Коли ми вже добре попоїли, досхочу вилінькувались, дядечко гукнув корчмаря і попросив дати рахунок, а потім жестом мільйонера потягнувся до задньої кишені шортів.

Раптом бахнув себе по коліну і несподівано звернувся до Палади:

— Тут десь є відділення міліції?

— Є, одразу ж за церквою, — відповів старий.

— Це чудово. Мені спало на думку, що треба було б довідатися, чи не повернув хто за цей час наших грошей.

Ми всі кинулися до відділення міліції.

І ось ми в міліції. Знову стіл, стілець, запах цигаркового диму, голі стіни, на одній із них — портрет президента. Невдовзі прийшов комендант. Коли дядечко виклав справу, той коротко спитав:

— Ваше прізвище?

— Леон Терентович, із Варшави.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не міг передбачити. Міліціонер схопився з стільця й широко розвів руки — от-от кинеться обіймати дядечка.

— Пане Терентовичу! — вигукнув.— Є в мене, є для вас новина! Телефонували з Ужиць, що знайшлися ваші гроші!

Я думав, що дядечко зомліє, проте, на щастя, не зомлів, бо він не любив драматичних сцен. Тільки окинув нас переможним поглядом і сказав:

— Я знав, що так буде! Треба довіряти людям.— Потім обняв коменданта, мов рідного брата. — Якщо ви, добродію, нічого не маєте проти, то запрошую вас на скляночку вина...

— Заждіть,— стримав його комендант.— Ви ж іще не одержали тих грошей.

— І справді! — засміявся дядечко.— Але я почуваю себе так, наче вони вже у мене в кишені.

— І не написали заяви...

— Якої, до дідька, заяви?

— Що це саме ви загубили ті гроші.

— А бодай вам! — весело гукнув наш чарівник.— Я маю писати заяву, що загубив гроші! Та хто ж легше від мене губить?

— Це тільки формальність... Бо факти не сходяться.

— Які факти?

— В Колашині ви повідомили, що загубили гроші в лісі, під буком, а тим часом їх знайдено на пошті в Ужицях.

Дядечко остовпів, і я остовпів, бо як ото гроші, загублені під буком, могли опинитися на пошті?

— Чи то, зрештою, не все одно, де я їх загубив? — насилу вимовив дядечко.

— Не все одно, бо на пошті їх міг загубити хтось інший.

Дядечко насупився.

— Це правда, я навіть не подумав про те!

— Здається, все-таки, що гроші то ваші, бо сума збігається, а крім того, з грішми знайдено квитанцію рекомендованого листа. Кому ви надсилали з Ужиць листа?

Дядечко ляснув себе долонею по лобі.

— От старий бовдур! Аж тепер згадав! Ну певно, я залишив гроші на пошті біля віконця, бо вийняв їх разом з календариком. А листа... листа я надіслав до Інституту математики Польської Академії наук. Вислав у ньому деякі обчислення, котрі знайшов у кишені, — перед від’їздом забув передати їх колегам.

— Сходиться! — радісно вигукнув комендант.— Тепер уже нема ніяких перешкод, і ви можете одержати свої гроші.

— Де?

— В Ужицях.

Дядечко схопився за голову.

— Можна здуріти! Пане, як же я тепер доберуся до Ужиць?

Комендант похитав головою, а потім глянув на дядечка і дружньо всміхнувся.

— Ех ви, поляки! — мовив. — Милі ви люди, тільки легковажні, гай-гай! Зателефоную до Ужиць, може, пощастить якось витребувати ті гроші сюди.

Вже тиждень ми перебуваємо на сьомому небі, бо шляхетному комендантові міліції в Ластовому пощастило витребувати гроші з Ужиць.

Сьоме небо називається Західні Ластовецькі острови і тягнеться від маленького острівця Бор’є до ще менших Сестриць; між цими островами розкинулося близько двадцяти інших острівців, просто цілий архіпелаг. Ми отаборилися на найбільшому з них — Цесвиниці — і плювали собі на все.

На Цесвиниці троє мешканців — дядечко, Іво та я, дванадцять чайчиних гнізд і кілька десятків черепах. Одна черепаха впала нам у судки, і я привезу її до Варшави.

Ми казково багаті. Маємо близько чотирьохсот гектарів землі, неосяжну морську просторінь, вітер, скелі, а вночі — зорі та Чумацький Шлях. Але передовсім у нас чудовий настрій і апетит. Найкращий апетит, звісно, у дядечка. Трапляється, дядечко з’їдає на сніданок півбляшанки консервованої шинки й випиває цілий казанок чаю.

Кожен робить, що хоче. Дядечко здебільша ловить рибу, а ми з Івом шукаємо на острові скарбів, милуємося заходом сонця і сваримося, тільки не дуже, бо нема чого. Я вже вмію стрибати з високих скель у воду, пірнати на п’ять метрів завглибшки, ба навчився навіть полювати рибу. Пречудовий спорт!

Тут так тепло, що ми спимо на матрацах біля намету і перед сном розмовляємо з дядечком про всяку цікаву всячину, а насамперед про рибу. Потім лічимо зорі. Досі я налічив їх тільки сорок п’ять, бо завжди після цих сорока п’яти засинаю.

Що ми їмо? Передусім — рибу, яку дядечко ловить у морі. Свої запаси зберігаємо в печері поблизу.

Найгірше з прісною водою. По неї треба ходити до джерельця, а джерельце, як на зло, за двісті метрів од берега. Так що ми ходимо з брезентовим відерцем по черзі.

Взагалі нам тут чудово. У нас є невеличкий вітрильний човен — дядечкові позичили його рибалки з Ластового. Отож ми й плаваємо під вітрилом поміж островами, відкриваючи нові й нові землі. От тільки нема на кого напасти. І виходить, що ми — найчудніші в світі пірати. Але це нічого. Ніхто з нас не журиться. Ми завжди були піратами так тільки... Вдавали...

До берега підпливає човен, а в човні я бачу дядечка.

Але чого він так кричить?

Підбігли ми до своєї затоки.

Вода гладенька, оксамитова. В ній відбиваються скелі, і карликові сосни, і дядечків човен з опущеним вітрилом.

Ми не могли діждати, коли нарешті дядечко приб’ється до берега і скаже, чого він так кричить. От я й гукну йому з берега:

— Що сталося?

Дядечко нахилився і з дна човна ледве підняв рибину. Коли він випростався і схопив рибу за голову, вона сягала йому до грудей.

— Дракон, а не риба! — заволав дядечко переможно.

— Як ви її спіймали?

— На живця!

— Скільки важить?

— Думаю, кілограмів двадцять! — відповів дядечко.— Рекорд!

За хвилину він був уже коло берега. Кинув нам швартов, і ми прив’язали човен до сосни.

Я не вірив своїм очам. Риба й справді була здоровецька. Завдовжки, либонь, метрів півтора і важила, мабуть, понад двадцять кілограмів.

— Ну й стомився! — зітхнув дядечко, коли вже витягнув здобич на скелю.— Думав, що перекине човна! Годину мучився з нею. Води!

Іво побіг по воду, а дядечко сів біля своєї здобичі. Важко дихав іще й витирав рукавом лоба.

— Дракон, а не риба! — приказував він у захваті.— Беру її з облавка, а вона на другий бік; беру з корми — вона до прови! Думав, що прикінчить мене, але я не здався.

— Що це за риба?

— Король Адріатики. Я все життя мріяв про нього! Кажу тобі, Марцінку, тепер я можу бути спокійний, бо більшої вже ніколи не витягну.

Повернувся Іво з повною баклагою води. Дядечко жадібно пив, а коли видудлив усю баклагу, витер долонею рота і засміявся:

— Ти повинен зробити мені знімок, бо в Варшаві не повірять.

— Вам, дядечку, не повірять?

— Не повірять, адже це просто неймовірно. І подумайте — на маленьку сардинку! Треба написати про це нашим рибалкам. Хай їм печінка лопне...

Я глянув на прекрасну рибу. Вона лежала нерухомо. Її вибалушене око байдуже дивилося на мене.

— Що ми з нею зробимо? — спитав я.

— Що? — засміявся дядечко. — Та це ж ласощі з усіх ласощів!

— Для роти солдатів! — пожартував я.

— Вистачить нам, доки тут будемо.

— А коли ми виїжджаємо? — сумно поцікавився я.

— Ми?.. А яке, власне, сьогодні число?

— Коли б же я знав!

— Я теж не знаю.

Я не знав, і дядечко не знав, тільки Іво знав, бо робив нотатки в календарі і вів щоденник.

— Сьогодні двадцять сьоме серпня.

Дядечко здивувався:

— Не може бути! Виходить, учора я мав бути в Варшаві на засіданні! Ловка історія! — І зиркнув на мене: — А ти за кілька днів ідеш до школи... — Замовк на півслові, опустив у задумі голову.— Так... Усе гарне минає дуже скоро.