— Чого ждеш, роззяво?!

А потім розіслав на камінні шматок брезенту і висипав геть усе на одну купу. Найбільше було рису, крім того — трохи шкірок од ковбаси, шматок грудинки, перев’язаний мотузкою, дві квасолини, бляшанка з томатним пюре, кілька скоринок хліба. От і всі запаси.

— Я маю все це викинути? — спитав я, з жалем дивлячись на рештки нашого добра.

— І думати не смій! — обурився чародій. — Збігай-но по воду, зараз ми зваримо суп філософів.

Певно, він мав на думці чудо з хлібом та вином у Кані Галілейській[17]. І я повірив у чудо. Подався шукати води.

Понад оливковим гаєм видніли будови. Великий будинок у чорногорському стилі, кам’яний, з маленькими вікнами, що були затулені дерев’яними віконницями, а над будинком — кілька кипарисів. Є будинок, то має бути й вода.

Я рушив до того дому. Йшов через оливковий гай. Сонце пекло немилосердно. Я ховався в тіні під деревами. Дерева старі, крислаті; стовбури товсті, покручені, гілляки повипиналися в усі боки, а поміж них визирали оливки — маленькі, мов квасолини. Зірвав одну, вкусив. Терпка, всередині — твердий камінець. «Ще не поспіли», — подумав.

Гай розстилався терасами. На майже голій землі росло кілька дерев, а потім був поріг, викладений з каміння, далі знову тераса й мур, а в мурі — прохід з кількома сходинками. І так аж до кам’яного дому.

Що вище, то дужче припікало. Я обливався потом, сорочка прилипла мені до спини. Мріяв про ковток холодної, джерельної води. Підходив уже до будинку. Переді мною здіймалися сходи. Далі вже не було оливкових дерев, тільки густі колючі кущі. Я ступив на сходи, і в цю мить хтось вискочив із-за кущів і накинув мені на голову рядно.

Честь поляка не дозволила мені здатися без борні, але звільнитися я не встиг: наді мною зчинився якийсь пекельний гамір, і кілька невідомих типів, придушивши мене до сходів, заходилися в’язати мені руки.

От тобі й маєш! Там дядечко жде води, щоб зварити суп філософів, мені пересохло в горлі зі спраги, а я неждано-негадано опинився у пастці. І наразі не знав, що зі мною діється. Хто і чого від мене хоче? Окрім брезентового відерця на воду, я ж нічогісінько не мав. Хіба що, може, тільки трохи честі та власної гідності.

Раптом я згадав мамута. Останній крик моторизаційної моди. А що як вони хочуть захопити нашу повозку? Мене зв’яжуть, дядечка тарахнуть чимось твердим по його мудрій голові, а тоді вирвуть у нього ключик од стартера, сядуть у мамута і ходу... Я уявив собі дядечка, коли він отямиться і вже ніколи не побачить свого любого екіпажа.

Виходить, чорногорці — гангстери?

— Рятуйте! — заволав я, але голос застряв мені в горлі. Я ждав, коли настане кінець. І зробилося мені смутно. Оце для того я проїхав понад дві тисячі кілометрів, щоб тут, на Чорногорській Рів’єрі, ні за цапову душу загинути од рук невідомих мені опришків?

Я не знав, що робити, отож нічого й не робив, тільки чекав. На щастя, чекати довелося недовго. Мучителі взяли мене попід руки і, дико репетуючи, кудись повели. По звуках, які через грубе рядно доходили до моїх вух, я зрозумів, що кричать по-сербському. Вони кричали по-сербському, а я мовчав по-польському, і так ми дійшли невідомо куди.

Найчорніші думки ворушилися мені в голові, бо при таких оказіях вони завжди ворушаться. Мене можуть скинути зі скелі в море на розтерзання акулам... Не зостанеться по мені жодної кісточки, і міліція не зможе навіть провести слідство, бо кого ж узяти на допит? І ще можуть закопати мене в саду під оливою. Принаймні буде холодніше. Зрештою, лихо його відає, що таким гангстерам стукне в голову. В найкращому разі зажадають од батьків викупу, й батько муситиме продати телевізор або електричну бритву.

На щастя, батько не мусив розорятися. За хвилину стало ясно, що то ніякі не гангстери, а червоношкірі войовники. Мене прив’язали до дерева, зірвали з голови рядно, і тоді я побачив чотирьох засмаглих, аж коричневих хлопців. Дивилися дико, очі їм палали кровожерністю, на головах гойдалися султани з індичого пір’я, а в руках усі четверо тримали томагавки і списи.

Мене тільки здивувало, чого вони розмовляють по-сербському, адже мали б користуватися шляхетною мовою сіу, делаварів або Чорних Стоп[18].

Один із них — високий, плечистий, обличчя розмальоване в білі смуги, — повною гідності ходою підійшов до мене і тукнув:

— Спіймали ми тебе, смердючий койоте!

Я розумів кожне слово, особливо слово «койот», що його так охоче вживали індіяни з безкраїх прерій Міннесоти.

— Не клейте дурнів! — сказав я. — Я йду он до того дому по воду.

Тоді вийшов коренастий білявий хлопець з кирпатим носом і шрамом на лобі. Замахнувся томагавком — миттю розсік би мені череп, аби я не відхилився.

— Отруює нам джерела, — підло звинуватив мене.— Нема йому милосердя!

Шляхетний войовник з розмальованим обличчям задумався.

— З якого ти племені? — поспитав він.

— Я з Польщі, — відповів я.— Пустіть мене, бо мій дядько вмирає із спраги.

— Здеремо з тебе скальп і кинемо його псам! — випалив той низький.

— Його підіслали наші вороги, — додав третій.— Хотів підслухувати, щоб вирвать у нас таємницю.

Шляхетний індіянин грізно глянув на мене.

— Кажи правду!

— Їй-богу, я з Варшави!

— Він бреше. Зідрати з нього шкіру пасами, а тоді запалити багаття. Хай шкварчить на повільному вогні.

От тобі й на! Я уявляв собі, як з мене деруть пасами шкіру, а потім — як гарно я шкварчу на повільному вогні. Ловкий вигляд я мав би!

Але поки що не мав, бо з кущів зненацька вискочив іще один червоношкірий вояк. Він був чорний, стрункий, майже голий. На поясі, поверх плавок — пов’язка з білого пір’я, а на голові у волоссі стирчало одне велике індиче перо. Обличчя було шляхетне, особливо тоді, коли він заволав:

— Не знущайтеся з нього, ви, паршиві собаки! Це ж вояк з дружнього племені!

— Відкіля ти знаєш? — задерикувато спитав кирпатий.

— Його мова схожа на нашу, і взагалі він не збирався ступати на воєнну стежку, а хотів тільки вгамувати спрагу з наших джерел. Хіба ж подобає не давати заблудлому мандрівцеві ковтка джерельної води? Духи наших предків помстилися б на нас, якби ми обійшлися з ним зле...

Його мова текла гарно і плавно, як тече гірський потік, і в серці мені раптом зажевріла надія. Може, все-таки не здеруть з мене шкіри й не спечуть мене живцем...

Вояки заніміли, проте ненадовго, бо той кирпатий так на мене зиркнув, наче я послав його предка в Країну Великих ловів.

— Він прийшов затруїти наші джерела! — вигукнув.

І до шляхетного вояка:

— А ти у змові з ним!

Той спалахнув гнівом.

— Мова твоя, — одказав,— усе одно, що сичання отруйної гадюки, а серце твоє повне зненависті.

Низький вояк підніс томагавка.

— Візьми свої слова назад, Іво, а то затоплю в пику!

— А ти не клей дурня, Марку, бо як дам у вухо, то й рідна тітонька тебе не впізнає...

Щось одмінилося. Шляхетні вояки почали називати один одного на ім’я, а до імен додавати всякі такі слова, що, почувши їх, правдиві індіяни спаленіли б. І все це скінчилося б кепсько, якби не втрутився той, з білими смугами на обличчі.

— Або граймося, або ж — привіт, я йду купатися!

— Прудконогий Оленю, — звернувся до нього мій захисник,— ти завжди був справедливий і ніколи не мав облуди в серці...

— А я мав? — простогнав кирпатий.

— Закрийся! — осадив його Прудконогий Олень.— Усе це треба передати вождеві. Хай він розсудить.

Мене одв’язали від дерева. Я був ледь живий. Думав, от-от перенесусь у Країну Великих ловів, але не перенісся, тільки дав, щоб мене одвели до вождя, а певніше — занесли, бо руки та ноги мені й досі було спутано шнуром на білизну. Я сподівався, що побачу прегарного мужа з обличчям спокійним, мов скеля, вирізьблена течією потоку, а тим часом побачив таке, що очі мені на лоба полізли: під шовковицею сиділа дівчина! Щоб мене качка вбрикнула — я ще не бачив вождя в спідниці! Правда, вона була не в спідниці, а в шортах, зате мала погляд індіанської князівни і їла виноград.