Ще трохи — і ми б налетіли просто на них! А проте дядечко продемонстрував витримку, з розгону зупинив мамута за півметра від охопленого розпачем глави родини і в одній особі — власника автомобіля. Цей індивід був такий пригнічений, що не зауважив на мамуті польських реєстраційних знаків і подумав, що дядечко — справжній фермер із штату Огайо, отож затарабанив по-англійському з акцентом Маршальської вулиці.

— Пане, у нас той... нещастя... перед самим тунелем лопнула камера, мене занесло на край шосе, я вдарився лівим крилом, а потім ще закинуло. Рятуйте, пане, бо мені руки опадають і я не знаю, що робити!

Тоді поперед батька висунувся хлопець з породи отих ананасових. Морда гангстера, злий погляд і гадючий язик. Наче з-під землі виріс і випалив теж по-англійському:

— Я перепрошую — не лівим крилом, а правим, і взагалі мій батько не вміє керувати автомобілем!

А батько на те по-польському:

— Вацусю, ради бога, перестань, бо дам у морду! Хоч при чужоземцях поводься пристойно!

Ну от, будь ласка — хто б іще потрапив забити тунель у Чорногорії, як не любі наші земляки! От вам і польська фантазія! Змогли взяти Сомосьєрру[7] можуть і стати якраз посеред дороги!

Дядечко нічого не сказав, удав, що не розуміє по-англійському, отож хлопчак і накинувся на батька:

— Хіба ти не бачиш, тату, що це італійці? Зразу можна пізнати по бороді та капелюху.

Засмучений власник «опеля» почухався за лівим вухом. Не знав, по-якому балакати. От Вацусь до нього:

— Ти ж, тату, вивчав латину, шпар латиною, вони, напевно, кумекають!

За хвилину в прегарному каньйоні полилася мова Цезарів та Овідіїв.

Дядечко не витримав, пирснув сміхом, а далі так зареготався, що здавалося, боки порве. Проте, на щастя, не порвав, а тільки вигукнув:

— Говоріть, пане, по-людському, а то я лопну!

— Я зразу відчув, що це поляки! — мовив Вацусь.

— Поляки! Поляки! — закричали влад батько, мати і донечка. Їм хотілося кинутися дядечкові в обійми, але дядечко сидів за кермом, отож вони не кинулись, а тільки почали благати, щоб їх рятували.

Дядечко із знанням справи взявся до роботи: з-під заднього сидіння вийняв трос, причепив «опеля» на буксир і ну витягати. Чиста робота, комар носа не підточить!

Вацусь тим часом зацікавився нашим мамутом. Відтягнув мене вбік:

— Де це ви роздобули такого трупа?

— Це ваш «опель» — труп! — буркнув я.

— Людино добра, це найновіша модель, тільки мій старий не вміє водити. Тремтить перед кожним поворотом і повзе із швидкістю сорок кілометрів. Здохнути можна! Ви куди прямуєте?

— У невідоме.

— Не жартуй. Мабуть, до Будви?

— Де це?

— Не знаєш? Над морем. Ми вже там замовили кімнати в готелі, по три куски на душу. А ви?

— Ми з наметом.

Вацусь окинув мене зневажливим поглядом.

— Як цигани.

— Ні, — заперечив я.— Як справжні туристи.

— Дістанеш ревматизму, на старості скрутить тебе. По-англійському вмієш?

— Ні.

— То нема чого пхатися! Тут усі балакають якоюсь чужоземною мовою. Я, брате, два роки в Англії прожив із старим. Ходив до англійської школи. Старий був торговим представником, торгував там і заробляв купу грошей. А може, ти говориш по-французькому?

— Ні.

— Ну, значить, пропав!

— Чому?

— Занудишся! Що ж ти робитимеш?

— А ти?

— За мене не бійся. У старого вистачить грошей. В Будві є де розважитись. Не знаю тільки, чи ви доїдете цим трупом.

— Ти, обережніше! — застеріг я.— Це тобі не труп, а першокласний повіз.

— Тара-тарадайка!

— Гляди, бо заїду в зуби!

— Спробуй!

Я не встиг спробувати, бо саме в цю мить дядечко гукнув, щоб я подав йому французького ключа. Я залюбки лупонув би тим ключем Вацуся. Не подобався він мені. Англієць з Коломиї! Сподівався мене вразити найновішою моделлю «опеля» і тим, що ходив до англійської школи. Велика цяця! Коли б він знав, що ми з Томом відкрили невідомий грот, а в ньому справжній кістяк, то не ляпав би язиком. Бідолаха цей лисий добродій, якого Вацусь назива «старий», і який має нещастя бути його батьком. Марно витрачав гроші на виховання такого екземпляра!

Я подав дядькові ключа, а він тим часом уже витягнув «опеля» з тунелю. Автомобіль був добряче понівечений. Праве крило і фара геть розбиті, мотор не заводився. Словом, амба. Хоч і найновіша модель, а з місця — ні сюди ні туди.

Дядечко помагав лисому главі родини замінити колесо. Батенько обливався потом, а матуся з донечкою милувалися краєвидами.

Вацек не милувався, бо не вмів.

Рушили ми, а точніше наш трудяга-мамут рушив бадьоро вперед, тягнучи за собою найновішу модель «опеля». Сенсація найбільшого калібру! В «опелі» нещасний тато, Вацусь і матуся, а в мамуті ми з дядечком і решта тієї родини, тобто Каріна. Не могла знайти собі якогось польського імені! Уперлася, що поїде з нами, бо читала у «Пшекрою»[8], що на Заході найвишуканіші дами їздять отакими старими автомобілями. Саме в цьому — найбільший шик, фасон і крик моди.

Змилосердилися ми над нею. Хай їй здається, що вона така вже вишукана і сидить у старому «роллс-ройсі», яким королева Вікторія їздила на відкриття парламенту чи деінде.

Байдуже.

Отож за кермом дядечко з міною посланця небес і з люлькою в зубах, біля нього я — без міни й без люльки, зате з твердою думкою, що все-таки треба дати Вацусеві в вухо; а поруч — Каріна, мовби на сьомому небі, елегантна і страшно модерна. З тих, що ото ходять на концерти джазової музики, збирають пластинки з записами її і вдають, буцімто їм більше років, аніж насправді. І взагалі розпач бере, коли дивишся на неї! Тут тобі могутні кам’яні стіни, які круто спадають аж на дно каньйону, а вона — з копицею на голові! Тут — запах живиці і шум гірської річки, а від неї несе якимись паризькими парфумами! Та ще й повіки вимазюкані якоюсь темно-синьою тушшю, на губах — помада, нігті пофарбовані під перламутр. Я просто дивувався, що земля не затряслася з огиди.

Мене нудило від тих парфумів, очі боліли, коли бачили копицю на голові, але що я мав робити! Старопольська гостинність веліла не звертати уваги на такі дрібниці, отож я й не звертав, а тільки милувався краєвидами.

Каньйон поволі ширшав. Голі скелі поступилися місцем перед лісистими схилами. Тільки часом з-поміж дерев виринали стрімкі шпилі гір. І річка текла тут повільніше, розливаючись красивими голубими плесами. На жаль, невідоме перестало бути невідомим, бо появилися всякі дорожні знаки, з яких незаперечно випливало: ми перебуваємо на шосе Колашин-Тітоград, а річка, яка пробила той чудовий каньйон, називається Мор ач а.

Невідомими зосталися тільки думки Каріни, бо досі вона й рота не розтулила, усе вдавала з себе вишукану даму. Так поводилася, наче дядечко — то її особистий водій, а я — хлопчак на побігеньках. Тільки недалечко од Тітограда озвалася:

— Куди їдете?

— В невідоме,— сказав я.

— Ми до Будви. Правда, я воліла б на острів Свети Стефан, але, на жаль, тато сказав, що це надто дорого. Дев’ять тисяч од душі на добу. На тому острові нібито найвишуканіше товариство і чудовий італійський оркестр. Та що вдієш — тато скнаруватий.

Я взяв до відома, що лисий татусь скнаруватий.

— На острові, — вела далі Каріна, — живуть у старих будинках, ще з п’ятнадцятого віку. Це, мабуть, дуже романтично. Мури старезні, а всередині все ультрамодерне, і за це, власне, й треба платити дев’ять кусків од душі.

— Недорого,— буркнув дядечко.— Досить піймати за день штук дванадцять гадюк, і вже можна жити в мурах п’ятнадцятого віку з модерною серединою, та ще й слухати щодня італійський джаз.— І значливо моргнув мені, а я просто лопався зо сміху — тихо, звісно, бо голосно якось не випадало.