Литмир - Электронная Библиотека
A
A

А проте дядечко добре знав, і жінка була йому зовсім непотрібна. Він волів канарків. Канарки не ходять до перукаря, не носять капелюшків, не подають до столу пригорілого супу і не зчиняють бучі, коли людина продає швейцарський годинник.

Я думав про це, коли ліг спати. Ми отаборилися за два кілометри від Колашина, на гарній гірській галявині. Місяць висів над лісом, немов вирізаний із золотої бляхи. З намету було видно клапоть салатового неба, верхівки ялин і дві великі копиці сіна. І все — наче вилите з місячного сяйва. Тихо. В тій тиші я тільки й чув дедалі голосніше цвіркотіння коників та дядькове дихання.

Дядечко лежав, підклавши руки під голову й приплющивши очі, спокійний, задуманий. Мені бачилося, що він усміхається своїм власним думкам.

Кортіло запитати, коли ж він продав годинника, але я не знав, як почати. Не личило нагадувати дядечкові про діла не вельми веселі, коли він був у такому гуморі. Тож я почав дипломатично:

— Це чудово, що наш мамут уже на ходу.

— О! — засміявся дядечко.— Геніальний тип, отой інженер Маттерн! Тільки заліз під машину — враз побачив, що там і як. А я цілий тиждень сушив собі голову. Чудовий фахівець. Дав мені свою адресу. Як буду коли у Відні — заскочу до нього.

— Хотілося ж йому лізти під машину!

— Отож! Одразу видно порядного чоловіка. Любить помогти людині.

— А що він сказав про мамута?

— Він у захваті. Просто у захваті! Сказав, що мріє про таку старовизну.— Дядечко засміявся.— І ще, знаєш, він що сказав? Що на Заході тепер мода на такі автомобілі. Чим старіший, тим дорожчий. Смішно, га?

— Виходить, наш мамут просто безцінний.

— Щось ніби так. А йде тепер мов годинник...— Тут дядечко прикусив язика, бо раптом вирвалося йому те слово, якого він так старанно уникав.

— До речі,— підхопив я дипломатично,— котра, цікаво, може бути зараз година?

Дядечко значливо кашлянув.

— Судячи по місяцю, десь межи дев’ятою й одинадцятою. Пізно, любий, спім уже!

Я не міг заснути, не довідавшись, коли дядечко продав годинника. От і запитав перекірливо:

— А на годиннику котра?

— Дай спокій, хіба ти не бачиш, що темно?

— Можна присвітити ліхтариком.

— От причепився! Хіба це так важливо, котра година? Ти в кіно збираєшся?

— Ви, дядечку, чудотворець. У нас не було грошей...

— Та, по суті, їх і немає,— обурився він.

— Немає, а ми живемо так, наче вони є.

Дядечко нетерпляче пирхнув.

— Марцінку,— мовив замислено, — мати гроші лучче, аніж не мати. Але журитися тому, що їх немає — це найгірше. Е-е, що я тобі багато казатиму: продав я годинника, і не мороч мені голови. На добраніч.

— На добраніч,— шепнув я, і за мить знову висунув голову з-під ковдри.— На добраніч, тільки я не засну, бо страшенно кортить узнати: коли, де, кому і за скільки?

Дядечко знову обурено пирхнув і звівся на лікті.

— Ви чули таке? Може, ти ще слідство почнеш?! Зрештою, мій любий, я не зобов’язаний звітувати перед тобою. Я людина доросла, і, вибачай, можу робити з своїми речами все, що схочу. Годинник мені не потрібен. І взагалі, мушу тобі сказати, ти надаєш надто великої ваги неживим предметам. Чоловік народжується голісінький, а тоді поволі обростає всякими дурницями, які отруюють йому життя. Наприклад, одяг. Або помешкання. Замикаємося в тісних клітках, наче мурашки, а світ такий гарний, такий широкий... Людина стала рабою мертвих речей. А втім, що тобі тлумачити, виростеш — сам зрозумієш. Що ж до годинника, то я продав його портьє, коли вертався з умивальні, продав за таку суму, яка дасть нам змогу прожити ще кілька добрих днів. Ну, тепер ти вдоволений? Коли так, то послухай, як гарно цвіркочуть коники.

Деякий час я слухав концерт коників, пречудовий ноктюрн, а потім усе закружилося мені в голові: місяць наче з бляхи, наш добряга-мамут, водонепроникний швейцарський годинник, руда дядечкова борода, біла сорочка пана інженера Маттерна, вусики коменданта міліції... Я заснув.

Розбудив мене свист дрозда. Дрозд, даю слово — найкращий у світі будик! Аби можна, я б завіз його до Варшави — будив би мене до школи. Я прослухав коротке інтермеццо і одразу ж відчув себе, мов допіру на світ народився.

Дядечка не було в наметі. Він був біля потоку. Я побачив, як він стояв навколішках на камені. Певно, бив поклони божкові сонця, що дарував нам такий прегарний ранок. І не тільки бив поклони, а водночас занурював голову у тиху воду струмка.

— Чао! — гукнув я.— Ви, дядечку, видивляєтесь пестрюгу?

— Голова мені тріщить! — пирхнув, як старий гіпопотам, дядько. — Забагацько випив учора того клятого вина.

— Куди сьогодні їдемо?

— А хіба я знаю? Якщо хочеш гарно провести канікули — ніколи не питай про таке. Земля, на щастя, кругла, їдь у будь-яку сторону світу.

— То в яку ж ми поїдемо?

— Любий мій, мені голова лопається, а ти лізеш сльотою. Подорож — це пересування з місця на місце. Найкращий спосіб подорожування — їхати куди очі бачать. Хіба це так важливо, звідки ти вирушаєш і куди їдеш?

Власне кажучи, дядечко мав слушність. Найліпше це блукати по світу. Їдемо, не дивлячись на годинника, зупиняємось там, де сподобається, і нам добре.

Тим часом можна викупатися в потоці. Вода приємно свіжила й була м’яка, мов оксамит. Отож ми з дядечком влаштували генеральне миття і заходилися терти один одному спини. Я йому, він мені, а потім плескалися на мілкому, як риби. Дядечко — сом, я — окунь, і було дуже весело, особливо тому, що нас уже ніщо не хвилювало і ми не знали, куди їдемо.

Це нова дядечкова фантазія — подорож у невідоме.

15

І поїхали ми в невідоме.

Поки що невідоме було справді невідоме, і до того ж напрочуд гарне. Спершу ми їхали дорогою, що зигзагами вилася вгору по гірському схилу. Сто зигзагів, а то й більше. Суща тобі карусель, аж у голові кружилося. А навкруг — ялинові ліси, дикі скелі, провалля, шумливі потоки, кам’яне громаддя. За кожним поворотом відкривався новий краєвид, мов у кольоровому краєзнавчому фільмі.

Потім зненацька дорога збігала вниз. І знову сто зигзагів, і знову перед очима несказанно гарний фільм про Чорногорію. А мамут мчав стрімголов. За кермом — дядечко з люлькою в зубах, з міною переможця автоперегонів до Монте-Карло. А я обік нього, геть ошелешений. Просто не міг отямитися з дива. Коли ж нарешті отямився, то пойняв мене страх — а що як наш мамут розсиплеться, полетить на завороті в прірву! Не буде чого збирати. Порошок і мармелад.

Але поки що не було з нас ні порошку, ані мармеладу, бо дядечко вів мамута і оком не моргнувши, а мамут показував себе просто на п’ятірку. Тільки трохи паморочилося в голові й досі не зникали чари, бо коли ми з’їхали в долину, почався найкрасивіший відтинок дороги.

Ми мчали дном каньйону, вздовж гірської річки. Вода пінилась у вузькому межигір’ї. Там, де воно ширшало, річка текла спокійна, прозора. Дно було біле, а вода голубіла, відбиваючи блакить неба. По обидва боки здіймалися високі — на кілька сот метрів — прямовисні стіни. Глянеш угору — здається, що ти на дні гігантської ущелини. Ніде нічого, тільки голуба нитка води та гладкі кам’яні стіни, а внизу — наш мамут, який повзе, ніби маленький хробачок.

— Прекрасний каньйон! — вигукнув дядечко.— Аж не віриться, що ця невеличка річка розрізала такий велетенський кам’яний масив, як гострий ніж ріже масло. І небагато води, а вона пробила ущелину кілька сот метрів завглибшки. Справжнє чудо природи!

Не віриться, що саме в цьому найпрекраснішому куточку здибався мені сущий вибрик природи, якого звали Вацусь. Але, перше ніж здибався нам цей фрукт з породи ананасових, ми, ошелешені, безугавно захоплювались і ніяк не могли спам’ятатися.

Спам’ятались аж у невеличкому тунелі, коли перед нами зненацька появився автомобіль. Він стояв посеред тунелю, впоперек дороги, а збоку біля нього — чотири особи в плачевному стані: тато, мама, донечка і син; уся родина в повному складі і на краю розпачу. Мало того, що вони розбили чудовий «опель», так ще й перегородили вузький проїзд у самому тунелі!

12
{"b":"578956","o":1}