— Тобі тільки так здається…

— Ти думаєш? — вже не так категорично перепитав Вазген.

— Я не думаю, я знаю, — прошепотіла ніжно Мальва. — Я — твоя доля. Я — саме та, хто зробить тебе найщасливішим у світі.

— Правда? — розгублено запитав Вазген.

— Навіть не сумнівайся, любий…

— Я вже й не знаю, що мені робити… — ледь не плачучи, прошепотів Вазген. — Я не знаю, що мені робити…

— Розслабся, — прошепотіла вона ще ніжніше, і надалі у темному багажному відсіку стало не тільки нічого не видно, але й не чутно.

«Напевно, поцілунки ладні зупинити час», — лиш промайнула думка у Вазгена. І тут… Двері відчинились, і до багажного відсіку почали залітати знесилені ворони — звільнені полонені.

Ши Бо обережно поклав на долівку непритомного Джовані та допоміг піднятись до відсіку Маріам.

— Ши Бо, ти давав мені слово, що звільниш тільки мого Трапатоні! А притягнув сюди увесь непотріб! — незадоволено заверещала Мальва, розгублена від напливу гостей.

— Шановна Мальво, я би радив вам більш чемно добирати слова, — задихаючись від диму, відповів Ши Бо. — Інакше я не беруся гарантувати вашу безпеку.

— Але ти давав слово!

— Шановна, я давав слово, що зроблю усе можливе для порятунку Трапатоні. Тож я свого слова не зламав…

— Ви з Гораном, — перебила його Мальва, — жахливі брехуни! Ви не дотримали слова! І, можете не сумніватись, ви досить швидко пошкодуєте про це! Я слів своїх на вітер не кидаю!

— Без проблем, — посміхнувся Бо. — Але для початку нам треба вирватись із цього вогняного пекла. Інакше, шановна Мальво, вам буде досить складно дотримати свого слова, — додав він та причинив двері до відсіку.

Прожогом скочивши на пожежну, Ши Бо ввімкнув брандспойти і мерщій помчав до водійської кабіни.

І тільки-но він гримнув за собою дверима, машина полетіла крізь вогонь.

Брандспойти, що били піною поперед машини, не справлялись із вогнем. Вони лишень притушували ледь-ледь полум’яні язики, які з усіх боків кидались на машину.

— Горане, які в нас шанси вирватися звідси? — прошепотів Ши Бо, глянувши на ворона у блайзері, що крутив кермо, наче дзиґу, намагаючись вписатись у круті палаючі віражі.

— Ніяких, — спокійно відповів Горан.

— Ясно… Як завжди.

— Допоки піна є в брандспойтах — трохи покатаємось, а далі… До речі, я просив тебе колодязь закрити люком… Ти не забув?

— Забув. А нащо його закривати?

— Там лишилось троє боїв: Голота та ще двоє — переляканих на все життя…

— А куди ми їдемо? — перебив його Ши Бо. — Ти що, дорогу пам’ятаєш?

— Яку дорогу? — посміхнувся Горан. — Я так надихався вже диму, що забувати став, навіщо ми сюди приперлися. Їду по дорозі вгору, а там подивимось, що буде…

— Як Трапатоні? Ти з ним говорив? — після чергового віражу, закашлявшись, запитав Бо.

— Прекрасно. Його кинули у центрифугу. Він нічогісінько не пам’ятає… Навіть забув, як його звати… Посміхається усьому…

— Якщо посміхається усьому, то прекрасного тут мало, — сумно зазначив Ши Бо.

— Ну, не скажи, друже, не скажи… Могло би бути значно гірше. Згадай себе після центрифуги… Ти теж усьому посміхався. Дай тільки час — і все минеться…

— Тоді, двадцять років тому, мені просто пощастило… Якби не ти, я б і досі посміхався. Ти був такою дбайливою доглядальницею, що я не міг тебе розчарувати.

— Повір мені, Бо, Джовані пощастило не менше. Маріам так труситься над ним, що в нього шансів значно більше, ніж було у тебе.

— Ти думаєш?

— Я це відчуваю. І можна зрозуміти Маріам. Трапатоні дійсно її вартий. До речі, не знаю, який супротив чинив Джовані, але він вже не чорний.