— В стозі сіна, — урочисто повторив дядечко.

— В нашому заводському музеї є майже всі типи наших автомобілів, бракує тільки одного — саме оцього «мерседеса М-27».

Дядечко прибрав ще урочистішого вигляду.

— Цікаво,— буркнув.

— Так от, у мене є до вас одна пропозиція, — вів далі головний інженер. — Якщо це не завдасть вам клопоту, то ми могли б сісти в готелі й усе обміркувати. Дуже прошу.

На щастя, дядечкові було однаково, отож він великодушно пристав на пропозицію чемного пана Вальтера Штока; ми знову пішли до кав’ярні «Орієн», яка на цей час — минала вже дев’ята година — перетворилася в ресторан, і там кишіли зарубіжні туристи.

Скажу тільки одне: того вечора нам не довелося їсти супу філософів. Пан Вальтер Шток розщедрився, бо, як виявилося згодом, був страх зацікавлений у нашому мамуті.

— Ви, панове, мої гості, — мовив він так сердечно, ніби знав нас од першого класу, ба ще навіть із дитсадка.— Дуже прошу, вибирайте, панове. Я особисто пропоную краби.

А проте краби — то було не найважливіше, найважливішим був наш дядечко, який із трампа й одчайдуші враз перетворився на англійського лорда, їй-бо! Такий уже він є. На ньому були вилинялі шорти, із кедів уже визирали пальці, зате гідності йому не бракувало.

— Дякую, — мовив він, — ми вечеряли.

Отакої! Я вже уявляв, як сиджу над другою порцією крабів, а тут дядечко із своїм гонором! Мені страшенно жаль було тих крабів, бо я ще ніколи не їв чогось такого, але що вдієш — я не розмовляв по-німецькому, тож не міг запротестувати.

Пана Штока не збентежила відмова.

— Може, все-таки щось перекусимо, — наполягав він.

Врешті дядечко великодушно згодився. Принесли цілу таріль закусок: шинка — пальчики оближеш, риба заливна — сама поезія, якісь вигадливі салати, а до того ще й пляшку вина. І почалася конференція.

— Небо вас мені послало! — мовив німець, беручись до заливної лососини.— Я мріяв здибати цю модель нашого автомобіля. Ми, не прогнівайтесь, пане, охоче купили б його у вас.

Дядечко справді не прогнівався, але сказав, що не хоче і чути про це.

— Пане інженере, я вже п’ятнадцять років теліпаюся ним по світу,— зітхнув він жалісно і почав розпливатися над ним, як над рідною дитиною. Я думав, що геть розпливеться, аж ні, на щастя, не розплився, а тільки так ошелешив німця, що той зовсім утратив тяму.

— Я вам добрі гроші дам! — вигукнув він.— Ви не пошкодуєте.

Дядечко насупив брови.

— П’ятнадцять років — немалий час. Ви ж розумієте, що мені трудно розстатися...

— Чудово, чудово...— розчулився інженер.— Я розумію вас, бо до наших автомобілів таки справді можна звикнути. Але зрозумійте ж і ви мене. У нас прекрасний музей, і в ньому бракує тільки однієї моделі — саме цієї. А наш музей — єдиний у всьому світі. Уявіть собі — в ньому зібрано всі типи наших автомобілів. Я звертаюся до вашого сумління...

Не знаю, що там уявив собі дядечко, в усякім разі він сказав:

— Ні, нема чого балакати, я не розстануся з машиною, якою проїхав понад двісті тисяч кілометрів. То був би злочин!

От романтик! Не має ні гроша на каву і морозиво, а не хоче розстатись із старим мамутом.

Коли дядечко все це переклав мені на польську мову, я гадав, що лопну. Одначе не лопнув. Зітхнув тільки.

— Дядечку, це ж наш останній порятунок.

Мій чарівник послав мені докірливий погляд.

— Перебільшуєш. Я сподіваюся, що в Ужицях знайдуться наші гроші.

«Знайдуться...» Балакай з таким! Я зовсім опустив руки, і знову пойняв мене розпач. А пана Штока, либонь, пойняла лють, проте він почав заходити з іншого боку. Замовив ще кілька пляшок вина і завів розмову на туристські теми. Знав, яку струну зачепити! Одразу ж виявилося, що у них є спільні замилування, а головне — обидва над усе люблять рибальство. Пан Шток умить піймав отаке-е-енну щуку, а дядечко перед війною витягнув у Дністрі отакеле-е-енного сома. Ну просто дракон, а не риба! Коли б я захотів того сома з'їсти, то довелося б мучитися кілька років, і ще багацько зосталося б для родичів та знайомих.

Пан Шток був зачарований і запросив дядечка до північної Швеції ловити лососів та пестрюгу, а дядечко пана Штока — на Белдан, ловити щук. Під кожного лосося випили по дві склянки вина, а під щуку іще по дві. Здавалося, вина в ресторані забракне. Певно, були б вибралися на китів у Антарктиду, але тим часом у їхній оповіді появилися тунці біля Галапагоських островів, отож рибалки збочили з дороги, бо дійшли переконання, що вершина спортивного рибальства — це ловля тунців. Не знаю, скільки тих тунців вони витягнули, бо мене вже геть брав сон. Досить того, що під Галапагосами мій дядечко розчулився і сказав панові Штоку:

— Добродію мій, якщо ви справді у Швеції витягнули ота-ке-е-енного лосося, то я не можу відмовити вам.

Пан Шток кинувся в обійми дядечкові і сказав, що в усьому світі не бачив милішої людини, а дядечко на те гукнув:

— А хай йому всячина, продаю вам свого «мерседеса»!

Отак-то сталося, що наш останній крик моди, наш мамут попав до заводського музею в Штутгарті, а нам не довелося вертати пішки до Варшави.

Хіба ж не витворяє життя нам усяких фіглів та несподіванок?

Подорожування полягає в тому, що людина дістається з одного місця в інше будь-яким транспортом, а то й пішки. Найвищий ступінь подорожування — це бурлакування. Бурлакування полягає в тому самому, тільки тут людина ніколи не знає, куди вона їде і де зупиниться.

Дядечко Леон був типовий бурлака. Тож коли на терасі кав’ярні «Орієн» він уладнав з паном Штоком оту фантастичну справу, я був певен, що ми помандруємо на Марс чи іншу планету, бо дядечко мав такий вид, мовби хотів вирушити в міжпланетну подорож. А втім, що там для дядечка космос, коли він потрапив із Синяєвіни дістатися без грошей до Чорногорської Рів’єри та ще й загнати мамута, за якого на батьківщині йому не дали б навіть двохсот злотих. Ба головою ручаюся — він мусив би доплатити покупцеві та ще й подякувати йому. Але для дядечка не було неможливого. Я пересвідчився в тому, коли на другий день пан Шток виписував йому чек на вісім тисяч марок, а дядечко ремствував, що повинен розстатися з мамутом.

Поки пан Шток виписав той чек, дядечко п’ять разів передумував і лаявся на чому світ стоїть, що доля так його покарала. І він не прикидався, боронь боже! Таку вже мав натуру і нічого тут не вдієш.

Отож кінчилося на тому, що пан Шток виписав йому чек, а точніше — кілька чеків на суму вісім тисяч марок, аби за ті гроші дядечко міг купити нового «мерседеса». Капітальна операція! За мамута, який міг розвалитися на першому ж повороті, ми дістали нового «мерседеса». Шик! Такої операції не зробив би навіть Рокфеллер, не кажучи вже про Форда.

Виявилося, що божок грошей змилосердився над нами. І тепер ми могли не тільки заплатити за каву та фісташкове морозиво, а ще й одвалити кельнерові щедрі чайові.

Одним словом, ми стали мільйонерами, бо коли я перерахував ті марки на динари, то вийшло, що ми маємо півтора мільйони динарів і можемо спокійнісінько насвистувати арії з будь-якої опери.

Проте на дядечка той мільйон ніякого враження не справив. Він згорнув чеки, наче то були довідки про щеплення віспи. І оком не зморгнув, тільки важко зітхнув і сказав:

— Як би там не було, а я свиня...

— Дядечку, — заперечив я,— ви ж матимете нового «мерседеса».

Він похитав головою:

— Двісті тисяч проїхав мамутом.

— Він уже розвалювався,— старався я втішити дядечка.— Не журіться, тепер він стоятиме в заводському музеї і всі захоплюватимуться ним.

— Е-е-е! — скривився дядечко.— Ти все одно цього не розумієш. Ви, молоді, тепер зовсім інші. І світ інший...— Він одвернувся, щоб не показати свого хвилювання.

Отакий-то мій дядечко. Розум у нього світлий, сучасний, ба, можна сказати, кі-бер-не-тич-ний, а серце ніжне. І за це я його так люблю. Ось він стоїть на терасі готелю «Орієн», дивиться на море, а очі йому застилає слізьми.