Виявилося, що в старому місті живе Станова небога, у якої туристи наймають кімнати. Шик! У середньовічній кам’яниці, де в період Дубровницької республіки мешкали державні радники! Палада так розхвалював, і я вже ладен був повірити, що там є навіть старожитний вітерець, котрий охолоджує прадавні мури. Дядечко страшенно розчулився і піддався чарівності оповіді, хоча й присягався, що скільки буде в Югославії — не мешкатиме ні в яких будинках.

— Якщо це справді кам’яниці з п’ятнадцятого віку, то можна спробувати, — мовив він сумним голосом.

Ми зупинили таксі, перетягли туди мішок і всі наші бебехи, старий Палада сів біля шофера, ми — ззаду, і гайнули до старого міста. Але дорогою з’ясувалося, що до старого міста в’їхати автомобілем не можна, бо старе місто — справжня історична пам’ятка і не переносить цивілізації. Отож довелося перти мішок на спині.

Увійшли ми поміж середньовічні мури з мішком на спині, як середньовічні прочани. Врешті опинилися на вулиці з якоюсь дивною назвою, а потім біля старожитної брами під номером п’ятнадцятим, і там узнали, що небога нашого відважного моряка кілька хвилин тому пустила у вільну кімнату двох німців.

Палада закипів гнівом. Найперше, що він хотів зробити, це витурити геть німців, а тоді послати небогу під три чорти, але дядечко пояснив морякові, що для такого дрібного діла шкода його шляхетних нервів і дорогоцінного здоров’я. Трохи посварившись, він поступився і пообіцяв, що знайде нам таку квартиру, якої не постидався б сам ефіопський імператор Хайле Селассіє, але ж у ту хвилину це не мало ніякісінького значення.

Становище було трохи комічне, а трохи трагічне, бо вже десята година, а ми ні в наметі, ні в готелі, ані на приватній квартирі, і — що найгірше — стопудовий мішок дедалі більше отруював нам життя.

— Безвихідного становища немає, — мовив дядечко, але тільки для того, щоб якось втішити нас.

Справді, ми залишили своє барахло у Паладиної небоги, дядечко з моряком подалися шукати квартири, гідної Хайле Селассіє, а ми дістали гроші на тістечка та фруктовий сік і мали ждати дядечка в поблизькій цукерні. Цукерня називалась «Йованка», тістечка були пресмачні, морозиво теж, і все було б гаразд, коли б Івові не стукнуло щось у голову.

Іво, як ви вже знаєте, завжди був дуже спокійний, а саме тоді ще й сонний. Я думав, що в «Йованці» він поспить над горіховим морозивом, а тим часом у нього вступив якийсь новий дух.

— Ти чуєш? — запитав Іво.

На жаль, я нічого не чув. А от Іво чув, бо зненацька кинувся до дверей і висунув голову.

— Співають,— сказав.

Справді, здалеку долинали приглушені голоси і звуки гітари.

— Хай собі співають, — відповів я. — Ми повинні чекати на дядька, бо невідомо, коли він поверне.

Моїми устами промовляв здоровий глузд, але тоді я ще не знав, що Іво — меломан-фанатик.

Лице йому раптом змінилося, очі заблищали, він був уже не сонний, спокійний Іво і не Іво-герой, то був інший Іво — замріяний до нестями. Таким я ще не знав його.

— Ти залишся тут, — сказав він і раптом зник мені з очей.

Я залишився, тільки ненадовго, бо як ум’яв третє тістечко і запив фантастичним бросквиновим соком, мені теж одразу перехотілося спати. І я вийшов на вулицю.

Вулиця була вузенька, старожитня, певна річ, і темна, але в глибині, на великому майдані палало світло. Це саме відти долинав той спів, котрий серед старожитніх мурів лунав як ангельський хор, а може, й лучче. Попрямував я в ту сторону — знайду, подумав, Іва, і ми разом повернемо до «Йованки».

Дійшовши до майдану, я не міг стримати радісного подиву. Мені здалося, що я раптом опинився в чудовому місті часів Ренесансу. Навкруг мене здіймалися прегарні палаци з мармуру та білого каменю, оточені дугами аркад, оздоблені майстерними скульптурами, а над палацами, немов колона — годинникова вежа.

Незабаром уже одинадцята, але яке значення міг тепер мати час, коли я був геть зачарований! Кожен був би зачарований, якби побачив головний майдан Дубровника з його палацами та вежами! Кожен забув би і про дядечка, і про те, що треба чекати на нього у кав’ярні «Йованка».

А коли б до того побачив іще прекрасний храм, а на його мармурових сходах цілу компанію з гітарами! Всі чорні, засмаглі, веселі і молоді, та ще й убрані так барвисто, що аж в очах миготіло. Хлопці в кольорових сорочках, дівчата в яскравих хустках.

Одним словом, фестиваль молоді на мармурових сходах старовинного храму. Молодь, звісно, не була ні старовинна, ні ренесансова, вона була найсучасніша — нестримна, суперспортивна і чудова. І серед тої молоді — мій розкішний Іво!

Хай йому грець, я чув багато хорів, та жоден з них не може рівнятися з цим хором на сходах!

Я був очарований, а їм хоч би що — знай співають наперемінки то сумних пісень, то веселих. І мене то смуток огортав, а то така радість, що аж жижки трусилися пуститися в танець по історичному майдану. Гарні то були пісні.

Найдужче сподобалась мені балада про безталанну дівчину з Герцеговини. Спочатку я мало не розплакався, а далі поринув у задуму.

Потім відкілясь появився молодіжний джазовий оркестр. Грали як чорти, а може, й краще. А всі танцювали, мов навіжені. Можна сказати, фестиваль сучасного танцю. Хлопці з дівчатами, дівчата з хлопцями, а хто не мав пари, той вигинався під музику сам, наче в нього вселилися злі духи.

І в мене вселився якийсь дух, отож і я утнув сам із собою твіста. Слово честі, ноги самі просилися в танець, і мені здавалося, що я танцюю, як молодий бог.

Геть забув про білий світ, а коли забув, то де вже було згадати, що ми повинні в «Йованці» чекати на дядька Леона.

А як згадав — пойняв мене розпач. Кинувся я до Іва.

— Іво! — гукнув. — Що ти робиш? Дядечко ж на нас чекає!

Іво, звісно, хотів і далі співати й танцювати.

— Іво, змилуйся, знову ж буде скандал!

Іво ще якусь мить був геть запаморочений, та ось нарешті отямився і зітхнув.

— Чув? Бачив?

— Чув, бачив, але тепер нам треба мчати до «Йованки».— Я потягнув його за рукав.

Іво йшов як загіпнотизований. Подалися ми просто до «Йованки», а там уже замкнено.

— Ловка історія! — скрикнув я.

— Не журися,— відказав Іво.— Підемо до небоги старого Палади, де лежать наші речі.

Прекрасна думка, тільки нам геть вилетіло з голови, де та небога мешкає. Я добре пам’ятав, яке у неї волосся, які очі, як вона була одягнена, проте, на жаль, ніяк не міг згадати ні назви вулиці, ні номера будинку.

Раптом до нас підійшов молодий хлопець з гітарою.

— Ви, товариші, з «Альбатроса»? — питає.

Убив нас та й годі! Хотів би я бути з «Альбатроса», але ж не був, тому й одказав мимохідь:

— Ні, друже, я з Варшави.

— З Варшави! — радісно вигукнув хлопець.— То ти поляк!

— Поляк,— відповів за мене Іво.

Ще мить, і я впевнився, як добре бути поляком, особливо тоді, коли тобі ніде спати. Бо невдовзі виявилося, що молодий гітарист по вуха закохався в одну студентку з Варшави і, хоч минув уже цілий рік, ніяк не міг одкохатися. Тим-то він сумував і носив біля серця її фотокартку.

Чудасія та й годі! Він учився в Загребі, вона у Варшаві, і весь час писали одне одному листи.

Щоб якось втішити його, я сказав:

— Не журіться, адже тут стільки фантастичних дівчат. Англійки, французки...

— О ні! — гаряче заперечив гітарист. — Такої, як Аня Сорочинська, нема на всьому світі!

Хай буде й так. Мені не хотілося сперечатись, тим паче, що він справді був правильний хлопець і, довідавшись, що нам ніде ночувати, зараз же запропонував:

— Я візьму вас на «Альбатроса», передрімаєте до ранку, а вранці знайдете дядька, і все буде гаразд.

Виявилося, що «Альбатрос» — це яхта студентського спортивного товариства. Просто розкіш!

Подалися ми до пристані, де стояли вітрильні човни. Ішли вздовж старезних оборонних мурів. Було таємничо і дуже романтично: небо всіяне зірками, повітря насичене запахом олеандрів, море спокійне, як дзеркало, а в воді, мов у свічаді, відбиваються усі вогні. Просто чарівно.