Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Пролежав він так довго, а підвівшись, пішов у коридор. Проте дорогою таки зазирнув до Наталі. Вона дійсно спала, завісивши шторами вікна і згорнувшись під ковдрою клубочком. Йому стало її шкода. Хай там що, а потрібне ще одне незаплановане зусилля. Усе вийде. Повинно вийти. Усі віртуальні справи несподівано канули у прірву, залишивши дієздатною лише одну думку — він не може дозволити їй пропасти.

Тихо зачинивши Наталчині двері, він підійшов до телефону і, знявши трубку, набрав номер.

— Алло… Назаре Григоровичу, це Віталій.

— Привіт, Віталію, я впізнав. Як твої успіхи?

— Кепсько, — Борис був лаконічний. — Додалися непередбачені обставини.

— Моя допомога потрібна?

— Так. Я гадаю, потрібна.

— Я… — очевидно він глянув на годинник. — Можу приїхати години за півтори.

— А швидше не можете? Тут… Я ж кажу — є ще обставини…

— Гаразд, уже їду.

— Це не там, де ми зустрічалися востаннє.

Борис назвав нову адресу, і на тому кінці повісили трубку. Він з’явиться швидко. За якихось хвилин двадцять. Він також не мав влади над обставинами, але був тим, на кого можна розраховувати у крайньому випадку. Після зустрічі з ним справа обов’язково отримає новий імпульс, свого роду допінг. А потім… Потім він усе-таки пожалкує, що зв’язався з Борисом. Нічого не вдієш, так має статися.

Наталя прокинулася о третій. Сон приніс полегшення. Стало соромно за ранковий зрив. Він не заслужив. Гарний подарунок… Вона глянула на сукню, яка висіла розправлена на стільці. Просто він цілком поринув у свої справи. Чомусь це бісило її щодалі більше. Ну і нехай. Все одно вона не буде вибачатися. Нехай сидить за своїм комп’ютером. Нехай сам прийде. Тоді, можливо, вона і змінить гнів на милість. Звісно, не одразу…

Відчуття, що за дверима щось діється, з’явилося несподівано. Наталя напружила слух, і їй здалося, що десь у квартирі говорять. Там хтось сторонній! Їй стало страшно.

Вона скочила з дивана і підійшла до дверей. Ні, наче нічого… Визирнула в коридор — пусто. І все-таки… Підійшовши, вона постукала і прочинила двері до Борисової кімнати. Все у ній здригнулося. На стільці сидів чоловік у темному костюмі та тонкому светрі під саму шию. Худий, чорнявий, гладко поголений. Гість виглядав старшим за Бориса. На столику біля відсунутого вбік комп’ютера лежав його чорний шкіряний кейс, замки якого були відкриті, але кришка опущена. Борис сидів на табуреті навпроти нього.

Вона здригнулася вдруге, коли незнайомець повернув голову і глянув на неї. Всередині похололо, хоч першої миті Наталя і не збагнула, що означає цей погляд. Звісно, і обличчя її зреагувало, і він цю реакцію побачив.

— Добрий день, — рівним голосом, позбавленим емоцій, привітався гість.

— Добрий день, — спромоглася вона й одразу зачинила двері.

Вони сиділи ще буквально хвилин п’ять, потім вийшли в коридор, і вхідні двері відчинилися.

До неї долетіли дві останні фрази:

— Ну, все, — це був незнайомець, — сподіваюся, ти не забудеш, що я казав.

— Не забуду, — відповів Борис, — дякую вам, пробачте, що відібрав ваш час.

— Нічого, сподіваюся, таких проблем у нас більше не виникне. Щасти.

Двері зачинилися.

Витримавши хвилин двадцять, вона таки постукалася до його кімнати.

— Хто це був? — запитала з порога.

— Один мій друг, — відповів Борис, обертаючись до неї.

— До друзів не звертаються на «ви» і не кажуть «пробачте, що забрав ваш час»!

— Чому ні? — здивувався Борис. — Він старша, поважна людина.

— Усе одно. Хто він? Скажіть…

— Я ж тобі сказав.

— Ні, хто він взагалі? І як потрапив сюди? Звідки він знав, де вас шукати?!

— Я сам йому подзвонив, поки ти спала, і попросив зустрітися.

— Навіщо?

— Я зашився у комп’ютері.

— А він що, програміст?

— Так.

— Ви кажете неправду, — видихнула вона просто йому в обличчя, розпачливо хитаючи головою. — Ви брешете! Ніякий він не програміст. Він кілер! Ще крутіший за вас!

Сміх, який вирвався у Бориса після цих слів, виглядав дуже природно. Принаймні він хотів у це вірити. Тепер Наталка не повинна здогадатися, хто його гість насправді.

— Оце сказала… Тепер тобі в кожному буде ввижатися кілер або гангстер!

— Не в кожному, а цього видно наскрізь. У нього очі вбивці. У нього погляд убивці!

— Ти з глузду з’їхала? — Борис навіть покрутив пальцем біля скроні.

— Ні, у нього очі вбивці, — стояла на своєму Наталя. — Можливо, такий крутий кілер і не викаже себе очима, але він був виведений з рівноваги моєю появою на якусь секунду і за цей час виказав себе з головою. Коли він глянув на мене, очі його ясно сказали: «Та він з глузду з’їхав». Це про вас. Я не здивуюся, якщо ви вже отримали категоричну вимогу негайно прибрати мене.

— У тебе хвороблива уява…

— І це ще не все! — не в змозі зупинитися, вигукнула Наталя. — Є ще дещо, про що ви й не здогадуєтеся. Він і вас уб’є. Коли ви закінчите справи.

— Нормально, — Борисові набридло говорити на цю тему. — Вірити мені чи ні — це твоя справа. Можу лише повторити тобі — ніякий він не кілер. Іди вмийся і заспокойся.

— Ага, — покивала головою Наталя. — Добре. Туди вам і дорога. Щоб ви знали, він… Я перша його помітила. Коли я відчинила двері, він на вас дивився, а мене ще не бачив. Я ж помаленьку відчиняла і встигла помітити, як він дивився на вас. Як на мерця! Він уже знає, що вам кінець! Розумієте? Він уже знає, що зробить це. Тому і знітився, коли уздрів, що я бачу це! О Господи…

— Припини це, — попросив Борис, — бо мені вже млосно.

— Ви тільки з вигляду крутий такий, а насправді наївний і недалекий, — продовжувала насідати вона.

— Добре, — сказав Борис, — я вб’ю його перший. Влаштовує тебе? Домовились? Обіцяю тобі.

Вона не сказала нічого. З кам’яним обличчям обернулася і пішла геть. А Борис провів її довгим поглядом у спину. Ця дівчина, яку він вважав майже дитиною і яка мала б уміти лише розкладати шнурки на прилавку та рахувати копійки, насправді виявилася зовсім не такою недалекою, як йому здавалося спершу.

XVI. Полювання

Машина слідства знову набирала обертів. З допомогою хлопців з автостоянки було складено фоторобот невідомого «детектива», який, скоріш за все, був і розшукуваним кілером. Озброєні ним, а також розмноженими фотографіями Наталії Косовської люди Кобищі працювали з можливими свідками. І результат не забарився.

Наймолодший співробітник слідчої групи — Величко — вийшов на водія приватної таксомоторної фірми, який, за його словами, віз пізно ввечері за кілька днів після убивства чоловіка, схожого на фоторобот. Таксист добре запам’ятав його. Незнайомець у довгому плащі зупинив машину поблизу стоянки таксі на вулиці Промисловій, попросив відвезти його до магазину «Нічний діамант» і там зачекати. Залишався в магазині близько півгодини, після чого вони поїхали практично в той же район, але вийшов він у завулку поблизу вулиці Богдана Хмельницького. Виїхавши на місце, водій показав, де це сталося. З магазину незнайомець вийшов з фірмовим пакунком, у якому щось було. Цілу дорогу мовчав.

Попередивши колег, що в «Діамант» поїде особисто, Кобища зірвався з місця і за п’ятнадцять хвилин уже слухав свідчення продавщиць та двох охоронців. Усі вони впізнали чоловіка, який приходив пізно ввечері кілька днів тому.

— Він такий був… ну, дивний якийсь, — майже захоплено розповідала одна з продавщиць. — Зовні спокійний, а всередині, здавалося, наче пружина… Худорлявий такий, і погляд з-під густих брів рішучий, чи що… Словом, відчувалося — крутий мужик, хоч і пом’ятий якийсь… Ну, несвіжий! А запам’ятала я його тому, що він тут… чудив, одним словом. Хотів подарунок для жінки все одно який. Казав, щоб я сама щось вибрала, але таке, щоб їй сподобалося. Навіть ціна значення не мала…

— Гм… І що ж ви вибрали?

— Сукню вечірню, чорну таку, гарну…

— Він вам сказав розмір?

26
{"b":"568686","o":1}