Розгледівся навколо по печері. У світлі ліхтарика бачив кам’яну стіну, а на ній головою вниз висіли оті чудернацькі створіння. Одне біля одного, густо, як мухи на клею. Я відсахнувся, але Том схопив мене за руку. Показав темний отвір у стіні.

Рушили ми вперед. Отвір був такий низенький, що довелося рачкувати. А далі він поширшав, і ми вже могли йти зігнувшися. З чорного провалля тягнуло холодом, вогкістю і долинав якийсь дивний шум, немовби десь під нами вирував потік.

Не знаю чого, але мені раптом згадався рідний дім. Що б ото сказала моя мама, коли б побачила мене в цьому бездонному гроті? І що б сказав батько? Їхній наймолодший син, Марцін, грається у гротолаза! Ловка історія. Ще піймає нежить або наб’є собі гудзя! У того дядечка Леона завжди є ідеї! Не знає, шалапут, куди його лихо понесе. Де ж це видано — пускати хлопця самого на такі прогулянки!

Ми йшли вже, мабуть, хвилин десять, чи, може, й довше, а попереду й досі той самий коридор, як ото шахтарський штрек, видовбаний у суцільній скелі. А втім, хто міг знати, скільки часу вже минуло? Під землею час нічогісінько не важить. Здається, що все застигло, змертвіло і години стоять на місці.

Нарешті коридор стрімко урвався. Світло ліхтарика сковзнуло з кам’яного порога і розсипалося в чорному мороці, а під нами шуміла, гуділа вода. Том спрямував сніп світла вниз.

Там, наче з-під наших ніг, із скелі ключем бив водоспад. У тьмяному світлі сріблилася, розлітаючись бризками, піняста вода. Було страшно, але гарно. Здавалося, вода летить у бездонну прірву, десь на дно Землі, і реве, стогне, ніби шукаючи собі річища. Ще нижче в темряві бовваніли обриси скель. Шумливий потік зникав десь межи камінням.

Мене геть приголомшило незвичайне видиво цього підземного світу. Том теж стояв приголомшений.

Я гадав, що тепер од цього порога ми повернемо назад, але Том затявся. Він надумав знайти спуск до водоспаду.

Подав мені ліхтарик і знаком велів світити йому дорогу. Тоді ліг на живіт і довго метикував. Нарешті спустився вниз і, знайшовши на камені вузенький виступ, зненацька щез за порогом.

Я подався за ним. Ковзаючи з каменя на камінь, ми добулися нарешті водоспаду. Якусь хвилину милувалися могутністю води, слухали її оглушливий шум.

Відчувалося, що ні Том, ні я вже не маємо охоти іти далі, але якась перекірлива сила гнала нас униз, навстріч великій пригоді. Грот переходив у вузьку горловину. Вода пропадала десь у невидимому річищі. Чувся тільки глухий шум її. А ми рвалися вперед, протискувалися крізь вузькі кам’яні ущелини, повзли низькими лазами.

Ставало дедалі холодніше. Руки й ноги клякли, і все тіло проймав дошкульний зимний дрож. Попереду я чув важке дихання Тома, в крузі світла бачив його скулену постать. Мені хотілося розмовляти з ним, щоб принаймні чути людський голос, бо доти ми йшли як дві тіні або два пекельні духи.

Мабуть, цій дорозі немає кінця-краю, і ми приречені на вічне підземне скитання. Здавалося, я от-от задихнуся. Дихав розкритим ротом, а полегкості не відчував.

Враз Том зупинився і радісно скрикнув.

Перед нами відкрився великий, розкішний грот.

Я думав, що бачу сон або з утоми почав марити. Протер очі. Ні, мої любі, то не сон і не марення. Ніхто не зачарував мене. Я був сам собою, а обіч мене стояв Том.

Грот — як неф храму. З його склепіння, немов фантастичні світильники, звисали барвисті сталактити. В променях світла вони мінилися, наче хтось обсипав їх коштовними оздобами. Білі як сніг, блакитні, рожевуваті, смарагдові, салатні, шарлатові... Звисали у найдивовижніших формах: вузькі, мов свічки, широкі, як фалди велетенської сукні, то схожі на здоровенні язики, а то гейби дрючки — вгорі тонші, знизу грубші, або як гігантські мечі.

З долу навстріч їм росли сталагміти. Дивишся на них, і здається, що то камінний ліс, створений уявою фантаста. І знову мерехтлива гра казкових барв.

Ми стояли рядом, пліч-о-пліч. Ніхто не промовив ні слова. В цій країні годилося мовчати. І ми вперто мовчали, боячись навіть глибоко зітхнути, але скільки ж можна мовчати!

Перший не витримав Том. Він приклав руки до рота і гукнув, як ото пастух на полонині:

— Е-е-е... го-о-ой! Е-е-е... го-о-ой!

Йому відгукнулася стоголоса луна. Звуки у просторому гроті линули легко і вільно. Ми довго чекали, поки стихне той голос.

Я не міг дозволити, щоб у цій казковій країні камінного лісу лунали тільки англійські гуки. Отож крикнув по-польському:

— Гей, ге-е-й!

І враз почувся бадьоріше. Та ненадовго, бо коли сніп світла ковзнув по стіні грота вниз, ми щонайбільше за п’ятнадцять метрів, під величезним сталагмітом завважили білий як крейда людський кістяк.

Я мав би крикнути з жаху, але був такий вражений, що не крикнув. Відчув тільки, що млію і всього мене заливає піт. Хотів одвернутися, кинутись навтіки, одначе стояв, мов приріс до скелі. Не здолав одірвати погляду від кістяка! Мені здавалося, ніби він дивиться на нас і глузливо осміхається. Не знаю, що здавалося Томові, я тільки й встиг зауважити, що рука його тремтить і світло ліхтарика гойдається на білих кістках...

Одним словом, страхіття!

Ні з того ні з сього мені пригадався уривок з однієї книжки, яку я брав у товариша, Янка Пасінського. То була книжка славнозвісного французького спелеолога[6]. Цей спелеолог назнав у Піренеях фантастичний грот. Підземні коридори його розкинулися на кільканадцять кілометрів і спускалися на тисячу сімсот метрів завглибшки!

Такі книжки завжди згадуєш зовсім недоречно. Мов на зло, там описувалось, як славний спелеолог в одному із закутнів грота знайшов кістяк іспанського пастуха, котрий без харчів і світла забрався в країну ночі.

Гарні згадки! Ми з Томом у літніх сорочках, з одним жалюгідним ліхтариком, що світить од батарейки, і в товаристві кістяка. А як що станеться?..

Про це я й думати не хотів, але, як звичайно буває, чим дужче не хочеться про щось думати, тим набридливіше чіпляється до людини непрохана думка. І до мене теж чіплялася. Не знаю, чи доводилося Томові читать ту книжку і чи пам’ятав він той разючий уривок. Я не міг навіть запитати про це. Якби міг, то поділився б з ним своїми враженнями — адже боятися вдвох завжди бадьоріше: півстраху переходить на товариша.

Але Том, я певен, не читав тої книжки, бо, трохи оговтавшись, він підступив до кістяка. Що я мав робити! Пішов за ним, хоч ноги мені вгиналися і весь я був наче з вати.

Том зупинився перед кістяком і — ні з доброго дива — простягнув руку до черепа. Тільки-но торкнувся — череп розсипався на порох. Том йойкнув і кинувся навдьори. Зненацька спіткнувся. Впав долілиць. І тоді в печері стало темно, хоч в око стрель.

Я збагнув: розбився ліхтарик.

Збагнути я збагнув, але якось не вірилося. Може, тільки пересунулась кнопка вимикача? Може, ослабла батарейка? Та це були марні надії. Я чув, як Том застогнав і смачно вилаявся по-англійському. Коли б він вилаявся навіть мовою бушменів, то й це помогло б, як мертвому кадило! Скільки не кляни — ліхтарик од того не засвітиться.

Гарне становище! За десять метрів од нас — кістяк нещасливого шукача пригод, над нами — пишні сталактити, які росли тут протягом довгих віків. Том лежить, простягнувшись на весь зріст, а мене огортають чорні думки і перед очима стоїть отой приголомшливий уривок з книжки французького спелеолога.

А найгірше, що темно. Так темно — темніше вже й нікуди. Ми стояли поряд, але навіть білків очей один у одного не бачили. На щастя, Том мав ще коробочку сірників. Скільки там було тих сірників — лихо його знає. В усякому разі одного він запалив. У жовтому світлі Том скидався на пекельного духа, що снує в підземеллі. Та й я, певно, був ловкий! Добре, що не бачив сам себе, а то, мабуть, перелякався б.

Том люто лаявся і, якщо не помиляюся, сипав чортами на весь світ. Тільки становище наше від того не змінилося. Треба було діяти, і передусім — повертати з цього чорного пекла на землю.