Палада похитав головою.

— Який ти мудрий, по диму впізнаєш, під яким прапором іде судно.

Потім з правого боку показалося вітрило — біла цятка на блакитній гладіні моря.

Ми всі дивилися, а вітрило росло, набрякало, мов білий м’ячик, а коли ми змінили галс, то побачили троє великих вітрил.

— Яхта, — пояснив Палада.— Спортивна яхта. Дивіться, який благородний обрис.

— Прекрасне видовисько! — згодився я.

Видовисько доправди було гарне. Красива спортивна яхта йшла під трьома вітрилами. Здалеку вона скидалася на бистрокрилого птаха, який торкався грудьми моря. Яхта котила перед собою пінявий вал води, а позаду тягнула рівний слід.

— Яку швидкість вона може розвинути? — спитав я у Палади.

— Це, синку, залежить од вітру,— відповів моряк.— При такому вітрі, як зараз, може дати вузлів десять.

— Що то за вузли? — здивувався Іво.

— Вузол — це одна морська миля на годину.

— А миля — це скільки?

— Близько тисячі восьмисот метрів.

— Отже, вісімнадцять кілометрів за годину. Це велика швидкість?

— Як для вітрильника — чудова.

— І задарма,— пожартував дядечко.— Без мотора, без пального, за рахунок вітру.

Яхта перетнула нам дорогу, пролетіла за якихось триста метрів перед носом. Ми чули тільки свист вітру в такелажі та веселі вигуки кількох напівголих юнаків, які махали нам руками. Ми теж весело помахали їм.

Я оглянувся. Млет зостався далеко позаду. Лежав на морі синьо-золотавою смугою. А перед нами золотилися скелі Ластового. Я підсів до дядечка. Він був замислений, тільки очі йому блищали, як завжди. Обняв мене за плечі.

— Ну, як себе почуваєш, пірате?

— Фантастично. А ви, дядечку?

— Я теж фантастично. Тобі пішла на користь ця подорож. Батьки і не впізнають тебе.

— І вас, дядечку, теж, бо ви заросли, як дикий чоловік.

— Як дикий! — розсміявся дядечко. — І я мовби помолодшав літ на десять...

Зненацька Івові здалося, що він сидить на марсі, несе вахту, от він і зарепетував:

— З лівого борту підпливає!

— Що підпливає? — гукнув я у відповідь.

— Ще не знаю, в усякому разі, щось дуже дивне.

— Може, акула? — пожартував я.

— Кілька акул!

Я схопився на рівні, глянув за лівий борт, напружив зір. Але нічого не бачив, окрім легенької імли, що висіла над теплим морем. А Палада побачив.

— Дельфіни, — буркнув так спокійно, мовби йшлося про звичайні сардини.

— Де?! — закричав я.

— Он там, прямо, на один румб од носа,— показав він ліворуч.

Хай йому лихо! Коли б же то я знав, що таке румб. Хотів спитати, але не встиг, бо дядечко теж зірвався на ноги й гукнув:

— Дельфіни, щоб я так жив!

А я пнувся, думав — із шкури вилізу. Нарешті побачив... Спочатку тільки бризки, мовби хто пускав млинчики по воді, а потім раптом... в очах мені потемніло! Справжнісінькі дельфіни! Такі самі, як я бачив по телевізору у фільмі «Дива природи». Їх було шість, а може, сім, хіба в такій гарячці полічиш. Прекрасні, проворні, бистрі, мов живі торпеди. То вискакували з хвиль, то знову щезали, ніби влаштували собі веселу забаву.

— Куди вони пливуть? — запитав Іво.

— Напевно, шукають їжі! — мовив Палада.

— А часто їх можна побачити?

— О, ні! Сьогодні вам дуже пощастило. Появилися як на замовлення.

Дельфіни тим часом пливли просто на нас. Щодалі виразніше видно було їхні здоровенні тіла, могутні хвостові плавці, зелено-сірі спини й жовтаві черева. Йшли серед бризок і піни. Здавалося, от-от рознесуть нашого «Тайфуна», але за якихось п’ятдесят метрів вони зненацька звернули вбік.

А шкода, бо дядечко вже наставив фотоапарат і хотів знімати. Що ж, дельфіни — це не туристи, які позують, коли їх попросиш, і кокетують перед об’єктивом. Солі їм на хвіст не насиплеш і не попросиш зробити лагідний вираз обличчя.

Рвонули, як морські дияволи, тільки вода за ними зашумувала, а нам було шкода, що так швидко скінчилася ця незвичайна зустріч.

Ми підходили до Ластового.

Перед нами виринули урвисті скелі. Ми пливли вздовж них, мов люди, що зазнали корабельної катастрофи і тепер шукають тихої пристані, або як пірати, котрі після сміливого наскоку втікають од погоні.

За хвилину я уявив собі, що ми таки справді пірати. Веземо з собою казкову здобич: скрині, набиті золотом і діамантами, повні мішки перцю, кориці, імбиру та інших східних коренів, кількох рабів, закутих у кайдани, і лихо його знає, що там іще. Плюємо собі на все, особливо на венеціанських купців, які дали так легко захопити себе. Зараз ми пристанемо в тихій затоці, вийдемо на берег, почнемо ділити скарби й сваритися при розподілі здобичі.

Дядечко, певно, відмовиться од своєї частки, бо він і так начинений доларами, точніше — банковими чеками. Мільйонер! Гірше буде із старим Паладою. Капітан, як я зауважив, любить брязкітливу мамону, і хто його знає, що він може собі дозволити. Ну, та ми з Івом провчимо його добре...

Тим часом не ми йому, а він нам дав таку прочуханку, що піт із нас лився дзюрками, бо в порту нам знову довелося вивантажувати кавуни.

Порт був невеличкий, одна кам’яна набережна, старий склад із сірого каменю, кілька зануджених віслюків у тіні крислатих платанів, кілька жінок, що прали білизну, і все романтичне, бо без туристів, фотоапаратів, без автомобілів, готелів, пляжників. Трохи сонно, трохи сумно, а проте якось невимушено і дуже романтично.

Було б іще романтичніше, коли б не ті пекельні кавуни, важенні, мов гарматні кулі. Спека, аж шкура шкварчить, а ми, як ото напівголі раби, ледве дихаючи, подаємо один одному кавуни. А кавунів тих стільки, що аж руки опадали!

— Стомився? — поспитав дядечко.

Оце запитання! З нас вичавили останню краплю поту, а дядечко всміхається собі й питає!

— Геть вибився з сил, — відказав я.

— Це добре. Принаймні знатимеш, що таке тяжка праця. Аж тепер оціниш смак ледарювання.

Після цієї рабської роботи ми вирушили до Заселеного пункту, що називається так само, як і острів — Ластове.

В Ластовому не було ні римських руїн, ані старовинних будівель, отож нам не довелося милуватися красою, що пережила віки. Натомість ми розкошували у славнозвісній рибальській корчмі — другої такої немає у всій Далмації. Так принаймні твердив Палада.

Ми сиділи в затінку перед корчмою і попивали, хто що хотів: дядечко й Палада — вино з содовою водою, а ми — бросквиновий сік. Оцінювали смак ледарювання. Любо отак сидіти в тіні платанів, насолоджуватися запахом риби з рожна і слухати, як дядечко будує... Бо наш опікун раптом заходився будувати плани на найближче майбутнє.

— Дуже мені подобається тут, — сказав він.— Люблю такі глухі куточки. Людина почуває себе нарешті людиною.

— Це правда,— озвався Палада.— Нема краще, як у Ластовому. Ви не повірите — я був у найвіддаленіших закутках світу, але завше сумував за своїми островами. Ластове...— зітхнув.— Спокій, тиша, задумливість. Увечері, як сідає сонце, рибалки виходять на ловлю. Вам треба неодмінно побачити це. Вода тиха, над морем загоряються перші зорі, а острів тоне у тіні. І враз із затоки випливають перші човни... Кажу вам — нема краще, як у Ластовому! — Він неквапливо набивав коротеньку люльку і дивився на клаптик моря, що синів серед цеглистих скель.— Ех, поволочився чоловік по світу, побачив і се й те, а вмерти хотів би на цьому острові.

— Не кваптеся, — пожартував дядечко.— Спершу ви повинні продати свої кавуни і поплисти з нами на малі Ластовецькі острівці. Я чув, ніби навколо них — найкращі рибальські місця.

Палада лагідно всміхнувся.

— Якщо бог дасть, то попливу з вами.

Риба була — пальці оближеш: рожевувата, солодка і в міру жирна. В нас одразу де й узялися нові сили, отож ми домовилися, що коли Палада впорається із своїми торговими ділами, то ми цього ж вечора попливемо на Ластовецькі острівці і там станемо табором.

— Побачите, хлопці, — сказав дядечко, — нам буде, як у раю!