— А це не диявол, — він знизав плечима. — Швидше, навпаки.

Наталя лише важко зітхнула, адже, як і більшість жінок, схильна була вважати дияволом усе те, що заважає їй бути в чоловіка на першому місці. Вона добре знала, де це — «там». У даному випадку «там» — це було швейцарське місто Лозанна, де нині чинився неабиякий переполох. Ще вчора оглядачі новин впевнено вважали, що «накрився» один із найвідоміших у світі банків. Саме цей банк останнім часом вподобали собі деякі СНД-шні діячі для відмивання грошей. Досвід «Трансєвроінвесту» не допоміг — цього разу удар був жорстокішим та підступнішим. Специ зашивалися, нездатні нічого вдіяти. Не було ніяких попереджень, ніякого шантажу. Несподівано, серед повного благополуччя «полетіли» іспанські рахунки. Проте ґвалт здійнявся не в Іспанії, а в Україні. Так, ніби комусь вдалося відстежити у нетрях міжбанківських комп’ютерних мереж весь хитромудрий шлях, який пройшли гроші, спрямовані метикуватими та винахідливими людьми, охочими до наживи. Ніби хтось невидимий та всесильний зумів накласти важку лапу одночасно на всі ланки цього складного процесу.

Це була катастрофа. Ще масштабніша, ніж місяць тому в Марселі, така, якої ще не бачила історія фінансів. Але жінка, яка тримала на руках немовля, цілком уявляла, що станеться далі. Швидше за все, інцидент вичерпається тихо й відлуння в реальному світі не буде гучним. Звісно, буде робота всіляким кілерам та полетить не одна голова з пліч шановних співвітчизників, тих, хто у прагненні видертися ще вище, поставив не на ту карту, кому не пощастило. Можливо, їх знову ховатимуть мало не як національних героїв. Потім створюватимуть комісії, вестимуть слідства — усе як годиться в цивілізованій державі. Трохи поговорять, поки все вляжеться. Але резонансу, зчиненого свого часу Хакером, уже не буде. Не буде ніколи.

Вона не була від природи жорстокою, ця вже доросла жінка, на обличчі якої навіть після того, що довелося пережити, ще й досі проступали якісь дитячі риси. Тому серце її стискалося у важкому передчутті, коли той, із ким вона була разом і хто вважав, що знає, що робить, увімкнувши комп’ютер, торкався пальцями клавіатури, щоб знову збудити свого сплячого монстра — незрозумілу, як на неї, всесильну швидку та жорстоку керовану істоту, що за якусь годину, струсивши з себе залишки віртуального сну, важко зітхнувши на весь інтернет, рушить його нескінченими лабіринтами у пошуках слідів, залишених хитрими та жадібними, але необережними людьми, звиклими чинити несправедливість задля власного блага. Вона розуміла, що ці люди заслуговують на покарання, та водночас знала, що мають сім’ї, дітей, яким так чи інакше доведеться відповідати за їхні діяння. Думати про це було важко, але вибору не існувало, адже той, на чию руку вона зараз спиралася, був переконаний, що справедливість повинна бути жорстокою, особливо в умовах країни, в якій вони живуть. Хоча, з її погляду, пройшовши такий шлях, він мав би зробити дещо протилежні висновки. Що вдієш… Як казав один чоловік, «питання про сенс життя залишається відкритим».

Ну й нехай буде так. Не виключено, справді настане час, коли злодії боятимуться скористатися комп’ютером, де живе той, хто має гострий нюх і знищує підступно та несподівано. Біс із ними — нехай бояться це робити. У такі хвилини та, кого звали Наталія, не маючи філософської натури, остаточно «зашивалася» при власних висновках.

І тоді вона зайвий раз усвідомлювала, що це — другорядне й існує дещо важливіше. Адже одне, те, що є для неї найближчим, зараз стоїть поруч, нехай навіть перебуваючи думками хтозна-де, а друге спить на її руках, взагалі забувши про неї. І нічого дивного, бо, напевно, так повинно бути, тим паче що це своє щастя вона вистраждала, вирвала власними руками у невблаганної долі. Тому хай там що робиться у світі, хай навіть всіляка гидота сотнями нищить одне одного, вона зі спокійним сумлінням користуватиметься своїм щоденним правом кохати чоловіка, доглядати дитину і…‘ Чомусь завжди, ще раніше, в її уявленнях про сімейне щастя до цих двох речей приєднувалася ще одна. Налити псові або котові у мисочку поруч із підстилкою. Чомусь саме це завжди асоціювалося у неї зі справжнім домашнім затишком.

Вона також щойно відреклася від диявола, ця приємна, навіть вродлива жінка. Проте завжди була впевнена, що той, хто наче став для неї домашньою істотою, дійсно жив у їхньому помешканні, у темному кутку, там, де періодично блимало тьмяне матове світло монітора. І вона щоразу зітхала полегшено, коли, зробивши справу, суть якої викликала в її душі стільки суперечностей, цей «звір» повертався додому. А той єдиний, хто вмів його бачити, завжди посміхався, списуючи це на її романтичну натуру, та вона, попри все, була переконана, що їхня «домашня істота» живе саме там.

Це було доволі похмуре місце. На одному з інтернетівських сайтів, куди міг потрапити будь-хто, відкривався чарівний краєвид. Безмежний степ під синім небом, де вітер розчісував густі високі трави, а високо в небі кружляли птахи. І серед трав, на невисокому пагорбі стояла могила, монумент, який ще рік тому створив її чоловік. Гранітна брила, розколота глибокою тріщиною, з написом, ніби викресаним на камені, ближче до підніжжя:

Кам’яна брила символізувала непохитну, надійну систему. Тріщина — її злам. І саме тут, за її уявленнями, повернувшись із далеких віртуальних шляхів після чергового виконання своєї жорстокої, але справедливої місії, відпочивав, зализуючи рани, той, кому вона ніколи не зможе налити молока в мисочку, адже він — невидимка. Саме тут, як вона вважала, тимчасово переривався його шлях — у похмурій чорній розколині, поруч із якою у граніт глибоко врізався напис — слова, що належали великому Кевіну Мітніку визнаному лицарю кіберпростору, комп’ютерному генію сучасності: