Незнайомець у плащі, який назвався Борисом і мав звичку постійно тримати руки а кишенях, насправді виявився не надто спостережливим. Затерта стьобана червона куртка давно висіла в коридорі на вішалці, а її власниця, яка діловито та швидко снувала туди-сюди, тепер аж ніяк не виглядала повною. Її ноги, щоправда, від шиї не починалися, проте були на місці і взуті у м’які домашні капці, підшиті хутром, виглядали доволі симпатично, не потребуючи для самоствердження високих модельних підборів.

Тут, у тісному квартирному просторі, звільнившись від велетенської сумки, познімавши з себе енну кількість спортивних штанів, маленька чорноока господиня випромінювала якусь спокійну впевненість та енергію. Увімкнувши світло у коридорі, вона стояла перед дзеркалом, закріплюючи волосся ззаду у вузол, коли пролунав дзвінок. Впевненість її миттєво зникла. Пальці зарухалися швидше, але шпилька не заколювалася. Обличчя у дзеркалі відразу стало зосередженим, а губи щось промовили.

Він стояв посеред майданчика. Спортивна сумка через плече, плащ з піднятим коміром застібнутий на всі ґудзики. Права рука в кишені. Спокійний погляд. Він усе-таки прийшов.

— Привіт.

Вона лише пробурмотіла щось незв’язне у відповідь на вітання, знову ніяковіючи. Ступивши кілька кроків по стареньких килимках, похитавши рукою стіл, він сів у крісло біля журнального столика, не скидаючи плаща. Наталя так і залишилася стояти, склавши руки перед собою, розглядаючи килимки (очевидно, хвилюватися при першій-ліпшій нагоді було особливістю її характеру).

Квартира була стара і занедбана. Стіни та стеля давно не бачили ремонту, меблі також не найсучасніші і не в найкращому стані. Хоча зараз у межах можливого був наведений неабиякий порядок.

— То що, наша угода набирає чинності? — запитав той, кого її язик вперто не повертався називати просто Борисом.

Дівчина знизала плечима. Очевидно, цей жест належало розуміти як згоду.

— Тоді сідайте, пані прес-секретар.

Повагавшись якусь мить, вона ступила крок і сіла у вільне крісло з другого боку журнального столика. Гість поліз до внутрішньої кишені і вийняв гроші.

— Сто доларів за місяць уперед за житло. Триста гривень — ваша зарплатня, як домовлялися. Дві сотні на продукти. Все гаразд?

Дівчина ніяково кивнула, не наважуючись взяти складені трьома окремими купками гроші. Тоді він посунув їх до неї і сказав:

— Я б хотів перевдягнутися й сідати за роботу. І ще одне — якось забув зразу це обумовити, але, гадаю, ви зрозумієте мене. Сподіваюсь, у вас не надто часто бувають всілякі галасливі компанії — подруги, хлопці… Я непогано плачу, давайте вважати, що дотримання тиші — це також ваша робота. Тим паче це максимум на місяць…

Вона знову кивнула і, взявши гроші, тихо вислизнула з кімнати, але майже відразу постукала у двері.

— Пробачте, а… ну, коли вам готувати їсти?

— Коли собі готуватимете, тоді й мені.

Двері так і не відчинилися.

Він скинув плащ, дістав із сумки шкіряну кобуру, надягнув її і вставив туди пістолет, відкрутивши глушник. Легка парусинова куртка із застібнутою до грудей блискавкою сховала зброю, а глушник опинився в кишені. Обійшовши кімнату і ковзнувши поглядом по шафах та стінах, він дістав із сумки грубу пачку чистого паперу й кинув на стіл, після чого впав у крісло і заплющив очі.

Падали сутінки. На склі тьмяно поблискували краплі дощу. Чути було, як по той бік лютують пориви мокрого вітру. Годину з гаком цей «письменник» провів напівлежачи майже нерухомо, так і не написавши жодного рядка. У двері кімнати знову постукали. Здавалося, він спав.

— Борисе! Пробачте, готова вечеря.

Говорити через двері їй було легше.

На столі стояла тарілка з бутербродами, одна чашка з ложкою і печиво. Сівши за стіл, дивний квартирант, який полюбляв ходити вдома у верхньому одязі, взяв бутерброд.

— Ви що п’єте, каву чи чай? — запитала вона.

— Каву, міцну.

— У мене взагалі-то не дуже добра кава. Може, сьогодні зроблю чай?

— Добре. А самі ви що, вже вечеряли?

— Я поки що не хочу. Я взагалі не вечеряю, тільки чай п’ю.

— Фігуру бережете…

Вона і далі в його присутності здебільшого вивчала підлогу.

— Давайте разом, якщо не заперечуєте, а я розповім вам про свої плани на завтра.

Вона кивнула й дістала другу чашку, зиркнувши крадькома на свого гостя, який цього не помітив. Цей несподіваний квартирант дійсно був зайнятий власними думками та проблемами. Цікаво, про що він пише? При погляді зблизька чоловіки чомусь завжди викликали в неї антипатію. Це стосувалося навіть тих кількох, з якими довелося познайомитися зовсім близько. А цей… Худорляве чисто поголене обличчя, густі брови приховують погляд навіть тоді, коли він дивиться на неї, щось говорячи.

— Завтра потрібно буде піти на пошту і відправити листа. Далі. Пробіжитеся по газетних кіосках і позбираєте які тільки є місцеві газети — і свіжі, і старі, що полишалися…

Наталя слухала мовчки і готувала чай. Безумовно, цей Борис викликав у неї симпатію. Можливо, навіть тим, що не виявляв до неї жодного інтересу. Разом з тим у його ставленні відчувалася повага і порядність.

Чай лився у чашку, розповсюджуючи по кухні ароматну пару. Погляд квартиранта відірвався від столу і поплив по стінах, зупинився на кухонній шафі, навіть удостоїв своєї уваги абажур лампи і опалювальний радіатор. Переходячи зі стіни на стіну, він, можливо, й ковзнув по господині помешкання, але це був лише свого роду транзит. Вона його погляду на собі не відчула. Мабуть, саме тому, ставлячи чашки на стіл, вперше нормально подивилася на свого гостя і прорекла найдовшу за весь час їхнього знайомства фразу:

— Будь ласка, пийте чай. Чай дуже гарний. А ще скажіть мені, що ви звикли їсти, що завтра готувати?

Решта вечері пройшла мовчки. Її гість подякував і, взявши з собою недопиту чашку, зник у своїй кімнаті. Вона так і залишилася сидіти за столом, згадуючи перипетії сьогоднішнього дня і все більше схиляючись до того, що його все-таки належить занести до свого активу.

А за зачиненими дверима сусідньої кімнати не збиралися створювати ніякі літературні шедеври. Її новий тимчасовий господар без інтересу перекинув залишену для нього постільну білизну. Потім дістав з кишені сумки маленьку пластмасову коробочку. На його долоні опинилися дві таблетки — одна кругла, інша довгаста. Покатавши їх на руці, він узяв обидві до рота і, підійшовши до шафи, на полиці якої стояла чашка, допив свій чай.

Постеливши постіль і поклавши зброю під подушку, він роздягнувся й ліг. Наче здивовано рипнув диван, не звичний до важкого чоловічого тіла. Запанувала тиша.

Це був його перший прокол у цій вкрай нестандартній та заплутаній справі, чи не єдиній такій за всю його практику. Невдача. Помилка. Як не назви… Вночі невідомі вломились до Ромазанової квартири. Про це зранку повідомив дільничний, у чиєму підпорядкуванні знаходився будинок. Викликавши терміново машину, Кобища, плюючись від душі, поїхав у район Старого мосту.

У помешканні все було поставлено з ніг на голову. Відкриті шухляди, перекинута білизна, відсунуті шафи, повідривані плінтуси. Крісла та матраци розпороті, а з вазонів висипана земля. Від цієї картини ставало дибки волосся.

Усі три вікна квартири були завішані щільною чорною тканиною, приколотою до рам кнопками. Її так і залишили, коли справу було завершено. Отже, пошуки велися вночі при вімкненому світлі. Жоден предмет не стояв на своєму місці. Лазили навіть до світильників, про що свідчив відірваний на одному з них плафон. Розламаний настінний годинник, усі книжки, витягнуті з полиць, валялися, скинуті на купу, наче їх збиралися підпалювати. Кобища голосно вилаявся і, сплюнувши на підлогу, сів на розпанаханий диван.

Ще півгодини — і тут закрутиться все спочатку — дактилоскопісти, інші експерти, помпрокурора… Він відкинувся головою на спинку дивана. Щойно їх круто «кинув» зухвалий злочинець або швидше злочинці. Навряд чи таке могла б зробити за ніч одна людина. В опечатаній квартирі, де проживав убитий, у квартирі, напханій дорогим антикваріатом, у квартирі, з якої в день убивства винесли щось таке, порівняно з чим цей антикваріат був нічого не вартий, несподівано почали шукати ще щось, напевно, ще більш важливе.