Одразу — що? де? як? А ми як на сповіді — щиро і прямо: це, мовляв, несправедливість, бо ми зірвали смокви з нічийого дерева.

Але міліціонер, який привів нас, був страшенно важний і заходився доповідати офіційно, що ось так і так, а передусім — що ми чинили опір владі.

— Який опір? — обурився Іво.— Ми ж прийшли сюди, мов двоє ягнят! — А потім насмішкувато додав: — Хіба це годиться — арештовувати поляка, що загубив у Дубровнику свого рідного дядька!

Сержант усміхнувся під вусами, бо діло явно не годилося, і скоса зиркнув на мене.

— Тобі подобається у нас?

— Ще й як!

— А смокви смачні?

— Фантастичні.

— Хотів би побачити свого дядька?

— Ну звісно.

— То побачиш, бо нам уже телефонували з Дубровника. Розшукують вас повсюди.— Раптом звернувся до міліціонера: — Дякую вам, що знайшли цих хлопців.

Отак усе й скінчилося. Тільки жаль нам було тих смокв, що зосталися на пляжі. Та, зрештою, дідько з ними, ми й так мали в кишені близько трьохсот динарів, а до того ще й задоволення, що сержант пошив у дурні нашого міліціонера. Добрячий дядько, так з нами цяцькався, наче ми були його небожами. Одразу став мене розпитувати, почім у Варшаві яйця, по чому петрушка і кольрабі, яловичина, хліб і до якого класу я ходжу. Як довідався, що я перейшов до сьомого — зараз же вийняв з кишені фотографію свого сина, котрий теж перейшов до сьомого класу; син не був зизоокий, тільки спереду у нього було вибито два зуби, і звали його Павел Вуйкович.

Сонце пекло як на погибель — сорок ступнів у тіні,— і сержант ні з того ні з сього запропонував одвезти нас до Дубровника міліцейською моторкою. Чудовий чоловік, нічого не скажеш, — не дозволив чекати на пароплав, який відходить аж увечері, а посадовив нас у моторку, сповістивши перед тим міліцію в Дубровнику і дядечка, що погуба знайшлася й за годину буде на пристані.

Мені камінь звалився з серця, і я так зрадів, що хотів обняти нашого зизоокого опікуна. Але це не личило, отож я тільки подякував йому. Іво теж подякував.

І було б усе гаразд, якби не чекання зустрічі з дядечком.

Я уявив собі цю зустріч. Мурашки мені побігли по тілу і волосся стало сторч — я ж пообіцяв, що не встругнемо більше ніякої штуки, а от же встругнули. Тим часом ми мчали моторкою просто на Дубровник — з комфортом і з честю.

Коли підходили вже до пристані, я побачив нашого дядечка. Трохи зрадів, а трохи здрейфив, бо ще не знав, у якому він гуморі. Аж тоді вже, як ми вискочили з човна, я довідався.

Дядечко дивився на нас спідлоба. Хвилину мовчав, наче йому забракло слів, щоб передати свій гнів. А тоді як сипоне!

Почав од нікчем, голодранців, шмаркачів, а кінчив на хуліганах.

— То це ви так ждали! Знову мене підвели! А я тут сушу собі голову, що з вами могло статися, я рву на собі волосся!

Дядечко лаявся, а ми, як трусики — анімур-мур, тільки зиркали на сержанта, чекаючи, що він доповість.

Побачивши розкішну дядечкову бороду, сержант наче язика проковтнув, тільки поглядав скоса то на мене, то на Іва, а, власне, й невідомо, на кого. Аж коли дядечко крикнув, що взагалі не хоче знати нас, і щоб ми й не думали про Ластове та про подорож із старим Паладою, сержант стиха мовив:

— Вони не такі вже й погані...

— Жичу вам, пане, щоб у вас були такі сини, то ви за тиждень посивієте, а тоді підете замовляти собі домовину!

— У мене теж є син, — простогнав сержант.

— Вітаю вас!

— І, уявіть собі, мій Павел перейшов до сьомого класу. І як тільки перейшов, то захотів, щоб йому купили велосипеда.,.

— І ви, певно, купили.

— Ні, в тому й біда, що саме тоді не було грошей.

— Ото й добре, бо їм уже в голові паморочиться.

— От якраз і недобре, бо Павел образився і втік з рибалками на острів Млет.

— Гарно! — гукнув дядечко, а потім зненацька розсміявся.— Ви — міліціонер і не могли впильнувати власного сина! Вітаю!

Я знав, що дядечко вже одійшов. Сержант теж знав, бо зараз же пояснив:

— Бачите, іноді найважче буває встежити за власним сином. А вони, — показав на нас, — не такі вже й погані.

— Не такі вже й погані, — повторив дядечко. — Тільки можуть так залити сала за шкуру, що ого! Щастя, що я не маю дітей, бо здурів би вже! — Раптом глянув бистрим оком на сержанта Вуйковича, усміхнувся щиро і додав: — Ви були б доброю вихователькою в дитсадку, їй-бо! Душа-чоловік! Перепрошую, що ці бовдури завдали вам стільки клопоту, дякую за труди і страшенно радію, що познайомився з вами...

Сержант козирнув.

— Пам’ятайте — все-таки ці хлопці не такі вже й погані.

Дядечко, треба визнати, мав почуття гумору. Коли я розповідав йому про закоханого студента і про смокви, він аж заходився сміхом.

На другий день удосвіта ми з старим Паладою випливли з дубровницького порту в чудові мандри серед архіпелагу далматських островів — Співучих островів. Чотири пірати, будь здоров! Куди там тому Кармазинному піратові, якого я бачив у кіно. Де йому до мого дядечка або до славного моряка Палади, який тричі обплив земну кулю і пив у всіх тавернах світу. Про нас і споминати не варто. Ми почували себе так, ніби народилися на піратській каравелі серед гуркоту гармат, брязкоту рапір і стогону конаючих.

А перед нами море — велике, широке, неосяжне. І вітер надував полатане вітрило старого рибальського бота, який мав горду назву «Тайфун». Хто міг плисти на «Тайфуні», як не сущі пірати! Не ті, що з книжок, не з кінофільмів і не з телепередач, а справжні, із плоті і крові!

Отже, прощавайте, сухопутні щури! Вилежуйтесь собі на пляжах Будви, Герцегнового і Дубровника! Прощавайте, готельні блощиці, дубровницькі твістівці! Ми посилаємо вам зневажливу посмішку і повертаємось до вас кормою. Край, бистрий «Тайфуне», сріблясті хребти хвиль, веди нас до великої пригоди!

В Далмації все старожитнє, навіть море. Про нашого Пяста[22] ще й горобці не цвірінькали, а на Адріатиці вже плавали фінікійські кораблі. Все це я знаю від старого Палади.

Фінікійцям доводилось плавати, бо в Іллірії були запашні мастила, що їх полюбляли фінікійські жінки. Зате фінікійки нічого не робили, хіба тільки лаяли своїх чоловіків, що замало привозять, та ще шпарувалися мастилами. Грекині теж шмарувалися, тому греки засновували тут свої колонії. А після греків — римляни, потім сарацини, венеціанці, турки... Аж голова йде обертом!

Всі плавали в тому чудовому морі і залишали по собі легенди. Тож нічого дивного, що легенди повивають ті краї.

Так ото фінікійці припливали по запашні мастила, по ліс на щогли, а наш капітан — Палада — припливає здебільша по вино, садовину та городину. Він, можна сказати, сучасний фінікієць, бо теж плаває в торгових справах на своїй барці, яка мало чим різниться від фінікійських суден. Отож плаває Палада поміж далматськими островами і постачає ті невеличкі місцевості вином та свіжими фруктами.

На цей раз ми веземо дві бочки червоного вина і цілу гору фантастичних кавунів. Об’їдаємось кавунами, бо вони прекрасно гамують спрагу. Якщо й далі матимемо такий апетит, то не зостанеться жодного кавуна.

Тут усе надзвичайно барвисте і екзотичне. Ми пливемо з Дубровника на острів Ластове. По дорозі зупинилися на острові Млет, а зараз проходимо Колочепський канал. З одного боку у нас — суходіл, а з другого — острови: Колочеп, Лопуд, Шипан, Яклян і Олипа. З одного боку гори, з другого — теж гори, і нам бачиться, що пливемо в скельній трубі. Можна нічого не робити, тільки милуватися красою цього куточка.

Минули Шипан, потім Яклан, а далі вузенькою протокою вийшли в широке море. На Олипі є морський маяк. Я залюбки став би доглядачем маяка, слухав би шум моря і показував дорогу кораблям. На жаль, на Олипі вже є доглядач маяка, тож нічого не вдієш.

Як тільки ми пропливли протоку Вратник — одразу ж відкрився прекрасний вид на острів. Море злегенька сріблилося піною, а вдалині показалося чудове золоте пасмо гір, наче з морського дна раптом виринула велетенська риба. То й був Млет, до якого ми прямували.