Дядечко розпачливо звів руки до неба.

— Ти, певно, збожеволів!

— Зовсім ні. Я тільки подумав, що замість продавати апарат, ми могли б удавати з себе пустельників і зібрати доларів на дальшу дорогу.

— Що ти валиш із хворої голови на здорову? Я так, а він сяк! І ще називає мене пустельником! Ловке зіллячко я взяв із собою!

— Коли так, то я можу до кінця подорожі мити посуд...

— Не перетрудився б, мій дорогенький.

— Чому?

— Бо ми повертаємо до Варшави.

Запало те, що в таких випадках звичайно западає — могильна тиша. І міна у мене була могильна, бо враз я збагнув, що кінчаються найкращі дні мого життя. Я мав побачити ще стільки цікавого, пережити ще стільки тих гарних днів, а тут — бах! — треба повертати. Я мало не плакав, але не міг дозволити собі розпустити нюні при дядечку. Зціпив тільки зуби, і що міцніше зціплював, то дужче хотілося мені плакати.

— Чи... чи ми небезпремінно маємо повертатись?

— Ти повинен зрозуміти, що я відповідаю за тебе! — гнівно обрушився дядечко.— Дідько тебе знає, якого коника ти ще викинеш...

— Даю слово — нічого більше не викину...

— Ба це ти тільки так кажеш!

— Постараюся не викинути.

Якусь мить дядечко куйовдив пальцями руду бороду. Раптом глянув лагідніше.

— А до того... у нас немає вже грошей.

— То продаймо фотоапарат... Дома ж у вас є ще один.

— А як не знайдемо покупця?

— Я побалакаю з Івом, може...

— Не турбуйся, — мовив дядечко, блимнувши очима.— Вчора я вже про все домовився. Є тут один француз, який хотів би мати такий апарат.

— Ур-р-ра! — радісно вигукнув я, вмить розгадавши дядечкову гру. Любий чародій, він спочатку надув губи, прочитав мені доброго отченаша, і все це задля того, аби потім виправдати продаж фотоапарата. Милий хитрун, нічого не скажеш!

Тим часом милий хитрун спинив мене.

— Нема чого радіти! Тих грошей нам стане тільки на дорогу додому. Не добиратися ж нам пішки. Так, Марцінку, на жаль, ми банкрути... Мені дуже прикро, що так сталося.

Становище і справді було безвихідне! Годинника продали і проїли, перед нами — ніяких видів, окрім казкового виду на скелясту затоку. Ех, коли б ото дядечко не витріщав так очей перед кінокамерою, були б ми тепер майже мільйонерами, а так що ж нам лишилося? Хіба тільки вдавати пустельників.

Я був геть прибитий, і дядечко теж був прибитий, а в казанку тим часом щось варилося, вдаряючи в ніс розкішним запахом. Незабаром я впевнився, що то чудова юшка.

Після юшки і дух покріпшав.

— Нічого не вдієш, — озвався я.— Що з воза впало, те пропало. Не годиться опускати рук.

Дядечко нічого не сказав, тільки заспівав собі якесь бумтарарадабум, здається, арію з «Ловців перлів» чи з «Веселої вдови».

— Коли вирушаємо? — запитав я.

— Може, ще побудемо кілька днів. Це залежить од того, скільки француз дасть за апарат.

Я не встиг закінчити розмови, бо прийшов Іво.

— Привіт! — сказав він.— Хочеш зі мною ловити рибу?

— Чудово, — відповів я. — Зараз візьму маску і ласти.

Подалися ми до затоки. Іво мовчав.

— Від’їжджаємо, — озвався я.

— Шкода. Я дуже полюбив тебе.

— І я тебе.

— Напишеш мені, правда?

— Неодмінно! Надішлю фотознімки нашого загону. Шкода, що ти не в Варшаві.

— Або що ти ходиш до школи не в Чачаку.

— Авжеж. Добре було б нам.

— Може, на той год знову приїдеш?

— Може... якщо дядечко мене візьме. Але після вчорашнього навряд.

— Дуже гнівався?

— Ні. Він не вміє серйозно гніватися.

— Моя мама не хвилювалася за мене. Знала, що я дам собі раду. Тільки той швед наробив гвалту, підняв на ноги всі рятувальні станції від Бара до Герцегнового.

Ми спустилися до затоки. Вода була спокійна, в ній відбивалися обриси скель і темні верхівки піній. Там, де вода доходила до скель, видно було зграйки рибок і колючі клубки морських їжаків. Невеликі краби вилазили на скелі. І дві здорові чайки кружляли в повітрі.

Іво скинув одежу.

— Скажи,— запитав,— ти добре злякався?

— Злякався.

— Я теж. Кожен при такій оказії набрався б страху. Цікаво, чого ти поплив зі мною?

— Думав, що вкупі бадьоріше... І ніяково було, що ти сам...

Іво лагідно всміхнувся, поклав мені руки на плече.

— Ти добре зробив. Не знаю, чи сам я дав би собі раду. Дякую тобі.

— Дурниці! То я тобі маю дякувати. Пам’ятаєш, коли човен пройшов повз нас — я гадав, що мені вже амба. Коли б не ти...

— Що там балакати, — урвав Іво, — я теж ледве вже руками ворушив. Кепсько визначив відстань. Головне — все скінчилося добре.— Іво сів на скелю, неквапом надів ласти, потім узяв коротенький спис і скриньку із скляним дном.

— Нащо тобі ця скринька? — поцікавився я.

— Магічний апарат,— відповів Іво.

— Ловиш у неї рибу?

— Ні,— засміявся Іво.— Під водою, коли здіймаються хвилі, світло заломлюється і важко побачити дно моря. Скло вирівнює це заломлення. Як хочеш, то можеш побачити.

— Ти ж знаєш, що я не вмію як слід пірнати.

— Не журись, я навчу тебе.

Щоб навчитися пірнати, потрібні нирець і глибока вода. Води було досить, бракувало тільки нирця, тож хоч-не-хоч я згодився. Після нашої нічної пригоди я пішов би за Івом на край світу. Це чудовий товариш — не глузував, а одразу ж заходився навчати — що, де і як.

Після кількох спроб я дістався до дна. Узяв звідти камінь і виплив з ним на поверхню.

— От бачиш! — зрадів Іво. — Я ж тобі казав, що це не так важко.

Я не міг нарадуватись! Переді мною відкрився новий світ — мовчазний, зеленаво-голубий, таємничий, повен найрозмаїтіших несподіванок. Скелі утворювали під водою красиві гроти. Вони були вкриті фантастичними водоростями; одні, фіалкові, вилися, як волосся, інші — червоні, мов коралі — росли густо, купами. А між ними плавали проворні рибки.

Найбільше було морських їжаків. Колючі клубки їх скидалися у воді на штучні квіти. Я спробував навіть зірвати одну таку «квіточку», та, на жаль, так поколовся, що вже ніколи більше не пробуватиму.

Далі починалося провалля. Вода там щораз темнішала: блакитний колір переходив поступово у темно-синій, а потім — у чорний. Наймиліше було перевернутись у воді на спину і глянути вгору. Тоді в мене виникало таке відчуття, ніби я раптом опинився у величезній скляній кулі: наді мною висіла чудова блакитна баня, а ясні смуги відбитого сонця пливли у воді, мов чарівні стрічки.

Мені так сподобалося пірнати, що я нічого більше не робив, тільки витягував із дна каміння. Іво тим часом полював на риби. Він скидався на полінезійського хлопця, якого я бачив у одному навчальному фільмі: чатував біля скель, а як помічав здобич — обережно пірнав і підкрадався до неї. Потім блискавично пробивав її списом, немов стрілою. Майстер, їй-богу!

Іво робив так само.

За півгодини він витягнув з глибини п’ять чудових рибин: дві зубатки і три якихось риби з золотавою лускою та червоними хвостами. Відклав одну зубатку і дві червонохвості.

— Пригодиться вам,— промовив.— Ти казав, що дядько — майстер готувати рибу.

Так, це правда. Зубатка, яку дядечко спік по-рибальському, на рожні, була восьмим чудом світу!

Завдяки Івові ми знову мали розкішну учту і не вмерли з голоду.

Тим часом дядечко сказав, що він домовився з французом о шостій годині зустрітися в справі продажу фотоапарата. Апарат був першокласний, супермодерний, з експонометром і автоматичним наведенням — тож, побачивши його, француз, безперечно, мав запалати бажанням купити цей найостанніший крик техніки. Нічого дивного, що ми сподівалися взяти за нього добрі гроші. Дядечко сподівався, і я сподівався. І обидва були певні, що на ті гроші ми не тільки доїдемо до Варшави, а ще й зможемо побути кілька днів у Югославії.

Але найгірше — це отакі сподіванки. Ми в тому впевнились увечері, сидячи межи середньовічними мурами, на терасі кав’ярні «Орієн» і попиваючи те, чого не повинні були пити з тієї простої причини, що не мали вже чим заплатити. Звісно, ми розраховували на француза. Прийде, остовпіє, витягне гаман, набитий грішми, і — «Дуже прошу... скільки вам?» То що ж тоді важила для нас кава і фісташкове морозиво?