— Дякую, — сказав він.

Вода текла по шиї та плечах, і після такого дня це відчуття здавалося надзвичайно приємним. Вона ж простягла йому рушник. Борис витерся, зайшов до хати і вдягнув чисту сорочку. Взявши свій рушник, Наталя повернулася надвір. Він кілька секунд вагався, а потім вийшов за нею. Вона ще не почала вмиватися, тому стояла, залишивши кухоль на стільчику, й запитально дивилась на нього.

— Я також зіллю тобі, — запропонував Борис. — Давай…

— Ні!

Вона вся спалахнула, а потім повторила тихо, але рішуче:

— Ні, не треба.

— Чому?

— Не треба, — повторила Наталя ще раз. — Це…

— Що, це?

— Нічого… Це було другим моїм бажанням, — швидко вимовила вона. — А ви взяли з мене слово, що не виконуватимете його. Ось і все.

— Он воно що! — здивувався Борис. — Ніколи б не подумав…

— Чому ви так здивувалися? — Її голос став якимось збудженим, а обличчя — обуреним. — А ви що, подумали щось інше? І що ви подумали?

— Нічого такого… — розгублено витиснув із себе Борис. — Те, що подумав би на моєму місці кожен нормальний чоловік. Вибач, якщо я тебе цим образив. Принаймні ні вимагати, ні випрошувати цього я не збирався, до того ж ти сама наштовхнула мене на такі ідіотські думки. І взагалі… Ось зараз ти мене дістала! По-справжньому…

Грюкнувши дверима, він повернувся до хати й ліг, відвернувшись до стіни.

Він ледь помітно кивнув, і двері розлетілися від удару двох потужних тіл. Юрба у плямистих камуфляжних костюмах зі страшним шумом увалилася до квартири. Стиснувшись усередині, майор чекав криків, пістолетних пострілів та автоматних черг. Тільки б не це…

Усе стихло. Що там? Невже знову трупи? Чиї цього разу?

Кобища увійшов до квартири. Трупів не було. Ніхто не лежав на підлозі, притиснутий дужими хлопцями у бронежилетах. У квартирі взагалі не було майже нічого. Голі стіни, порожні шафи, стіл, що розгублено застиг у кутку. Все. Але чому тоді вони стоять мовчки, наче бовдури? Чому обличчя Можейка та Сердюка висловлюють…

Єдиною річчю у кімнаті, яка могла привернути увагу, був клаптик білого паперу на столі. Кобища підійшов і нахилився придивляючись. На папірці простим олівцем було надряпано:

Майор зовні байдуже мізинцем відштовхнув папірець і вийшов з квартири.

Сигаретний дим залазив, здавалося, у найвіддаленіші куточки грудей, але звичного полегшення не приносив. Кобища самотньо сидів біля під’їзду на краєчку лавки й палив, згадуючи теплий чайник, що стояв на газовій плиті, та клапоть білого паперу з дурнуватим написом. Перше означало, що вони спізнилися лише на якусь годину, а може, й менше. Друге — що ті, кого вони шукають, сюди вже не повернуться. Якби Величко зі звісткою про таксиста повернувся трохи раніше, якби швидше опитували дівуль з «Нічного діаманта», якби швидше знайшли цю адресу… Якби ж то…

Та потерпаючи від цих невтішних думок, Кобища не знав ще одного — що на під’їзді до будинку на тротуарі «голосував» чоловік, який тяг важку валізу, і що водій їхньої машини не звернув на нього жодної уваги. Майор, який сидів усередині з хлопцями зі спецназу, не міг цього знати, як і того, ким був отой «голосувальник». Інакше взагалі б… Хоч волосся рви на голові.

Спецназ від’їхав, а натомість з’явилося ще одне авто з мигавкою. З пасажирського місця вибрався молодий чоловік, надзвичайно худий, високий, з загостреними рисами обличчя, в окулярах у тонкій металевій оправі. Його манера ходити, далеко розставляючи «циркулі», з одного боку, здавалася незграбною, з другого, — випромінювала надзвичайну енергійність. Пробігаючи повз лавку, він побачив майора й зупинився.

— Здравія желаю… — Він подав руку. — Що тут?

— Працюємо на об’єкті… — сухо промовив майор.

— Я загалом у курсі справ… Маю пряму вказівку від…

— Знаю, — перебив Кобища. — Все знаю. Прошу дуже — квартира на третьому поверсі, побачите. Там наші експерти працюють…

— А ви…

— Я зараз підійду… Ви підіймайтеся, будь ласка!

Ніяково знизавши плечима, новоприбулий у цивільному пірнув у під’їзд.

Карповича практично ніхто не мав за свого. Закінчивши факультет кібернетики у Києві, в закладі, який не мав військової кафедри, призваний до армії, він потрапив у внутрішні війська у званні рядового, де на відповідній стадії армійські чиновники зуміли розгледіти його таланти, і рядовий Карпович замість того, щоб у своєму не наймолодшому віці опановувати по повній програмі ази дідівщини, опинився у штабі військової частини, підпорядкованої МВС. А згодом управління внутрішніх справ у особі генерала Панасюка, який добре знався з командиром частини, отримало цього комп’ютерного генія неофіційно «у тимчасове користування». У такій організації, як управління внутрішніх справ, завжди існують комп’ютерні проблеми, і Карпович вирішував їх миттєво. Там, у «рідній» частині, його підвищили відразу до сержанта, хоча, власне, він цим взагалі не переймався. За кілька місяців розробив програми для складання всілякої звітності, модернізував комп’ютерну мережу управління. Він міг працювати день і ніч, не відмовляючи нікому. Начальники відділів у майорських погонах зверталися до нього на «ви» й віталися за руку, проте своїм не вважали. Майор знав, що Карпович на прізвисько Птеродактиль — ас у своїй справі. Але навіщо він тут потрібен?

У квартирі кипіла робота. Кожен займався своїм.

— Відбитки зняли, — відрапортував дактилоскопіст, — можемо їхати.

Карпович з Приходьком колупалися в розетці. Пластмасовий її корпус уже лежав у поліетиленовому пакеті, а вони витягали ще й середину.

— Вас не токне? — запитав майор.

— Вже зробили, — відповів експерт, розглядаючи під лупою від’єднане «нутро". — Так, я цілком згоден… Забираємо.

— Що знайшли?

— Ну, кажіть, Анатолію… — підштовхнув Приходько Птеродактиля. — Ваша знахідка.

— Це, звичайно, попередні міркування, — швидко, по діловому почав програміст, — але схоже, що у цьому приміщенні працювали на комп’ютері.

— Звідки ви взяли? — запитав Кобища.

— Для підключення комп’ютера до мережі потрібні інші розетки, ніж ті, що стоять у наших квартирах, бо штепселі в них більші. Усі цивілізовані користувачі купують відповідні перехідники. В принципі можна під’єднати і так, якщо добряче натиснути. Потім витягнути штепсель із розетки надзвичайно важко. Тут розетку мало не з м’ясом видерто. До того ж на корпусі — ось Андрій Петрович підтвердить — сліди цього нестандартного штепселя. Внутрішні латунні частини розетки також пошкоджено — гнізда наче розігнуті.

— А що, ніякі інші електроприлади не мають подібних штепселів? — похмуро запитав Кобища.

— Ну чому, мають, — посміхнувся Карпович. — Я ж кажу, це лише припущення…

— Є ще якісь докази?

— Тільки це, — розвів руками Карпович, вказуючи на аркуш паперу з автографом кілера. — Хакер — це людина, яка повинна працювати на комп’ютері.

— Ну, цього, мабуть, замало, — Кобища замислився. — Але версію будемо проробляти. Де Величко? Ти ще тут? Іди підключайся до Можейка. Працюйте зі свідками. Основне зараз — з’ясувати, хто бачив чоловіка з фоторобота та Наталію Косовську, які виходили з будинку. Хто бачив чоловіка та жінку, які б несли… — Кобища знову повернувся до програміста. — Як це найзручніше було б транспортувати?

— Ну, один чоловік легко може перенести цілий комп’ютер, якщо запхати просто по частинах до валізи. Якщо тягати в упаковці, то, звичайно, незручно. Якщо ж він має портативний варіант комп’ютера — ноутбук, то це зовсім невеликий кейс. Узагалі, у нас тут виникли деякі ідеї з приводу цього… — Карпович озирнувся на Величка.

Але тут до помешкання увірвався Сердюк, радісно трусячи над головою якимось картоном.

— Ось! — горлав він. — Просто на сусідньому смітнику! Стоїть, як кінь! Диви!

Він простягнув одну картонку Карповичу. На ній було зображено монітор. Увесь картон, змоклий від дощу, він кинув просто на підлогу. Карпович відкинув непотрібні частини упаковки і витяг із купи дві, оглядаючи написи та символи на них.