Сиділи ми на терасі кав’ярні, під великим паросолем і милувалися на просторі мури кам’яних будинків. Було чим милуватися! З тих скромних мурів промовляли віки й історія. Ми ото сидимо собі, і нам навіть на думку не спадає, що колись, у XIV столітті, тут буцімто мешкали пірати. Ловка історія! Плювали собі на все і нічого не робили, тільки нападали на венеціанські кораблі, які з Далекого Сходу везли до Венеції всякі атласи, адамашки та парчу, а окрім того — коштовні камені, золото й розмаїте коріння — просто багатство! Венеціанці страшенно боялися, а пірати виймали з піхов мечі, сіяли жах, а потім підпалювали пограбовані кораблі і ховалися серед диких скель.

їм і не снилося, що через п’ять століть у їхніх домах житимуть, платячи за це небачені гроші, усякі там англійці, французи, німці, а на терасі кав’ярні «Орієн» мій дядечко попиватиме чорну каву по-турецькому. Прошу, он як часи міняються!

Француза й досі не було.

— Може, він передумав,— сказав дядечко.

— Може, тільки роздумує, — додав я.

— Скидався на солідного чоловіка.

— І, певно, мав охоту купити апарат.

— Ого, ще й яку! Аж очі вирячив, коли я показав йому.

— То чого ж він не приходить...

— Може, голиться,— сумно мовив дядечко і забарабанив пальцями в ритмі жалобного марша.

Я ще ніколи так не прагнув чийогось приходу, як тоді. Але звичайно буває, що в таких випадках той «хтось» не приходить. Ось і тепер замість француза появився кельнер — накрохмалений, супер-елегантний, з міною міністра. Запитав, по-англійському, звісно, чи не маємо ми бажання щось замовити. Дивак, він не знав, що бажання ми маємо, а грошей — ні! Дядечко шмагонув його крижаним поглядом і відповів, що єдине наше бажання — аби він дав нам цілковитий спокій.

З тої миті ми стали підозрілі, і кельнер весь час зиркав на нас із-за великого олеандра, який стояв у кутку тераси. Либонь, він уже давно підозрівав, що в нас і не пахне грішми. О, професійний нюх!

Дядечкові було байдуже до того, він тільки сказав:

— Ловке діло! Ми тут чекаємо, а той нікчема не приходить! Гарну штуку втнув! Плює собі на порядних людей!

— Якщо, побачивши апарат, він вирячив очі, то, може, все-таки ще прийде.

— Хотів би я здибати його, негідника такого!

Не радив би я французові тепер появлятися. Гарний вигляд він мав би! Йому дали б такого перцю, що до кінця днів своїх пам’ятав би; з дядечком не варто задиратися.

Француз, мабуть, передчував, що на нього чекає, і до восьмої години не з’явився. А проте він переборщив, бо дядечко люто пирхнув:

— Ходімо!

— Дядечку,— зауважив я мимохідь,— ми ж не розплатилися...

— А хай йому кишки перевернуться! Цей голодранець наражає нас на такі неприємності! — Дядечко почухався за лівим вухом. На жаль, рахунку цим не оплатиш. За хвилину смикнув скуйовджену бороду, пошкрябав за правим вухом і раптом жестом мільйонера кивнув кельнерові. Той одразу ж прилетів, певен, що ми замовимо вечерю з п’ятьох страв та ще й із шампанським. Тим часом дядечко, демонструючи свою оксфордську вимову, обмінявся з ним кількома словами і жестом капіталіста з Чікаго віддав йому фотоапарат, який висів доти на спинці стільця.

Я злякався. Невже за порцію морозива і каву по-турецькому дядечко пожертвував кельнерові супермодерний апарат? Кельнер низько вклонився, дядечко кивнув йому головою, а я подумав, що тепер уже напевно доведеться мандрувати до Варшави пішки.

Та я помилявся. Ми вийшли з кав’ярні, і дядечко мовив:

— Отак, мій любий,— безвихідного становища немає.

— Ви оддали йому фотоапарат? — вигукнув я.

— Заспокойся. Я, здається, роблю всякі дурниці, але такої не втнув би.

— То що ж ви йому сказали?

— Тобі завжди все треба знати?

— Не все, тільки я боюся...

— Можеш не боятися, — урвав він, — Я сказав, що не встиг обміняти чека.

— Якого чека?

— Того, якого у мене немає, — засміявся дядечко.

— А фотоапарат?

— Попросив зберегти до ранку, щоб не тягти з собою... Завтра вранці оплачу рахунок...

— Чим?

— Поки що не знаю.

— А завтра знатимете?

— Який ти нудний! Я тобі вже сто разів казав, щоб ти не переймався такими дрібницями. До завтра я знайду того французика або продам апарат комусь іншому.

— Як же ви продасте, коли він у кельнера?

— Дай мені спокій! Ти хоч кому голову прогризеш...

Що я мав діяти? Дав йому спокій і приготувався до найгіршого. Зрештою провандрувати пішки від Адріатики до Варшави — це не страшно. Я читав у «Жиці Варшави», що один голландець надумав пройти пішки довкола світу, рекламуючи в такий спосіб якусь там взуттєву фабрику. Цікаво, яку фабрику рекламуватимемо ми...

На щастя, нам не довелося рекламувати, бо те, що сталося на автостоянці поблизу острова Свети Стефан, перевершувало будь-яке уявлення. Та про це далі.

Острів Свети Стефан з’єднує з сушею вузька гребля, яку нібито насипали колись пірати, щоб на випадок чого тікати в гори, не переправляючись через море. Гарне діло! Пірати грабували, а потім, коли бачили, що підходять кораблі, брали ноги за пояс і дмухали в гори, а там уже їм на все було наплювати. А ось тепер рух відбувається в зворотному напрямку — із суші на острів. Нема, щоправда, піратів, зате є всякі банкіри, фабриканти, всякі типи з туго набитими гаманами, одним словом — зарубіжні туристи. Вони приїздять тільки задля того, щоб жити в просторих мурах і зоставити на острові купи грошей та девіз.

Усі вони мають виснажені нерви, всі надмірно вразливі і не люблять галасу. Тому на острів не дозволяється в’їжджати автомобілями. Автомобілі ставлять на стоянці перед греблею. Ми теж лишили там свого достославного мамута.

Не описуватиму, яку розкіш я бачив на стоянці біля острова Свети Стефан — там були автомобілі найкращих випусків. Але всі зупинялися біля нашого мамута, який привертав увагу своєю архаїчною оригінальністю. Тож нічого дивного, що, підходячи до нього, ми побачили чималенький гурт роззяв, котрі оглядали машину і захоплено похитували головами.

Дядечко мав міну людини, у якої стало б коштів купити автомобіль навіть на повітряній подушці. І коли він підійшов до нашого мамута, всі шанобливо розступилися й тихо загомоніли. Дядечко вдав, що не чує того гомону, і взявся за ручку дверцят — хотів сісти в машину. Та не встиг він сісти, як підступив дебелий чоловік в окулярах і заговорив по-німецькому.

Як ви догадуєтесь, я не знаю німецької мови, одначе постараюся відтворити розмову на підставі дядькової оповіді. Отож цим разом вони не говорили про погоду і не обмінювалися формулами ввічливості, бо добродій в окулярах був не італієць, а німець, і не любив марнувати час на нікому не потрібні метеорологічні теми. Запитав одразу, без натяків, прямо:

— Це ваш автомобіль?

— А чий же б міг бути? — відповів дядечко дипломатично.

— В такому разі я вельми радий...

— Я теж...

— ...бо, уявіть собі, ми шукаємо саме такий тип «мерседеса», шукаємо по всій Європі, і ви, пане, просто наче з неба нам упали.

Оце так! Уже вдруге дядечко падає комусь із неба! Аби тільки не було так, як із тим італійським режисером.

Тим часом дядечко глянув на добродія так, мовби й доправди з неба впав, і пробурмотів:

— Даруйте, про що йдеться?

Йшлося, звісно, про нашого мамута. Але найперше незнайомець представився:

— З вашого дозволу, я — Вальтер Шток, головний інженер автомобільних заводів Мерседес Бенц у Штутгарті.

Дядечко, ясна річ, теж представився. Потисли один одному руки, обмінялись усмішками і зразу перейшли до суті справи.

— Ваш автомобіль, пане, — мовив Вальтер Шток, — фігурує в альбомах нашої фірми під назвою «мерседес М-27», напівспортивний. Їх випущено дуже мало, коли не помиляюся, щось штук п’ятдесят, і досі ми ніде не натрапили на машину цього типу. Нічого дивного — воєнна завірюха, п’ятдесят штук у такій масі автомобілів — це голка в стозі сіна.