Адам Багдай

Пірати співучих островів

— Здається, Марцінку, я загубив усі гроші, — сказав дядько Леон так спокійно, мовби йшлося про шкарпетки, які ми саме прали в гірському потоці.

Прали ми ті шкарпетки в диких, неприступних — тисяча двісті метрів над рівнем моря! — горах Синяєвіна. Не знаю, чого дядько Леон вибрав власне це місце? Оригінал, їй-богу!

Як на мене, він тільки того й приїхав до Югославії, щоб загубити сто двадцять доларів, себто дев’яносто тисяч динарів. Торба грошей! За них ми мали об’їздити всю Югославію, а тим часом зупинилися на одному з поворотів чорногорського шосе і ні тпру ні ну.

Бо, уявіть собі, біда не приходить одна. Перше ніж ми взялися до шкарпеток, заноровився і перестав слухатись наш мамут. Мамут на чотирьох колесах, — їй-богу, інакше й не назвеш тої допотопної тарадайки, якою — о диво! — ми заїхали на висоту аж тисячу двісті метрів, кудись у неприступні гори Синяєвіна.

То був «мерседес» моделі 1920 року, чудо техніки, екземпляр мало не викопний, йому б стояти в музеї, а не трястись по такій довгій і важкій дорозі. Але дядечко любив старожитні речі, отож твердив, що його «мерседес» може навіть виграти перегони до Монте Карло. Ну от, прошу — виграв.

І ми теж виграли! Кури сміялися б. Сміялися б, аби побачили, як ми в такому становищі перемо шкарпетки.

— Вам здається, чи ви таки загубили? — спитав я мимохідь.

— Напевне, загубив.

— Де?

— Там, де ми востаннє ночували.

— Лавка історія! І що ж тепер буде?!

А дядечко прав собі й прав шкарпетки у чистій, мов кришталь, воді. Спокійно намилював їх «ширвжитківським» милом, якого не забув узяти з Варшави.

— Мій любий, — мовив, не переставаючи намилювати, — я вже тобі казав, що не варто брати близько до серця такі дрібниці.

Оце вам весь дядечко Леон! Загубив дев’яносто тисяч динарів і називає це «дрібницями»!

— І що ж тепер буде? — повторив я.

— Виперемо шкарпетки.

— А потім?

— Потім буде видно. В житті немає безвихідного становища.

Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити.

— Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей!

— Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші...

— То ми ж пам’ятаємо, де ночували.

— Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо.

— А може, пощастить.

— Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть.

— У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки.

— Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію.

Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу.

— Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися?

— Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто.

— Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів.

— І загубити гроші...

— Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати.

Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.

Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання підлоги. Одним словом — дядько Леон, рідний брат моєї мами і наймиліша в світі людина.

Стидно, що я так дорікав за ті загублені гроші. Він узяв мене в цю чудову подорож із Варшави, так витрачався на мене, а я тут мудрував.

— Нема про що думати, — повторив я за дядьком. — Хай йому грець, от і все! — плюнув я на дев’яносто тисяч з такою огидливістю, мовби то — крадені гроші.

— От і полегшало тобі,— засміявся дядечко.

— Ще ні, але ось-ось полегшає.

— Нарешті якесь людське слово! Скоч до мамута, принеси намет і кілочки — одразу про все забудеш. Тільки мерщій, бо немає часу! Надходить ніч.

Я скочив по намет. Дядько Леон тим часом вибрав місце на ночівлю. Кращого ніхто б не знайшов. То була невелика галявина, повна папороті й квітів, затінена гіллями, яке низько звисало з дерев. Збоку лежали здоровенні моховиті валуни, б а далі, поміж заростями, протікав струмок. За каменями потік падав каскадом і дзвенів у непорушній тиші. Нижче тягнулася розлога долина — дика, таємнича, аж по верховіття дерев оповита сутінками, на дні її — тоненька, мов волосина, річка й сіре громаддя скель. А прямо переді мною — вкриті лісами гірські хребти і над ними — шпилі Проклетиє, що сяяли в полум’ї заходу сонця.

Ми поставили намет, принесли всі речі, а коли темрява погустішала й залила всю долину, розпалили багаття. Почували себе достеменно як первісні люди, а наш мамут на чотирьох колесах — єдиний представник цивілізації — зостався далеко край шосе.

Дядько витягнув з рюкзака шмат мисливської ковбаси, розрізав навпіл і кожен кусок настромив на шпеник.

— Буде пишна вечеря.— І подав мені один патичок.

Ми сиділи мовчки. Смажили ковбасу над вогнем. Пахло пригорілим жиром і димом. І даю слово, я ще ніколи не їв такої смачнющої ковбаси. Польська ковбаса під чорногорським небом. Розкіш та й годі, їж — не наїсися.

А потім на тринозі гріли чай, як звикле, по-траперському. Коли вода закипіла, дядечко всипав туди кілька пучок чаю. Чекали, поки завариться. Вода сичала, бризкаючи на вогонь, а над казанком здіймалася пара. Було щось таємниче в цьому звичайному готуванні чаю. І знову ми довго мовчали, втупившись у язички полум’я, що танцювали на жариві.

Раптом дядько задер голову.

— Буде погожа ніч. Що б ти сказав, коли б ми переспали отак просто неба? Витягнемо з намету матрац, позалазимо в спальні мішки, буде зовсім тепло.

— От і добре, — згодився я.— Це моя мрія — поспати просто неба.

Просто неба було прямо казково.

— Розкіш, — мовив я дядькові.— Як у найдорожчому готелі з видом на гори, з вентиляцією, музикою. І не треба платити великих грошей.

Я лежав, підклавши руки під голову, наді мною в гіллі шумів вітер, десь у камінні дзвенів потік, а проте панувала така тиша, що я чув своє власне дихання і дядечкове сопіння. Небо було темно-синє, мало не чорне, а зорі ясні-ясні та великі. Інше небо, не таке, як у нас, і зорі інші. І Чумацький Шлях, мов срібляста смуга, перетинав обрій понад застиглими хребтами гір.