Це можна було б назвати розвитком подій у вже майже звичному руслі, якби не одна обставина. Якби все просто обмежилося стріляниною в університеті. Це була б просто чергова прикра невдача. Навіть не прокол — просто невдача, збіг обставин. Хто ж міг подумати, що вони ніс до носа зіткнуться зі своїм давнім знайомим — Великим Друзем.

Кобища знову й знову перебирав можливі варіанти власних дій, дій своїх колег. Варіантів існувало безліч, але зважаючи на цілковиту несподіваність розвитку ситуації, винуватити когось та й себе самого у неправильності дій не можна. Усе робилося вірно. Друзя треба було брати за будь-яких обставин.

Але якби з самого початку йшлося про Друзя, належало перекривати не те що корпус по всьому периметру — квартал. Наслідок прикрий. Хакер, замочивши спільника, зник — тепер уже зовсім з-під носа. І знову ще трішки — побачив би його на власні очі. Третього спільника застрелили оперативники. Четвертий протаранив своїм ауді РАФ спецназу і також накивав п’ятами. Результат можна було б назвати просто невтішним. Якби не одна обставина.

Щойно Кобища провів півгодини у кабінеті начальника. Це були далеко не найприємніші півгодини. Таким Панасюка він ще не бачив. Генерал кричав і бризкав слиною. Недбало, непрофесійно, примітивно і ще купу епітетів навішував начальник упереміш із матюками на його, Кобищі, адресу. Скінчилося тим, що сам винуватець запропонував вихід із ситуації у вигляді рапорту. Епітети припинилися, давши місце чистому матові без домішок. Такого не було ніколи: Кобищі урвався терпець. Це був нервовий зрив. Він ходив по кабінету колами і палив сигарету за сигаретою, щиро жалкуючи, що відставки його не прийнято. Усе б скінчилося в один момент. Колись потрібно закінчити. А так він зобов’язаний колотитися у цьому й далі, почуваючись ні на що не здатним.

Опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк швидким кроком ішов вулицею, заставленою приватними одноповерховими будинками. Це був район міста, у якому часто здавалися кімнати, переважно для студентів.

Набридло. Один такий район вони вже встигли обійти: заходили у крайні будинки на кожній вулиці, розпитуючи господарів, чи не здаються кімнати або квартири десь поблизу. Люди розповідали про тих, хто здає житло постійно, в кого нещодавно жили або зараз живуть квартиранти. Тоді доводилося йти до названих господарів, показуючи їм фоторобот кілера та фотографію Наталії Косовської.

Упродовж останнього тижня згаданий фоторобот зазнав відчутних змін і значно вдосконалився, адже з’являлися нові люди, які бачили кілера — дівчата з нічного магазину, продавець із салону комп’ютерної техніки, таксист, черговий з інтернет-кафе. Більше того, ці люди спілкувалися з ним і начебто добре запам’ятали. Пропонувалися обидва варіанти фоторобота — і перший, з бородою, і останній — без, хоч вони, на думку самого Сердюка, не були схожі між собою. Але ніхто не брав на квартиру подібного чоловіка.

Сердюка переслідували зневіра, впевненість, що вони вже використали всі шанси для затримки Хакера, даровані долею. Якщо тільки цей хлопець не зовсім схиблений, він ляже на дно. І тоді все зависне.

Виконувати цю ідіотську роботу було надзвичайно важко. Будь-що робити нудно та неприємно, коли розумієш марність зусиль.

Відчинивши хвіртку, Сердюк постукав у найближче вікно хати, хоча, власне, у цьому не було потреби: на гавкіт прив’язаного на подвір’ї пса господар не міг не вийти.

— Доброго дня! — привітався він до не старої ще, моторної жінки, яка з’явилася на ґанку. — Ви не здаєте часом кімнати? А може, чули, що хтось по сусідству здає?

— Ми не здаємо, — відповіла вона. — А по сусідству… Хто б міг здавати? Прокоповичі вже взяли… Не знаю.

Простягнувши їй посвідчення, а потім і фоторобот, Сердюк почув від приголомшеної несподіваним поворотом подій жінки:

— Так… Здається він. У крайньому разі — трохи схожий. Одного разу бачила його, коли приходила до Прокоповичів. Брови такі ж густі, чорні… І волосся…

— А дівчина? — холонучи від божевільного передчуття і боячись повірити у це, запитав Сердюк.

— А от її не бачила. Але живуть удвох! — запевнила жінка.

— А що ще ви про них знаєте? — запитав опер. — Не бійтеся! Все залишиться у повній таємниці. Ніхто навіть не знатиме, що я до вас заходив.

Жінка помовчала, вагаючись, а потім змовницьки нахилилася до нього і промовила:

— Я там не була, але Василівна казала, що сплять окремо! Навіть шафою розгородилися! А ще казала, що Хведір її бачив техніку складну! Комп’ютера якогось…

Жінка показала на хатину через дві від неї.

— Поруч пияки живуть, — пояснила вона. — То Прокоповичі зі мною більше, коли що потрібно, або просто побалакати ні з ким…

— І зараз ті двоє там?

— А де ж їм бути? Казав Хведір, що нікуди не ходять. І за місяць уперед сплатили.

Сердюк зовні спокійно дістав мобільний і набрав номер. От тепер уже буде оточено не те що квартал… Мікрорайон! І тоді можна буде з упевненістю сказати, що переможців не судять. Усе. Годі.

Кіт Ірод, який забув уже й думати про зіпсований сирник, який, до речі, так і зійшов йому з рук, згорнувся на ґанку флігеля на сонечку, яке щойно чи не вперше за день з’явилося з-за хмар. Це місце було одним із його найулюбленіших, особливо в другій половині дня. Умостившись зручно на старому килимку, він заплющив очі та вдоволено замурчав.

І раптом відчинилася хвіртка, на подвір’я влетіла страшна зелена плямиста істота з чорною головою, яка тримала в руках щось велике й важке. Страшидло це, гупаючи так, що здригалася земля, летіло просто на нього. Від несподіванки Ірод закляк на місці, втиснувся в килимок і встиг дременути лише останньої миті. Перелякано нявкнувши, він кулею вискочив на найближчу яблуню. А важкий черевик за мить вкарбувався у килимок якраз на тому місці, де він щойно спав.

Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою.

Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав:

— Це він? Це ваші квартиранти?

— Еге… — тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. — Дівчина — та сама… вона…

— А цей?

Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима.

— Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей…

— Де вони? — запитав слідчий.

— Поїхали вже…

— Куди?

— Не знаю, не казали…

— Коли?

— Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде.

Кобища розвернувся й пішов геть.

— Працюй, — сказав він, наче ні до кого, проходячи повз Сердюка.

— Е! — несподівано озвався дід, який нарешті прийшов до тями й навіть зрозумів, хто тут за головного. — Тут вони забули шось! Баба сьогодні прибирала і під столом знайшла… Може, вам треба? — І він зник у хаті, а потім повернувся, тримаючи в руках комп’ютерну дискету.

Обличчя майора висловило все. Він швидко підійшов до діда Федора, схопив дискету й пішов геть. Проходячи біля Сердюка вдруге, він знову промовив йому:

— Працюй!

Але це було сказано вже зовсім іншим тоном.

Риси обличчя Карповича зараз особливо загострилися. У ньому наче стислася якась пружина у той момент, коли чорна дискета зникала в дисководі. За кілька хвилин до цього з нею вже ознайомився дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Генерал Панасюк очікував у комп’ютерній, похрясткуючи за звичкою пальцями. Він трохи відійшов від істерики і вдавав, ніби нічого такого вчора й не сталося.

На екрані з’явилася якась таблиця з незрозумілими написами. Карпович стукав по клавішах, і таблиці змінювалися одна за одною, а він швидко проглядав їх.