Співали по черзі. Дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську, комендант — югославську. А тоді обнялися й сказали, що до кінця свого життя будуть великими друзями.

Десь там в Ужицях міліція стає на голову, в Колашині зміцнюється польсько-югославська дружба, гітлерівців уже розгромили, і тільки ми, на жаль, були так само без грошей.

Проте ми вийшли з міліції веселіші. Комендант пообіцяв: як надійде вістка, що гроші знайдено, він зараз же дасть телефонограму до всіх відділень міліції. Отже, нема чого журитися. Треба тільки питати у відділеннях про наслідки розшуків.

Повернули ми під готель «Загора» до нашого доброго мамута. Дивимося — а там людей, немов приїхав сам ефіопський імператор Хайле Селассіє або зненацька з-під землі забило нафтове джерело. Мене цікавило, що там сталося, отож я пропхався крізь юрбу і власним очам не повірив. Виявляється, то зовсім не Хайле Селассіє і не нове нафтове джерело, а наш добряга-мамут зібрав таку оропію.

Отож я вдав, що ніякий не небіж господаря допотопного «мерседеса», ба навіть не якийсь далекий родич його, а просто зівака, і вкупі з усіма дивувався, відкіля перед модерним готелем узялося таке чудо техніки!

Проте дядечко — людина з характером. Не зрікся мамута. Навпаки, підійшов до автомобіля, та ще й з такою міною, ніби він винайшов порох, — одчинив дверцята, сів за кермо і глянув на стовпище, мов на диких зулусів.

— Ну й що? — спитав задирливо, а потім, спостерігши, що в юрбі є чужоземці, повторив запитання кількома європейськими мовами. Коли нарешті гаркнув по-німецьки, з натовпу висунувся літній добродій в окулярах, кругленький, мов барило, гладенько поголений, з усмішкою на устах, захоплений нашим мамутом. Підступив до дядечка і заговорив з ким по-німецькому. А дядечко шпарив як по нотах, наче з материним молоком увібрав геть усі правила німецької граматики.

Я, звісно, не тямив ні слова, але, дивлячись на них, зробив висновок, що то була, розмова, повна вишуканої чемності і люб’язності, на кшталт отакої: «Як здоров’я вашої бабці?» — «Дякую, дома всі здорові. А погода сьогодні чудова!»

Завжди найлегше розмовляти про погоду, навіть по-німецькому. Одначе я помилився. За хвилину дядечко вибрався з мамута, підняв капот і разом із своїм співрозмовником схилився над мотором. Вони стояли над ним, як два лікарі над умирущим пацієнтом. Кивали головами, на обличчях малювався їм клопіт, в очах світив щирий жаль.

Врешті дядечко рішучим рухом шпурнув капелюха в кузов, люльку засунув у кишеню і, хоча б йому що, заліз під автомобіль. Добродій зробив те саме.

За хвилину я почув зичний дядечків голос:

— Марціне, подай-но скриньку з інструментами!

Довше я вже не міг вдавати зіваку. Став знову небожем господаря допотопного автомобіля, тож погляди всіх звернулися на мене. Що я мав робити! Подав із заднього сидіння скриньку з інструментами, хоч мені й кортіло провалитися крізь землю, бо я страх не люблю таких видовиськ. От я вдав, буцімто мене зацікавив готель та чарівний вид гірських верховин, і потихеньку одійшов собі.

На терасі готелю — як на терасі: столики, парасолі, кельнери в білих куртках і повно туристів. Попивають, їдять, теревенять, милуються дикими краєвидами Чорногорії, а в гаманах у них набито грошей, вони не журяться тим, що буде завтра. І, певна річ, не мають гадки, що мій дядечко загубив під старим буком дев’яносто тисяч і ось уже тиждень ми живемо на ласку долі. А доля зажадала, аби наш мамут якраз вийшов з ладу.

Опершись на бетонову балюстраду тераси, я вдавав, ніби милуюся грою барв при заході сонця. Коли це щось страшенно загуркотіло. Я перелякався. Може, який невеликий землетрус? Може, кам’яна лавина обвалилася з гір? Але за мить я збагнув, що то не лавина і не землетрус, то наш мамут озвався після тижневого німування.

Почувши той пекельний гуркіт і гамір натовпу, я кинувся на вулицю. Мамут стояв на своєму місці. Дрижав, наче його трясця трясла, а з вихлопної труби виривалися чорні клуби диму. Біля мамута тисли один одному руки мій дядечко і схожий на барило добродій. Обидва впрілі, в пилюці, вимазані мастилом. Горе та й годі! Глянувши на бездоганно випрасувані штани добродія, можна було розплакатися. Пляма на плямі! Про сорочку, яка ще кілька хвилин тому була біла-біла, аж блищала, краще й не казати. Проте пики обом сяяли, а очі променіли зворушенням. Видно, що таки дали раду мамутові! Вдихнули в нього новий дух.

Уздрівши мене, дядечко переможно засміявся:

— А бачиш, недовірку, я ж тобі казав, що ми проїдемо ще на ньому кілька добрячих кілометрів! Треба якось відзначити цю перемогу духу над матерією.

Дядечко взагалі поводився так, мовби щойно виграв на лотерейний квиток цілий мільйон. Узяв добродія під руку, і, сміючись на весь рот, повів його на терасу готелю.

Дорогою пояснив мені, що це вельми симпатичний інженер з Відня, шанувальник старих автомобілів і великий знавець двигунів внутрішнього згоряння. Йому аж серце затріпотіло, коли побачив такий музейний екіпаж, а як довідався, що мотор відмовив — не витримав і великодушно пожертвував білизною сорочки та рубцями штанів, аби тільки врятувати високоповажного старигана. Є ще ентузіасти на світі!

Дядечко подався до вмивальні — опорядитися трохи. Інженер теж зник десь на кілька хвилин. Я зостався за столиком сам, а в голові, мов цвях, стирчала думка: за що ж дядечко частуватиме? Правда, у нього була чарівна усмішка, але ж за саму усмішку кельнер не подасть далматського вина до столу.

Я не міг усидіти на місці. На щастя, невдовзі появився австріяк у чистій, сніжно-білій сорочці і в інших штанях, а за хвилину вкотився на терасу наш дядечко. Він сяяв радістю й так і сипав здоровим польським гумором. Із старопольською гостинністю умовляв інженера пити й їсти, а до мене мовив, усміхаючись:

— Що ти наче осовів? Що з тобою сталося? Візьми баранячий шашлик або чабакчице — ось цю народну югославську страву. А потім з’їси морозиво.

— Дядечку,— шепнув я, — мені що-небудь найдешевше...

— Збожеволів! — крикнув він на мене.— Ми ж уже цілий тиждень по-людськи не вечеряли! А може, хочеш півника по-сараєвському? Це буде тобі найлучче.

Ну от, прошу, — півник по-сараєвському! Шістсот двадцять динарів, плюс надбавка за обслуговування та напої. Є розмах у дядечка! Легко мати розмах, коли катма грошей.

Я пив фруктовий сік і сидів як на розжареній сковороді, а вони проголошували тости за техніку, карбюратори, коробки передач, а насамперед за нашого старого мамута і за знайомство, що відбулося під автомобілем. Я їв півника по-сараєвському, а вони торочили собі про вищу математику, кібернетику, електронні машини, про всякі теорії... А я питався подумки, як буде з практикою — хто заплатить за наш обід? Либонь, не магараджа Пенджабу!

Я їв півника, але не відчував його смаку. Міг би їсти навіть траву і теж не відчував би — так хвилювався. Мені здавалось: от-от підійде кельнер і вчинить страшенний скандал. «О, прошу, назамовляв бозна-чого, а тепер не платить!».

Я не міг діждатися кінця тієї учти. Нарешті діждався.

Мені волосся на голові стало сторч, коли дядечко кивнув кельнерові, і той на срібній таці, на білій серветці приніс рахунок. Дядечко потягнувся до задньої кишені. Ну, думаю, зараз він добуде своє посвідчення і скаже: «Пошліть, будь ласка, рахунок до Варшави». Але — о диво! — у дядечка в руці я побачив пачку банкнот!

«Чарівник!» — зітхнув я з полегкістю, одначе ту ж мить у мене зародилася підозра. Може, дядечко в умивальні придушив якого швейцарського банкіра?..

І тоді на засмаглій, аж чорній його руці я побачив вузеньку смужку білої шкіри. У дядечка не було годинника! Великий чарівник просто загнав його. Але де? Коли? Спитати зараз, при цьому віденському інженерові, я не міг.

«Леонові потрібна була б розумна жінка,— казала колись моя мама батькові.— Цей чоловік не знає, на якому світі живе».