Мені хотілося розважити братву, от я й розповів історію про трьох радянських моряків. Я чув цю історію від батька і глибоко нею перейнявся. А було так. Троє радянських моряків прикордонної охорони на березі Тихого океану, десь далеко на півночі, ремонтували стару баржу. Зненацька могутня хвиля порвала всі швартові, а прудка течія підхопила баржу і понесла її в океан. Усі гадали, що моряки загинули, а тим часом вони шість тижнів без харчів, без прісної води скиталися в пустельному океані. Тільки через шість тижнів їх випадково врятувало судно американського військового флоту.

— Вигадуєш! — сказав Марко, коли я розповів цю жахливу історію. — Як би вони витримали шість тижнів без їжі та прісної води?

— Ви, певно, читали книжку французького лікаря, — вступилася за мене Геля. — Уявіть собі, той француз хотів довести, що людина, навіть після аварії на морі, довгий час може жити в надзвичайно важких умовах. От він і виплив у Атлантичний океан без харчів та прісної води.

— Теж вигадуєш, — знов озвався Марко.

— А от і ні! Прочитай книжку сам, тоді побачиш.

— То, видно, був якийсь факір.

— Не факір, тільки він усе науково розробив.

— І науково витягнув ноги.

— Нічого схожого. Харчувався рибами, і прісну воду вичавлював з риб. І в такий спосіб...

— Пив солону воду,— глузливо кинув Марко.

— Не віриш — не треба! Там докладно описано, як він вичавлював. А вода в рибі зовсім не солона, а солодка. Саме в цьому й полягає експеримент.

— Кажи, кажи казку!.. Так я тобі й повірю!

Марко був природжений маловір. Не повірив би навіть тоді, коли б сам прочитав книжку. Зате я повірив одразу, бо чого б той француз так мучився, а потім писав. Я подумав, що коли б нам випало мандрувати по Адріатиці хоча й шість тижнів, то і з нами нічого б не сталося. Ловили б собі рибу, вичавлювали з неї воду, а м’ясо їли б.

— І скільки води в одній рибині? — запитав я.

Геля не встигла мені відповісти, бо саме в цю мить Іво гукнув:

— Корабель!

Всі глянули на обрій. За хвилину по лівому борту замерехтіли вогні судна, яке йшло на нас.

— Це «Партизанка»,— визначила Геля.

— Тобі здається,— задерикувато втрутився Марко.

— Вранці вона ж плила до Бара.

— Не знаєш, а кажеш! Б’ємось об заклад, що то «Адріатика».

Ну й братва! Корабель на обрії, ми можемо врятуватись, а вони сваряться і хочуть битись об заклад! Хвилину тому ми були на дні розпачу, а тепер вони: «Партизанка» чи «Адріатика»?

— Хіба це так важливо, яке судно забере нас? — примирливо озвався Іво.— Аби тільки помітили, а то пройдуть мимо або розіб’ють човна, як горіхову шкаралупу.

Тож одне з двох: або нас зауважать, або нас не зауважать. Якщо нас не зауважать — то знову ж таки одне з двох: або проминуть, або налетять на човен, і тоді вже не доведеться думати, скільки прісної води можна вичавити з однієї риби...

Судно підходило ближче й ближче. Вже видно було вал пінявої хвилі, що сунувся перед його провою, і світло на горішній палубі, а в тому світлі — маленькі, мовби вирізані з паперу, людські постаті. Чути було навіть якусь джазову мелодію, що линула з репродукторів.

Судно обминало нас із лівого борту, за якихось двісті метрів. Не чекаючи сигналу Іва, ми щосили зарепетували, махаючи, хто чим попав.

Не знаю, що сталося — чи нас не зауважили, чи, може, думали, що ми вибралися на прогулянку і так захоплено вітаємо команду та пасажирів,— у всякому разі рятівники пройшли повз човен, навіть пальцем не кивнувши! Тільки почастували нас здоровенною хвилею, яка довго гойдала нашу шкаралупу.

Ми репетували на все горло, махали, хто чим міг, а судно, як то пишуть у книжках, велично краяло морські хвилі. А нам серце краялось і руки опадали. Яка сліпа доля! Нам серце крається і руки опадають, а там слухають джаз і їм байдуже до французького лікаря, який вичавлював воду з риб! Сидять у ресторані, вминають усякі там деволяї, шашлики, бризолі, скроплюють їх вином і, мовби нічого й не сталося, пливуть до Котора, Дубровника чи Спліта. Ну, чи є на світі справедливість?

Я спом’янув дядечка. Бідолаха думає, певно, що мене вже немає в живих, і вириває собі волосся з бороди. А пан Ренлюнд? Нема чого й казати! Теж рве на собі волосся. Дозволив синові стероризувати себе, повірив, що ми прогуляємося біля берега, а тим часом уже ніч западає...

Ніч таки й справді западала, море ставало щораз грізніше, а ми так і не бачили виходу. Ба ми були сливе на дні розпачу, коли розпач має дно.

Виявилось, однак — розпач не має дна, бо коли людині здається, що вона вже на дні, то настає ще більша притуга.

Саме так було з нами, коли судно щезло в синій далині, а ми зосталися в непроникній темряві. Сиділи мовчки, і кожен думав про щось своє. Я думав про суп філософів, бо згадав, що від самого ранку нічого не їв, окрім морозива та кількох грон винограду. Відчув лютий голод, і суп філософів видався мені недоступним делікатесом. За тарілку такого супу я віддав би тепер усе: годинника, якого не мав, фотоапарата, ба навіть нашого мамута... Що довше думав я про суп філософів, то гучніше бурчало мені в животі.

Ми сиділи мовчки, повісивши носи, і здавалося, що сидітимем отак цілі віки. Та коли із-за гір виринув місяць, заблищало враз море і стало ясно, майже як удень, новий дух пойняв нас, а надто Іва. Зненацька Іво скочив і став придивлятися до далекого берега, до вогнів, розсипаних уздовж скель, мов дрібні іскри.

Я збагнув: у нього щось заворушилося в голові. Не знав тільки що. А Іво, засунувши руки в кишені, довго дивився на берег. Раптом усміхнувся, підніс руку, витягнув її в напрямку берега і запитав:

— Скільки туди може бути?

— Що ти хочеш робити? — прошепотів я.

— Мабуть, кілометрів зо два... — мовив Іво, не дивлячись на нас.

— Певно, більше,— озвався Марко.

— Але трьох, безперечно, немає.

— Трьох, мабуть, нема, — потвердила Геля.

— Це добре, — рішуче мовив Іво і почав роздягатися.

Я схопив його за рукав сорочки.

— Що ти хочеш робити? — спитав ще раз.

— Не дурій, Іво! — крикнула Геля.

— Це не так страшно. Я пропливав більше, ніж два кілометри. Дам собі раду.

— Здурів! — шепнув Марко.— Це ж проти течії. Не допливеш.

— Побачимо.

Геля стала поряд нього.

— Ти цього не зробиш.

Іво кисло всміхнувся.

— Хтось же повинен... Зрештою, це справді не так страшно. Я не раз плавав далі. Місяць світить, видно, як удень...

— Геть здурів! — вигукнув Марко.

Тої миті зі мною сам не знаю, що сталося. Не проронивши ні слова, я почав скидати з себе одежу. Іво схилився наді мною.

— Що ти робиш?

— Попливу з тобою.

— Не роби дурниць!

Він хотів спинити мене, але я вирвався і прямо з помосту, через облавок, стрибнув у воду. Вона була тепла, лагідна, майже гладенька. В сяйві місяця блищала, мов зеленастий оксамит. Над собою я побачив зорі, далі — мідяний гонг місяця, гори, що тонули в салатовому світлі, а нижче — берегові вогні.

З човна мені щось кричали, але я не розумів, чого вони хочуть. А може, не хотів зрозуміти...

За мить я побачив, як у воду скочив Іво. Підпливши до мене, він сказав, пирхаючи:

— Тільки помалу, не напружуйся, щоб не стомитись. А коли стомишся — скажи, тоді разом відпочинемо на спині.

— Гаразд! — гукнув я.

Ми спинилися на одній лінії, а тоді рушили, мов по команді. Пливли брасом, ритмічно, мовби хтось із берега визначав нам темп. Спочатку я ні про що не думав. Відчував тільки дивовижну силу, яка штовхала мене до берега, і задоволення від того, що я не дав Івові поплисти самому. А проте я боявся оглянутися назад, побачити, чи далеко ми відпливли од човна. Бо здавалося, ми стоїмо на місці.

Але все-таки оглянувся. Човен був уже далеко позаду. Море зовсім стихло, і течія, яка йшла від берега, зникла. Я заспокоївся. Якщо, подумав, жінки перепливають Ламанш,— із Франції до Англії, — то чого б це нам не доплисти до берега...