На обід, здається, був суп з грибами, а тоді тушкована яловичина і пудинг з кремом. Коли б навіть подали спершу пудинг, а далі суп — теж нічого б не сталося, бо той пудинг сміливо міг би правити за суп, а, приміром, яловичина — за пудинг. Мені ці порошкові наїдки страшенно не смакували, але вередувати не доводилось. Я їв, заплющивши очі, насилу ковтав, одначе робив це так, ніби то були самі фрикасе, кухня спеціальної категорії.

З’ївши нарешті ту клейку мазь, яку вони називали пудингом, я з полегкістю зітхнув: тепер уже не треба вдавати, що то мені дуже до вподоби. На додаток я ще промовив «thank you»[3] — хай не думають, що я кепсько вихований — і почав жахливо нудитися.

Дядько, звісно, не нудився, бо не змовкаючи розмовляв про змій. З його виду й жестів можна було зробити висновок, що він — найліпший знавець усяких гадів і від самого дня народження нічого не робив, тільки ловив змій, та ще, може, самих гримучих і кобр!

Нарешті він підвівся, потер, як звичайно, руки і сказав:

— Матимемо чудову роботу. Думаю, за кілька день ми заробимо такі гроші, що зможемо гуляти по всій Югославії. Зараз вирушаємо на розвідку.

Доцент поділив нас на групи, роздав мапи і кожній групі визначив місце, де шукати. Мене приставив до Тома, молодого студента-фармаколога. Ми мали обнишпорити велику долину на східних схилах Синяєвіни; називалася вона дуже романтично — Долина Сріблястих скель. Мій товариш, бачилося, душа-хлопець, особливо тим, що нагадував мені славнозвісного англійського футболіста Чарлза Райта — його фото я кілька разів бачив у «Спортивному огляді».

Отож він видавався дуже славним і симпатичним, тільки мав одну ваду: не тямив ні слова по-польському. Я ж не знав жодного англійського слова, окрім «thank you» та «shut up».[4] А проте виявилося, що не завжди треба знати мову свого співрозмовника, аби порозумітися з ним. Іноді досить мати тільки руки та ноги і вміти інтелігентно користуватися ними.

Тільки-но ми вийшли з табору, я враз показав пальцем на Тома, промовив: «Чарлз Райт» і вдав, буцімто ганяю футбольний м’яч.

Він миттю збагнув, про що йдеться. Засміявся, показав на себе і теж начеб погнав м’яча. Отак ми провели футбольний матч Польща-Англія і нареготалися за всі часи. Він знав, що я граю правофланговим у шкільній команді, а я знав, що він грає в університетській команді, і одразу все стало all right[5].

Том не хотів лишатися в боргу; він поважно виконав потрійний стрибок і сказав «Юзеф Шмідт».

— Золота медаль на Олімпіаді в Токіо! — гордо вигукнув я.

— Oh, yes,— потвердив Том.— The gold medail in Tokyo!

І все було ясно, а найясніше — що нашого славнозвісного стрибуна знають у всьому світі. Всі аж очі вирячили, коли він стрибнув на шістнадцять метрів і вісімдесят п’ять сантиметрів. От, будь ласка, хіба так важко порозумітися з англійцем?

Діставшися Долини Сріблястих скель, ми вже геть заприязнилися. Розповіли один одному безліч цікавих речей. Щоправда, від тієї розмови мені боліли руки, але чого не зробиш задля чужоземця, та ще такого симпатичного, як Том.

Зупинилися ми на високій верховині. Гірський хребет вигинався дугою до вершини. Під самою вершиною лежала чимала скеляста улоговина, всипана камінням. Кругом тільки камені, камені й камені!

Нижче, серед круч, тягнулася прегарна долина. По той бік на схилі видніли плоскі, круті кам’яні брили. По них текла вода, і ті брили ряхтіли під сонцем, мов срібні плити. Це від них походила назва долини. Ми стояли мовчки, онімілі з захвату перед красою цієї грізної і дикої пустелі. Тиша дзвеніла у вухах. Вітер ущух. Усе застигло в спекоті південного сонця, і лиш тіні хмар повільно сунули по висріблених кам’яних громадах та зелених схилах, немов чудовиська, що женуться одне за одним.

Отож ми стояли занімілі, але німіти на дуже довго не випадало. Треба було шукати змій. Кругом — справжня пустизна: ані стежки, ні навіть стежинки, протоптаної дикими звірами, лиш каміння, а між ним — химерно покручені кущі, жмутки вигорілої на сонці трави, карликові дерева...

Словом, ідеальне місце для змій. Я уявляв собі, що на кожному камені тут лежить, скрутившись у клубок, змія. Гріється собі на сонечку і тільки й жде, коли прийдуть англійці з Королівського фармакологічного інституту і замаринують її у слоїку, аби потім робити наукові досліди й писати про це в газетах.

Признаюся, я трохи боявся, бо з гадюками жарти кепські. Але я зробив бойову міну і голосно сказав:

— Ходімо!

Хай Том не думає, що поляки бояться отруйних гадюк.

Почали ми сходити. Дорога була важка. Ми йшли повільно, скакаючи з каменя на камінь і придивляючись, чи нема змій. А змій, як на зло, ніде й зазору! Натомість повсюди безліч зелених і золотавих ящірок. Причепившись до скель, нерухомі, вони скидалися на коштовні оздоби. Зачувши нашу ходу, вони бистро, мов блискавки, щезали між камінням.

Том уже нервував. Певно, він сподівався, що ніде в світі немає стільки змій, як у тій долині, а тим часом ми ходили вже, либонь, з півгодини і не надибали жодної. Мені стало трохи ніяково. Бо це ж смішно: спеціально приїхав з Лондона, хоче робити наукові досліди, а тут тобі, як на лихо, змії не показуються. Що скаже доцент, коли ми повернемо до табору з вісткою, що на гадюк напала пошесть? Не повірить. Ще звинуватить нас у саботажі.

Було жарко. Повітря над долиною застигло, небо дихало спекою. Отож ми знайшли затінок під великою кам’яною брилою, зручно полягали і заходилися мріяти про клубки змій. Том курив сигарету, я гриз травинку, а змії, якщо вони й повзали десь поблизу, — сміялися собі та глузували з нас.

Зійшли ми на дно долини.

Гадюк як не було, так і не було. Зате був фантастичний каньйон, пробитий потоком у масивній скелі. Вода, ревучи, пробивалася крізь гірську горловину, падала щораз нижче й нижче. З одного боку здіймалася могутня скеля, мов стіна з гладкого мармуру, з другого стирчали кам’яні брили. Дно біле, вапнякове, а в воді відбивалися небо, хмари і скелі.

Том зупинився на березі, присів, зачерпнув долонями води й жадібно пив. Я ліг обіч нього на живіт, занурив обличчя в потік. Вода була приємно холодна, а коли я розплющив очі, то побачив біле каміння і смуги сонячних променів, що хвилювалися в глибині.

Ми роздягнулися. Я стрибнув перший. Почував себе, як пестрюга, що зірвалася з гачка. Вдихнув повітря і ще раз пірнув під воду. Плив, розплющивши очі. На дні вгледів маленьких, завбільшки з палець, рибок, які злякано тікали від мене.

А потім ми бризкалися, сміялися, плескались.

Нарешті вилізли на берег, полягали на пласкому камені і грілися на сонці. Було дуже гарно. І ще лучче було б, аби не ті кляті змії, про яких ми обидва не могли забути.

Викупавшись, ми мовби на світ народились. Сподівалися врешті щось таки знайти і з тою надією полізли на схил. Коли це Том зненацька став біля широкої ніші в скелі. Межи камінням видніла невеличка щілина. Том подав мені рукою знак зупинитися. А сам підійшов до щілини і за мить зник у ній, наче провалився під землю.

Я подумав, що він нарешті знайшов гадюче лігвище. Шкіра затерпла мені на спині.

Проте за якусь хвилину Том показався з щілини і, гукнувши на мене, дав знак іти за ним.

Ми опинилися в просторій темній печері. Тільки вузька смуга світла, яке сочилося крізь щілину, розсіювала морок. Том вийняв електричний ліхтарик. Блиснуло світло, а мені потьмарилося в очах. На кам’яній стіні я зненацька уздрів сотні, а то й тисячі якихось чудернацьких створінь — чи то миші, чи химерні птахи із згорнутими крилами. Я не хотів вірити власним очам, але як тут не вірити, коли кілька тих потвор зненацька зірвалися, запищавши, й безшумно закружляли у нас над головами.

Аж тепер я збагнув, що то кажани.

Том голосно засміявся. Сказав щось, чого я, певна річ, не зрозумів. Проте людський голос надав мені духу: коли вже я попав у пекло, то принаймні не сам — з Томом.