І Дмитро молився за нього, знаходив місце для цього чоловіка у своїх щоденних молитвах. Згадка про незнайомця навідувала пастиря також у хвилини смутку, розчарувань або якихось особистих проблем. Коли не йшов сон і думки були зайняті ними, обов’язково згадувалося ще щось стороннє, прикре, у чому хотілося себе винуватити. Саме таким залишився для нього образ незнайомця у плащі.

І ось, саме зараз цей чоловік ішов подвір’ям до входу. Пастир упізнав його. Упізнав одразу, хоча зовнішність незнайомця змінилася. Думка про близький приїзд єпископа відсунулася кудись на задній план.

Він увійшов і привітався. Змучений погляд. Але щось штрикнуло Дмитра попід груди, коли вловив у цьому погляді байдужість. Під час останньої зустрічі погляд щось шукав. Звісно, не щось. Шлях до Бога, який священик і намагався йому вказати. А тепер… Щось наче увірвалося всередині, коли гість присів поруч із ним, відводячи погляд.

Багато людей зверталися до нього за ці роки. З багатьма доводилося зустрічатися, різні проблеми приводили їх сюди. З таким не приходив ще ніхто. Ніколи ще від сили та переконливості його слів так не залежало чиєсь життя. Тому не раз у Дмитровій свідомості прокручувалися слова, фрази, думки, які належало донести до цього чоловіка, аби тільки він ще раз з’явився тут. І ось…

Слова розбіглися. Думки загусли. Так, наче ця людина одним тільки поглядом занапастила їх. Тому пастир спромігся лише на кілька слів, віддаючи ініціативу гостеві. А можливо, так було й краще.

— Я прийшов попрощатися, — сказав чоловік. — Більше ми з вами не побачимося. Справи мої, на жаль, котяться до завершення. Я просто зайшов висловити вдячність, адже ви — абсолютно чужа людина — поставилися до мене добре і від душі намагалися допомогти, коли мені було надзвичайно важко. Таке ставлення, такі люди рідко трапляються на шляху. Ви робили від усього серця те, що вважали за потрібне, щоб допомогти мені. Тому і я дозволю собі зробити для вас те, що вважаю за необхідне і можливе з мого боку. По-перше, ось невелика сума, — він поклав на лавку гроші. — Від вас виходить якась така… наче аура… Взагалі, люди різне говорять про священиків… Словом, ви порядна людина, я відчуваю це.

— Дякую, — відповів Дмитро. — Дякую вам за добрі слова і внесок. На що конкретне ви хочете, щоб пішли ці гроші?

— Байдуже. На те, що ви вважаєте доброю справою. В ім’я добра, так би мовити. І друге. Ви радили мені те, що вважали за потрібне, казали, що я помиляюся, і прагнули наставити мене на путь істини.

Не дивуйтеся — те саме зроблю і я. Пане пастирю, я також людина розумна, також маю життєвий досвід, не менший за ваш. Тому візьму на себе сміливість дати й вам добру пораду. На відміну від вас я не прив’язаний до певних канонів та догматів. Тому це просто порада — від душі, від мене особисто. Ви помиляєтесь у своїх життєвих позиціях. Зло не можна пробачати. А відновлення справедливості не можна покладати на Бога. На жаль, у мене немає часу переконувати вас, до того ж я погано себе почуваю. Тож прийміть це просто як думку людини, що закінчує свій життєвий шлях. Повірте, пастирю, добро має бути активним і навіть жорстоким там, де потрібно. Якщо не косити будяк, ним заросте вся земля. З неба ніколи не впаде дощ, від якого він усохне. Нищити будяк повинна сама людина, а замість нього садити квіти та корисні рослини. Бачите, навіть таку просту річ, як город, не можна покласти на Бога. А людське буття набагато складніше, хоч у ньому також є свій будяк і свої квіти. І щоб зробити його кращим, необхідні цілком конкретні зусилля у відповідному напрямку — ті, які ви заперечуєте. Ось так.

Він підвівся і рушив до виходу, не бажаючи почути відповідь, адже приходив не за тим. Пішов так швидко й несподівано, що Дмитро навіть з місця не встиг зрушити. Плащ зник за дверима. Він нічого не сказав про те, що вже давно хвилювало пастиря. Але ефект від зустрічі наче фарбував усе навколо в чорний колір. Ця коротка лекція з «сільського господарства», прочитана в церковних стінах, допускала лише одне тлумачення. Найгірше.

Салон мобільного зв’язку гостинно запрошував, виблискуючи вітринами, намагаючись довести, що саме «Астар» задовольнить усі забаганки потенційних абонентів. Молодик, який сидів у кутку за офісним столом, ковзнув очима по відвідувачу. Інтелігент з обшарпаним пластмасовим дипломатом посунув окуляри на носі й оглядав вітрину з телефонами. Зиркнувши кілька разів на незграбного покупця, продавець підійшов до нього.

— Вас щось цікавить?

— Так… — ніяково відповів той, — хотів би придбати апарат…

— Який?

— А… Такий, щоб надійний і добре працював.

— Вони всі надійні, всі добре працюють, — посміхнувся молодик.

— Не знаю… А який ви особисто маєте?

Очевидно, відвідувач здивував його таким запитанням.

— Ну, в мене ось така модель Siemens. Автовідповідач, україномовне меню… — Він серйозно почав розхвалювати апарат, коли покупець несподівано перебив:

— Беру. Але ж ви його готуєте до роботи?

— Аякже! — молодик здивовано підвів брови. — Виходите з нашого салону й телефонуєте куди завгодно. Присядьте, будь ласка, ось тут.

Діставши та розпакувавши коробку з телефоном, продовжуючи дивакувато ворушити бровами (очевидно, мав таку звичку), продавець почав готувати апарат до роботи. Примостившись у кутку і спостерігаючи за ним, інтелігент мимоволі провів пальцями і по власних ріденьких бровах. Складалося враження, що саме від цього він і відчуває якийсь дискомфорт. Поставивши дипломат поруч із кріслом, відвідувач щось згадував.

… Наталя була невблаганна. Вона сипала звинуваченнями на його адресу й не бажала нічого слухати.

— Як хочеш, — нарешті не витримав Борис. — Я все одно піду. Що б ти не казала.

Він підвівся і вийшов з кімнати. А коли вдягнув плаща і вже брався за ручку дверей, Наталя прожогом вискочила до нього.

— Стій! — збуджено дихаючи, сказала вона. — Зажди. Якщо вже так, то підеш, але… Почекай ще з годинку. Година ж нічого не вирішує.

— Навіщо?

— Я тебе пострижу. Між іншим, я непогано це вмію. До мене навіть подружки постійно ходили. Я всіх стригла. Навіть хотіла колись іти на перукаря. Ось так!

Істеричні нотки зникли з її голосу, натомість з’явилися ділові.

— Навіщо мені стригтися? — запитав Борис. — Щоб ніхто не впізнав? — Він засміявся. — Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий?

— А от якраз і схожий!

— Дякую! — сказав Борис. — Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом…

Наталя тільки взялася за голову.

— Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму!

— Не репетуй, — попросив Борис, — на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий…

— Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий…

Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів.

— А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав він. — Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні.

— О Господи… — пробурмотіла Наталя. — Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок?

— Стоп! — Борис навіть здригнувся.

— Ой, не смикайся так! — попросила вона. — Я тебе ножицями мало не поранила!

— Фігня, — пробурмотів він. — Здається, в мене ідея… Як мені досі не спало на думку? Ось де секрет, можливо…

— Ну, кажи, що?

— Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації.

— І що? Я не розбираюся… — Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями.