В такий ото спосіб дядечка завербовано зніматись у фільмі «В тіні димучої Етни».

— Ну й вліз же я! — мовив старий вікінг, коли ми сіли в готелі вечеряти. Їли смачну рибу та виноград, який ми купили по дорозі в чорногорського селянина. Фантастична вечеря і фантастичний вечір! Мені ввижалося, буцімто я справді небіж вікінга, тобто малий вікінг, і ми разом з ним трапезуємо після звитяжної битви.

— Ну й вліз же я! — повторив дядечко, смачно облизуючи пальці. — Старий осел та й годі! Подумай, що скажуть мої колеги з інституту, коли побачать мене на екрані в ролі кривавого вікінга.

— Будуть захоплені.

— Ти, любий, не знаєш їх. То злі насмішники, подумають, ніби я прагну слави. І взагалі — нащо це мені?

— Та ж усі мої подруги мріють про те, щоб зніматись у кіно, а ви журитесь.

— По-перше, я не твоя подруга; а по-друге — не люблю строїти з себе дурня. А втім — хай собі кажуть, що хочуть! Можу ж я бути оригінальним. Це навіть забавно — бути собою, а вдавати когось іншого.

— Я певен — ви, дядечку, гратимете, як Барт Ланкастер у фільмі «Кармазиновий пірат». А то ще й лучче! От тільки чи знаєте ви мову норманів?

— Ні, але у фільмі нормани розмовляють по-італійському.

— Авжеж, у кіно завжди так. Римляни розмовляють по-англійському, єгиптяни — по-французькому, а я бачив навіть такий фільм, де американський мул у Бірмі розмовляв по-польському. А ви, дядечку, вже підписали контракт?

— Ні, любий, це ж епізодична роль, тому я домовився з тим ловцем наївних, що одержу...— він урвав і раптом зареготався.

— От здорово! Зроду не думав, що зароблятиму в такий спосіб.

— Цікаво все-таки, скільки? — запитав я байдуже, так, ніби мене це не обходить.

— Ого! Не думай, що я дешево продам свою шкуру.

— Сто доларів?

— Дзуськи! — обурився дядечко.— Гадаєш, я за сто доларів гратиму варвара?

— Більше?

— Двісті! — засміявся дядечко.— І це, бігме, ще мало. Просто скандал — людина з моїм дипломом за двісті доларів!

— Та це ж купа грошей! — вигукнув я.— Ми врятовані? Можемо спокійнісінько мандрувати по Югославії.

— Гм! — скривився дядечко.— Я мусив пристати, бо той режисер такий архілюб’язний, що не годилося відмовляти йому.— Дядечко з огидою плюнув.— Хай уже двісті, але благаю тебе: не кажи про це нікому дома.

— Взагалі нікому... Не бійтеся, дядечку, це — наша таємниця.

Тут мені пригадався Вацусь. Отак ні сіло ні впало став перед очима разом з Каріною, лисуватим татусем і гладкою мамусею. Вся сімейка в повному складі. От я й поспитав дядечка:

— А що буде з тими фіть-фіть?

— Про кого ти?

— Про тих, що пан Пірамідополопіринович запросив на прогулянку яхтою.

Дядечко схопився за голову.

— Ай-яй! Ну й наварили ми каші! Ще того бракує, аби ті фіть-фіть звалилися мені на голову. — І раптом махнув рукою.— Чорт з ними! Не журімося про те, що буде завтра. Такий гарний вечір, що просто гріх журитися.

А вечір і справді був гарний. Зійшов місяць, здоровий, як м’яч, ясно-зелений і таємничий. І гори потопали в його сяйві, неначе місячні. І море котило свої хвилі — теж ясно-зелені. Було тепло, пахло морем і лавандою. А серед гілля олив цвірчали коники. І весь схил гори начебто співав і плив разом з морем.

Ранок був теж гарний, і був би ще кращий, якби не приїхали Пельпінські. Приперла їх лиха година! Мали ж нас шукати в готелі на острові Свети Стефан, а появилися, як злі духи, в оливковому гаю. Побачивши Вацуся, я хотів був провалитися крізь землю, але поки вибирав підходяще місце, той вибрик природи гукнув:

— Ну й піддурили ж ви нас!

А Каріна додала:

— Я ж казала, що то грубі жарти.

Пан Пельпінський тим часом заклопотано гладив лисину і шукав відповідних слів. На жаль, не знайшов, отож дядечко похопився перший.

— Така невдача! — мовив з гумором.— За одну ніч ми геть збанкрутували. Нам вельми прикро, що підвели вас.

Тато Пельпінський здобувся врешті на слово й заволав:

— Ви, пане, пошили нас у дурні! Ми стали просто посміховиськом. Питали про вас на острові Свети Стефан, а там ніхто не знає ніякого Помідоровича.

— Перепрошую,— відказав дядечко, пустотливо всміхаючись,— мене звати Пірамідополопіринович. Хіба я винен, що маю таке чудернацьке прізвище?

— Це скидається на глузи! Я не дозволю, щоб ви робили з мене бовдура! — сердився пан Пельпінський.— Я поважна людина і не дозволю...

— Облиш, тату! — вигукнув Вацусь.— Невже ти не розумієш жартів?

Виявилося, що тільки Вацусь мав почуття гумору.

— Добрий мені жарт! — обурився батько. — Ми спалили марно п’ять літрів бензину, виставили себе на сміх, а ти кажеш про жарти.

— Ти перебільшуєш, Тадеуше, — втрутилася пані Пельпінська.

Здавалося, ще мить — і вони посваряться, але, на щастя, дядечко змилосердився і примирливо сказав:

— Вибачте, панове, це таки справді моя вина. Вчора якось так вийшло, що ми трохи переборщили. Ми не мешкаємо на острові Свети Стефан, у нас немає яхти, ба признаюсь — і з тими зміями я теж перегнув. І звати мене не Помідорович і не Пірамідополопіринович. Ми тільки хотіли трошки збити пиху оцьому симпатичному парубійкові.— Тут дядечко батьківським жестом показав на Вацуся.— Бо він не грішить скромністю... І мені вельми прикро, що з цього виникла така халепа.— Він широко розвів руками, усміхнувся наймилішим із своїх усміхів і повторив: — Прошу вибачити мені, ми так приємно познайомилися, то ж не годиться...

Одразу зрозуміли, що не годиться, і замовкли. Хто ж би, зрештою, не вибачив моєму любому дядечкові! Отак усе кінчилося благополучно.

Треба визнати, що в епізоді фільму «В тіні димучої Етни» дядечко Леон перевершив сам себе.

Після скромного сніданку ми поїхали туди, де італо-югославська кінобригада створювала той незабутній шедевр кіномистецтва.

Цього не можна описати, а проте я спробую, бо все доправди було геть як у кіно. Передусім — декорації. На високих скелях, над урвистим берегом моря звели руїни римського храму, а під руїнами — ціле містечко, навіть костьол, але не весь — тільки фасад, бо ззаду костьола не знімали, та зрештою він однаково мав згоріти, підпалений варварами, тож навіщо було споруджувати його весь?

По вулицях тинялися самі сіцілійці. Хоча вони походили з якогось там віку і крутилися серед старожитніх мурів, а проте курили сигарети, жерли морозиво і настроювали транзистори на всякі твісти, босанови і свінги. А тим часом нижче, в затоці, на старожитних човнах дикі войовники рихтувалися до нападу на місто.

Жах брав на них дивитися. Руді, бородаті, волосся спадає на плечі, погляд безстидний, усі кровожерні й непогамовні. На них були шкіряні ковпаки (щоправда, зроблені з пластику), сталеві наплічники — теж із якоїсь пластмаси, а в руках виблискували дерев’яні мечі, помальовані срібною фарбою. Аж волосся на голові ставало сторч!

Режисер мав слушність: дядечка не треба було гримувати, він з молоком матері ввібрав кровожерність і вигляд вікінга. Бороду мав свою. Йому дали тільки перуку — руду, аж червону, як палаючий смолоскип. За хвилину він мусив убивати безневинних сіцілійців, лупцювати, палити і — подумати! — все це тільки заради того, аби ми могли бродити узбережжям Адріатики. Вбрали його в шкуру дикого звіра, на голову натягли шолом, у руку всунули короткий меч — і нарешті вже можна знімати фільм...

Помічник режисера у рупор дав наказ, аби вояки сідали в човни. Зчинився страшенний шарварок, ніхто не знав, до якого човна лізти. А тоді почали знімати. На знак помічника режисера веслярі вдарили веслами по воді, і здоровецька валка човнів підійшла до берега.

Навколо завирувало, всі галасували, а оператор хоч би що,— крутить собі й крутить.