— Нормальна! — буркнув.

— І взагалі я вже давно не чув польської мови.

— А я з тобою як балакаю — по-турецькому?! — гукнув дядечко.

— Авжеж,— кинув я ущипливо, — мені якраз і здається, що з тими горянами ви розмовляєте по-турецькому.

— Розмовляю, як умію. Головне — ми чудово розуміємо один одного.— Великий чародій закурював люльку. Тягнув, цмоктав, сопів, наче в такий спосіб хотів показати, що він добре знає мої думки. І раптом усміхнувся: — Любий мій, якщо люди ставляться одне до одного сердечно і дружньо, вони завжди порозуміються. А з тим транзистором не мороч мені голови. Захотів, от і віддав. І не жалкую. Люблю давати, і ти не вчи мене!

— Та я ж нічого й не сказав...

— Знаємо таких!

— Дядечку,— зітхнув я.— Можна було б продати того приймача. Якщо не помиляюся, ми сидимо без гроша... А мені так хотілося б побачити море і пальми...

— Не хвилюйся. Скоро побачиш... Ого!

Тим часом я побачив таке, чого навіть біля Адріатичного моря не побачиш.

Це сталося після сніданку. В горах дув вітер, і на полонині поміж кам’яними брилами хвилювалися трави. Здавалося, що весь величезний схил пливе через бескеття до гірських верховин. А небо фіалкове, всіяне білими хмарами, як ото море піною.

Молоді пастухи рано погнали овець та кіз на пасовисько. Високо, під самими скелястими верховинами маячила отара. Мов хмарка, посувалася вона зеленим схилом.

Ми сиділи під куренем. Дядечко з люлькою в зубах, у солом’яному брилі походив на справжнього чабана. А я поринув у роздуми. Мріяв про акул та пальми. Ось я вже сиджу собі під пальмою, дивлюся, як акули крають пінясті хвилі, як дельфіни граються в затоці, а тут зненацька на голову мені падає здоровенний кокосовий горіх. На мить мені аж у очах потемніло, але тільки на мить, бо враз я почув дядечків голос:

— Слухай, Марціне, а ми часом не забули занести канарків до тебе?

Бах! Лопнули мрії, і я знов опинився на полонині, чи скоріше — у Варшаві, бо канарки ж були у дядька, на вулиці Вікторській. Ну певне — забули, та воно й не дивина, бо перед виїздом у дядечка був просто космічний балаган!

Тут я мушу пояснити, що дядечко Леон не мав дружини, зате мав три пари канарків. Один із них — Філон — на співацькому конкурсі в Палаці культури дістав навіть першу премію і медаль! Словом, артист, та ще й лауреат. А тепер на великого артиста і його товаришів по недолі чигала голодна смерть, бо ми забули перенести канарків із дядькового помешкання до нашого дому!

Зажурилися ми і ні про що більше не думали, як про тих нещасних пташок. Отак журилися б, либонь, до самого вечора, коли це раптом дядечко весело засміявся:

— Канарків урятовано! Мама напевно забрала вже їх додому! Я ж залишив їй ключі...

До нас одразу вернув добрий гумор і весь світ видався кращий. Чого ще нам бракувало? Ми добре поснідали, дихали цілющим, живодайним повітрям, милувалися на чудовні гірські краєвиди! Жити б і не вмирати! А за хвилину ми мали уздріти таке, що годі було навіть передбачити.

На стежці, яка виринала з-поміж дерев, показався екзотичний караван: кілька в’ючних ослів і люди — кілька голих до пояса чоловік, котрі погукували й покрикували. Попереду йшов високий бородань. Здалеку він скидався на бедуїна: голова обмотана білим рушником, а погляд — втуплений у синю далечінь.

— Хто б це міг бути? — здивовано спитав я.

Дядечко нічого не одказав, тільки підвівся і повною гідності ходою подався назустріч караванові. Подався і я — цікаво ж узнати, що то за люди.

Дядечко мій був такий, як завжди: коли б міг — привітав би їх хлібом і сіллю. На жаль, ні хліба, ні солі під рукою не було, отож наш маг і чародій вітав їх добрим словом. Спершу по-польському, потім отою своєю сербо-турецькою мовою, а впевнившись, що його не розуміють, почав англійською. Бедуїн мовби на те тільки й чекав. Обличчя йому засяяло, і він затарабанив з дядечком по-англійському, наче в животі у нього ввімкнулася магнітофонна стрічка!

Я нічогісінько з того не тямив, тому стояв, мов на турецькій проповіді. А дядечко тим часом дарував свої безцінні усмішки.

Я ждав, що з усього того виникне.

Виникла велика сенсація, бо з’ясувалося, що то ніякий не караван, а англійська наукова експедиція з інституту фармакології, а чорний бородань — зовсім не бедуїн, а доцент університету. Але то ще нічого! Найважливіше мало виявитися щойно за хвилину. Дядечко підступив до мене і сказав:

— Здається, на деякий час ми врятовані.

— Врятовані? — здивувався я.

— Так, мій любий... Ми ловитимемо гадюк.

Почувши це, я сторопів.

— Гадюк?! — вигукнув.— Навіщо вони?

— Спитай учасників експедиції,— усміхнувся дядечко.— Їм змії потрібні для якихось наукових експериментів. Довідались, що на Синяєвіні цієї погані сила-силенна, от і вибралися сюди; і нібито добре платять за спійманих гадюк.

Він сказав це так, наче йшлося про світлячків або сонечка. А я подумав, що доведеться ловити гадюк, і збілів, як крейда, а шкіра на мені затерпла.

— А ви, дядечку, ловили коли-небудь гадюк? — спитав я, тремтячи з хвилювання.

— Ні, не ловив, але всього можна навчитися.

— Це ж дуже небезпечно!

— Якщо вони ловлять, то чого б і нам не спробувати? Праця корисна, для науки, в добрих кліматичних умовах. Щиро кажучи, привабна. Я ще ніколи не ловив змій. Усього треба спробувати.

От тобі й маєш! Мій дядечко, про якого писали в газеті «Жицє Варшави», що він винайшов електронну машину, здатну за секунду розв’язати скількись там математичних задач, одним словом — гордість родини і науковець на всю губу, раптом хоче стати ловцем змій!

Ком-про-ме-та-ція!

— Краще вже вертаймо додому,— запропонував я скромно.

— Ба! Чим же вертати? — весело вигукнув дядечко. А коли побачив, що я зажурився, поторсав злегенька мене за вухо: — Вище голову! Даю тобі слово — нічого нам не станеться. Спробуймо, а як не сподобається, то ми їм подякуємо, та й усе. Немає, мій любий, безвихідного становища. Треба тільки безжурно дивитися на світ і вміти жити з людьми. Вище голову, Марцінку, побачиш, яке то цікаве діло!

— Скільки вони платять за одну гадюку? — спитав я дядька Леона, коли ми вернули до свого намету.

— Долар.

— Нічогенько! — мовив я.— Це, виходить, по сімсот п’ятдесят динарів.

Ми одразу взялися рахувати: коли б спіймати десять гадюк, то заробили б сім з половиною тисяч динарів, за сто одержали б сімдесят п’ять тисяч, а за сімдесят п’ять тисяч динарів можна пуститися в далеку подорож. Ми сиділи перед наметом, пили козяче молоко і в думках уже були щасливими господарями долі. А гадюки чекали на нас і самі аж просилися, щоб їх ловили. За кілька днів ми матимемо кругленьку суму, плюнемо на мамута, купимо собі у Будві човна й попливемо під чорним вітрилом.

Життя знову видалося нам гарне й чарівне.

Тим часом англійці обладнували табір. Посередині поставили великий червоний намет, де мали бути комора і кухня, а навколо — невеличкі жовті табірні наметики.

До обіду табір був готовий. Доцент уже не скидався на бедуїна, бо зняв з голови рушника. Став нормальним англійцем. Курив люльку, говорячи, гугнявив і всміхався.

Прийшов до дядечка і запросив нас на обід — хотів побалакати з ним про змій.

Табір, треба визнати, вони обладнали першокласно — просто кібернетично, даю слово! Кухня сучасна — два балони з газом, плита на чотири конфорки і казан для окропу. А комора — наче аптека: кожна скринька під номером, на кожній — табличка з написом, який продукт і скільки його в скриньці. Усе в бляшанках і все в порошку або в пігулках, вітамінізоване, щоб англійцям не повипадали зуби.

їли ми той обід у порошку і балакали про змій та інші речі, зрештою, і не знаю, про що саме — адже розмовляли англійською мовою, а я по-англійському ні бе ні ме. Лишалося мені тільки робити розумну міну, коли всі сміялися. Ганьба!