Монах, виявилося, був правильний хлопець. Як зарегоче! Я думав, що боки порве, одначе не порвав, тільки сльози йому дзюрком полилися по засмаглих щоках...

— Ну й пошились ви в дурні! — вигукнув.— І що вам стукнуло в голову?

Ми не встигли відповісти, бо зненацька нам почулося, що на березі острова хтось гукає. Спочатку я гадав, що то розбуджений пугач, а може, рибалка заблудився, але ні — то не пугач і не рибалка, а наш коханий дядечко. Я впізнав його по зичному голосу.

— А хай тобі грець! — крикнув я.— Дядечко нас шукає. Треба повертати!

— Гаразд,— зауважив Іво,— але як ми дістанемось до берега?

— Скільки туди може бути? — поцікавився я.

— Метрів триста.

— В Мілочері ти хотів плисти два кілометри, а тепер вагаєшся?

Іво перестав вагатися, натомість завагався монах.

— Стривайте, — сказав він.— Не можу ж я вас так одпустити. Беріть човна, а на березі прив’яжіть його там, де ми здибалися.

Я думав, що попереду на нас чекає сумна доля, що дядечко змішає нас із болотом, а він тим часом приготував нам нову несподіванку. Ця несподіванка мала довгі вуха, стояла на чотирьох ногах і їла будяки.

— Гарний, га? — спитав дядечко так, наче ми взагалі не розставалися.

— Ви, дядечку, справді купили цього віслюка?

— Ще б трошки, й був би купив.

— А де господар?

— Певно, сидить іще в корчмі і попиває вино.

— Ви, дядечку, теж?..

— Мусив, хлопче, бо інакше довелося б тарабанити той пекельний мішок на власній спині.

Ми одразу ж узялися до роботи. Дядечко знайшов фантастичне місце для табору, а ми з Івом поставили намет. Віслюк тим часом скуб собі травичку, будяки і задоволено помахував хвостом з китицею на кінці. І було б усе на сто двадцять, коли б йому не заманулося поскубти деінде.

Тоді ми не знали про це, бо дядечко заходився готувати обід, а ми пішли поплавати на озері. Тільки вже по обіді виявилося, що віслюк щез. Як камінь у воду! Ми впали в розпач. Дядечко рвав собі волосся з бороди, але це не помогло, отож ми провели маленьку нараду і постановили шукати віслюка.

— Я найбільший у світі дурень! — гукав дядечко. — Чого було не прив’язати його. Тепер бідолаха заблудить! Буде гріх на нашому сумлінні!

— Не хвилюйтесь, дядечку. Ослик напевно знайдеться. Ми з Івом зараз підемо і пошукаємо навколо... Нікуди він не дінеться, даю слово!

— О ні! — простогнав дядечко.— Підете — тільки й побачиш вас. Я вже знаю!

— Не бійтеся, будь ласка, я вже не раз шукав осла,— втрутився Іво.

— Ні, мої любі, хай лучче осел пропадає...

— І не жаль вам такого... красивого...

— А, хай вам! — розпачливо махнув рукою дядечко.— Ідіть уже, тільки, благаю, не забирайтеся дуже далеко. І щоб до заходу сонця були в таборі. Я піду берегом ліворуч, а ви праворуч.

— Гаразд! — вигукнув я.— Яку нагороду ви дасте тому, хто знайде віслюка?

— А бодай вам грець! Той, хто не знайде, до кінця подорожі митиме посуд.

— Чудово! Я вже бачу, як ви, дядечку, працюєте до кінця світу.

Коли хто гадає, що на острові Млет легко знайти віслюка, то він грубо помиляється. По-перше, острів цей має тридцять сім кілометрів завдовжки і від шести до десяти кілометрів завширшки; по-друге, він дикий і неприступний, а по-третє, осла взагалі важко шукати, бо він завше залізе туди, куди не треба.

І все-таки ми не втрачали надії. Адже гори Синяєвіна більші, ніж Млет, а проте дідок-чорногорець знайшов там свою пропажу. Може, й нам пощастить.

Спочатку ми йшли стежкою понад озером і, мов червоношкірі слідопити, шукали якогось сліду — хоча б відбитку копита в глині, хоча б притоптаної травинки або зламаної галузки. Та ба! Земля була скеляста, а зарослі такі густі й поплутані, що коли б навіть пройшло стадо слонів — теж важко було б зауважити.

— Слухай,— поспитав я Іва,— ти часом не читав якоїсь книжки про полювання на ослів?

На жаль, Іво не читав і взагалі не уявляв собі, як можна полювати ослів. Уяву мав кепську, бо я чудово уявив собі і сказав, що коли б у мене був вертоліт, то я легко знайшов би ту кляту худобину. Та ба, вертольота я не мав, отож мені руки опустились і я втратив усяку надію.

Проте Іво не втратив.

— Ти б хотів, щоб осел прибіг до тебе і дав себе піймати. Май терпіння!

Що було робити? Розгледівся я. З одного боку — озеро, з другого — порослий соснами схил, далі — тамарискові зарості. А втім, лихо його знає, тамарискові вони чи ні, в усякому разі сухі й колючі.

Одначе за годину ми знайшли стежечку, яка вела від озера на довколишні узгір’я. Вона була вузесенька і подекуди зникала між кам’яними брилами. Ішли ми серед заростей. Стояла пекельна духота, сюди не доходив ні найменший подих вітерця, і ми просто конали із спраги. Обидва були мокрі від поту, подряпані, запорошені червоною курявою. А стежка, здавалося, не має кінця-краю.

Нарешті видерлися ми на високе узгір’я. Глянули навколо і замилувалися. З одного боку — море, з другого — теж море, а внизу — прекрасне озеро. Я шкодував, що з нами нема дядечка — він любив такі види. А ми просто заніміли, тільки ненадовго, бо враз нам згадалося, що вид є, а от віслюка немає.

Пішли далі. Тепер стежка вела вниз, у долину, завалену великими брилами. Межи камінням росли кипариси й пінії. Дуже мальовнича картина.

— Стій! — застогнав Іво.— Не підемо ж ми на край острова,— адже до заходу сонця треба повернутися в табір.

І ми рушили назад. Нарешті опинилися біля озера — спокійного, чорного й глибокого. Далеко над водою здіймався острів, на ньому миготіло кілька вогників. Певно, з монастиря. Біля берега плескалася риба, а мені мороз поза шкірою пішов, бо я згадав одну легенду про утопленика, який виходив уночі з озера.

На щастя, незабаром поміж сосен ми побачили жовте полотно намета, а ще за хвилину почули веселенький голос нашого дядечка:

— Ну що, знайшли осла?

— А ви, дядечку, знайшли? — відгукнувся я.

Замість відповісти, дядечко зайшовся веселим сміхом.

— Знайшовся сам.

— Жартуєте, дядечку!

Дядечко не жартував — віслюк і справді сам знайшовся... в Поданому. Розумна бестія, від озера рвонув просто додому і не зводив навіть повідомити нас. Отакі ті осли.

Отже, ми пливемо на Ластове. Вийшли вже у широке море.

У широкому морі акурат так, як я собі й уявляв: безмежна, осяяна сонцем просторінь, а в тій просторіні загубився наш човен. Вітрило, надуте вітром. Тихе хлюпотіння хвиль, піна перед носом «Тайфуна». А на «Тайфуні» — чотири пірати. Аж не вірилося, що ми пливемо на Ластове, мені здавалося — то вітер несе нас у далекі, екзотичні країни.

Дядечко теж мав таку міну, ніби вирушав на Таїті або й далі, — лихо його знає. Світ великий, земля кругла, тож можна мандрувати в будь-якому напрямку. Дядечко сидів за кермом, курив люльку й був глибоко замислений.

А от наш хоробрий капітан Палада не міг надивуватися, чому за першокласні кавуни та барило вина найвищого гатунку він виторгував так мало грошей. Лічив, лічив і ніяк не міг долічитися. Іво не лічив, а, втупивши погляд у обрій, чекав, коли появиться перший пароплав. Хотів навіть об заклад битися, що то буде італійський пароплав. Хай йому буде й італійський, хіба не все одно! Головне, щоб показався.

Довго чекати не довелося. З лівого борту ми раптом побачили тоненьку смужку диму. Спочатку я гад.?«, що то з дядечкової люльки, а потім спостеріг, що люлька дядечкові погасла, отже, димок мав іти з пароплава.

— Пливе з півдня! — закричав Іво.

— Певно, до Спліта,— буркнув старий Палада.

— Або до Трієста,— несміливо докинув я.

Окрім тієї смужки диму, ми нічого не побачили, тож Іво й не міг виграти закладу. Проте він налягав:

— Даю слово, що італійський.