Від кокосових пальм походить також вислів «робити кокоси», що означає здобувати добрі гроші. Кокоси роблять звичайно колонізатори.

Ми з дядечком не робимо кокосів. Навпаки, кокоси зробив той, хто знайшов під столітнім буком наші гроші.

Даруйте мені ці кілька загальних уваг. Вони самі пхалися під перо. До слова. Так от, я на власні очі бачив справжні пальми. Їх буцімто посадив один хлопець, якому мати купила на Новий рік коробку фініків. Хлопець з’їв фініки, а камінці посадив у землю, і з них вигналися справжні фінікові пальми. Я був розчарований, але дядько Леон пояснив мені, що в цьому районі Адріатичного моря самі пальми ніколи не росли, їх посадили люди, а клімат тут м’який, отож вони добре розвиваються і нерідко сягають висоти третього поверху.

В Будві, де ми закуповуємо харчі та їмо морозиво, ростуть пальми заввишки з триповерховий будинок. Під кожною пальмою стоїть лава, на кожній лаві сидять закохані і розмовляють про найновіші фільми, а часом стискують одне одному руки. Тому пальми тут романтичні, і на їхній корі видовбано багацько сердець, пробитих стрілою, ініціалів, а також написів усякими мовами.

Словом, самовчитель іноземних мов для закоханих. Наприклад, можна вивчити, як по-англійському «я тебе кохаю» або по-французькому «не можу без тебе жити».

Знайшов я і один польський напис: «Юзку, простирадла можна загнати в готелі «Словенія». З цього видно, що польські туристи використовують пальми для комерційного листування.

Це все про пальми. А тепер дещо про саму Будву.

Будва поділяється на море, пляж і містечко; а містечко — на старе й нове. У старому місті, звісно, старі будинки, старі вулиці, старі брами й старі оборонні мури; все тут — старожитнє. Найбільш старожитнє, ясна річ, повітря, бо дядечко сказав, що в цих мурах дихаєш історією.

Історія теж старожитна, почалася вона від часів старогрецьких, ба фінікійських, коли купці припливали до Будви старожитними кораблями і вивозили звідти живицю та бальзамічні масла.

Найцікавіше в старому місті — це вулички, такі вузенькі, що дядечко ледве по них проходив. А навіщо, спитаєте, їх робили такими? А на те, щоб жінки розвішували над ними білизну і, не сходячи вниз, базікали з сусідками.

Зате в новому місті є готелі, ресторани, цукерні і можна витратити силу грошей на морозиво, бо морозиво там чудове, особливо горіхове. У кіоску велика порція його коштує двадцять динарів, у кав’ярні — шістдесят, бо в кав’ярні платиш передусім за вид на море, а не за морозиво.

У кав’ярні, як показує сама назва, п’ють каву. І оповідають усякі плітки.

В Будві усі п’ють каву по-турецькому, тобто круту, з гущею; подають її в мідяних тигельках, що їх називають «джезва». Мені здається, що чорногорці та серби нічого не роблять, тільки цілісінький день п’ють каву.

У кав’ярнях завжди повно, особливо ж увечері, і люди, які сюди приходять, поділяються на югославів та чужоземців; чужоземці ж — на таких, що п’ють каву по-турецькому, і таких, що жлуктять ракію з содовою.

Коли в кав’ярні заплющиш очі, то здається, наче ти перебуваєш у Вавілонській вежі, бо люди розмовляють тут усякими мовами. Найголосніше розмовляють італійці, найтихше — англійці».

Я перервав свій «репортаж у думці». Мушу сказати Гелі, що писати репортаж — не така вже й трудна річ.

Коли я повернувся на терасу кав’ярні, Геля розповідала, що б вона робила, коли б вийшла заміж за космонавта. Виявилося, що нічого б не робила, тільки їздила б з ним по всьому світі, давала б автографи і відповідала б на запитання журналістів: що п’є її чоловік за сніданком? Яке у нього тобі? Як вона себе почувала, коли чоловік ступив на Місяць? Чи любить вона джазову музику? Хто її улюблений композитор? Де вона дужче кохає чоловіка — на Землі чи на Місяці?

Певна річ, на Землі, бо тут вона може побалакати з ним, які капелюшки тепер наймодніші, а він може купити їй хутро з шиншили і взагалі засипати її квітами.

От фантастка! Опівдні була вождем Чорних Стоп, а ввечері вже має чоловіка-космонавта. Чудова дівчина, тільки забагато вигадує.

— Де ти бродиш? — запитала вона, повернувшись нарешті з Місяця на Землю.— Аби ти знав, хто тут був!

— Хто? — поцікавився я.

— Уяви собі, Лоллобріджіда.

Іво здвигнув плечима.

— То тобі тільки здалося. Відки б це в Будві взятися Лоллобріджіді?

— Тут нібито знімають якийсь італо-югославський фільм, тож вона й приїхала.

Я не здолав уявити собі Лоллобріджіди, бо не мав ніякісінького поняття, хто то. Тому сказав дипломатично:

— Це справді цікаво...

— Сиділа з якимось типом он за тим столиком. Певно, режисер або продюсер. А поводилася так, наче вона не Лоллобріджіда, а звичайна жінка...

— А як вона мала поводитися? — втрутився Іво.

Геля не встигла відповісти, бо саме в цю мить біля нашого столика появився найбільший вибрик природи — Вацусь. Я вже давно забув про нього. Але він так сердечно поздоровкався до мене, ніби ми зовсім недавно розсталися з ним під пальмами, до того ж як найлуччі друзі.

— Чао! Ти чув, що сталося?

— Ні, — відказав я, але почути від нього мені не хотілося.

— Бомба, брате! В Герцегновому на одну англійку напала акула.

Нарешті якась пристойна вістка! Мені було шкода англійки, але ж я не міг відповідати за дії акули.

— Звідти приїхав один француз,— вів далі Вацусь, — і розповідав за обідом. Англійка виплила з чоловіком на яхті в море, і там їй закортіло покупатися. Відплила трохи, а тут акула...

— От бачиш! — вигукнула Геля і зневажливо глянула на Іва.

— Не вірю, — здвигнув плечима Іво.

— Це факт! — обурився Вацусь. Він говорив дуже схвильовано, наче сам був тією акулою або принаймні англійкою.— Там, кажу вам, такий переполох, люди бояться купатися!

— А що з англійкою?

— Вона нібито встигла втекти, бо чоловік здалеку побачив хижака і подав жінці руку, але все одно відкусив їй стопу.

— Чоловік?

— Не чоловік, а хижак — акула!

— Точнісінько, як у фільмі, — недовірливо мовив Іво. — Було про це в газеті?

— Як могло бути, коли це сталося сьогодні перед обідом?

— То мають сказати по радіо, в останніх новинах.

— Авжеж! Тільки вони навмисне не скажуть — бояться, щоб закордонні курортники не повтікали.— Вацусь сів на стілець і окинув усіх поглядом, силкуючись побачити, яке враження він справив на нас.

На мене, мушу визнати, величезне. Я вже перестав, було, вірити в акул, а тут така звістка! Я хотів обняти Вацуся, та поки наважився, він глузливо осміхнувся і запитав:

— Ну, як там ваш труп?

Йшлося, звісно, про мамута.

— Держиться,— згорда відповів я.— А ваш катафалк, якого нам довелося тягти на буксирі? — докинув зневажливо.

— Нічого й казати, в Тітограді сиділи два дні, поки поставили його на колеса. Купу грошей витратили. Старий сказав, що після цього сезону купить нового «фольксвагена», а «опеля» продасть у Варшаві. Я волів би «мерседеса», то хоч машина!

— Може, «фіата»? — засміялась Геля.

— Волів би «мерседеса-200». Капітальна машина! Старий твердить, що йому бракує двох тисяч доларів. Хай трохи покрутиться. Ти де мешкаєш? — запитав Вацусь ні сіло ні впало.

Я трохи загаявся з відповіддю. Сказати «під зірками» — ще подумає, що в мене кепсько з головою. Я й сам до пуття не знав, де, власне, мешкаю. На щастя, Геля знала те лучче за мене. Надувши злегенька губи, вона примружила котячі очі й випалила:

— Не знаєш? На острові Свети Стефан!

Геля одразу розкусила Вацуся і так йому тим островом допекла, що в нього писок витягнувся.

— За дев’ять кусків щоденно...— прошепотів Вацусь.

— А ти як думав? Кімната, ванна, вид на море, кондиційоване повітря, телевізор. Шик, людино добра!

Вацусь закліпав злими очима.

— А ти що,— мовив він до Гелі, — його сестра?

— Далека родичка. А це Іво, син віце-міністра з Белграда. Наші кімнати поряд. Щодня катаємося на водних лижах і взагалі...— пирхнула йому просто в обличчя.