М’яч у дворі раптово припинив стукати, і вигуки стихли. Якийсь час хлопчачих голосів не було чути зовсім, а потім вони загомоніли з новою силою. Що вони вигадали? Нову гру? Нехай так, адже це гупання м’яча об стіну ставало дедалі нестерпнішим. І ось запала тиша.

Двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, двоє хлопчаків кулею влетіли туди і наввипередки помчали сходами нагору, мало не затоптуючи один одного. Сходовий марш закінчувався доволі широким майданчиком, в кінці якого було видно шахту ліфта ще старого типу, напівпрозору, обтягнуту густою дротяною сіткою, з металевими дверима. Ліворуч починався новий сходовий марш.

Хлопчаки загальмували тільки на якусь мить. Тут належало поводитися тихо та обережно. У квартирі справа жила бридка самотня стара, яка завжди спиралася на палицю, котрою при нагоді могла запросто почастувати порушників спокою. Квартира зліва належала пузатому дядькові, що задихувався від ходьби по сходах і майже завжди носив під пахвою шкіряну теку. Він не бився, зате регулярно скаржився практично всім батькам хлопчачої дворової «мафії». Тому двоє хлопців тихенько проминули майданчик першого поверху, обережно зайшли за ліфтову шахту — одну з найкращих схованок.

Та заскочивши за ріг, вони миттєво зупинились. Просто за сіткою шахти у вузькому проході між нею та задньою стіною на бетонній підлозі сидів чоловік. Руки складені на підігнутих колінах, голова зі скуйовдженим волоссям схилена на руки. Хлопчаки заклякли на місці та злякано зашепотілися, але незнайомець не звернув на них жодної уваги. Він спав. На ньому була стара потерта шкіряна куртка і такі самі бувалі кросівки. Перед ним на підлозі стояла недопита пляшка горілки. Хлопці нерішуче позадкували, обійшли шахту і побігли вгору. Нехай цього бомжа злякається той, хто прийде їх шукати! Бо він прийде сам, отже, йому буде значно страшніше.

Повільно відірвавши голову від колін, бородатий, ще молодий чоловік подивився вниз крізь сітку ліфтової шахти. Його погляд не блукав після важкого алкогольного сну, а спокійно, навіть байдуже ковзнув по стінах, затримався на щільно зачинених дверях під’їзду і знову сховався між колін.

Двері під’їзду відчинилися, увійшла літня жінка у світлому старенькому плащі з сумкою та сіткою з продуктами. Вона поволі подолала перший підйом і натисла кнопку виклику. Згори почувся характерний звук ліфта, що рушає. Стара сперлася на металеву сітку, але чоловіка, який сидів на підлозі по той бік шахти в суцільній темряві глухого кутка, бачити не могла.

Коли ліфт рушив угору, незнайомець ще раз оглянув під’їзд і знову завмер у попередній позі. Так було щоразу, коли знадвору двері відчинялися. Тоді крізь волосся, звисле на лоба, його погляд — надто уважний як для людини, яка випила майже пляшку горілки, — ковзав по тих, хто проходив поруч.

Та коли вхідні двері відчинилися знову, поведінка незнайомця змінилася, а погляд щось зафіксував. (Цього разу він не опустив голови, продовжуючи намацувати очима те, що його цікавило.) Той, хто увійшов, почав був порпатися біля поштової скриньки, але мацнувши кілька разів по кишенях, махнув рукою і, важко дихаючи, посунув сходами нагору.

Чоловік за шахтою ліфта неквапно розігнувся і сперся спиною на стіну. Рука його ковзнула за вилогу куртки, і там щось клацнуло так тихо й обережно, що він сам ледве почув. У руці матово зблискував пістолет з нагвинченим на ствол глушником.

Невисокий чоловік років шістдесяти з помітним черевцем тримав під пахвою стару, потерту, хоч і непоганої якості теку. Те саме можна було сказати і про плащ та капелюх, якого він, зовсім захекавшись, зняв ще на сходах, відкривши лису голову.

До ліфта лисий не дійшов, повернув ліворуч до першої ж квартири. Відмикаючи один за одним два замки, він зиркнув на годинник.

Бородатий уже стояв на ногах, тихо обійшовши стороною пляшку з залишками питва, і коли двері відчинилися, миттю опинився поруч із господарем.

Коли ствол пістолета глянув у обличчя товстуна, йому відібрало мову. Капелюх вивалився з рук і впав на килимок при вході. Бородатий штовхнув його ногою, відправляючи до передпокою і туди ж показав пістолетом.

— Що… Що таке… — намагався видушити з себе господар помешкання, але його мовчки підштовхнули рукою. Двері зачинилися.

Вони обидва опинилися в передпокої, і незнайомець відразу проштовхнув господаря далі, спрямовуючи до кімнати.

— Що, що вам потрібно? Я нічого не… — Штурхан пістолетом урвав спробу господаря щось з’ясувати. Тека його також вислизнула з рук на підлогу, а ще один штурхан кинув його на канапу. Зайда ковзнув очима по стінах і присів на стільчик перед ним, поклавши руку зі зброєю на коліна.

— Ромазан Володимир Павлович? — тихо й незворушно запитав він.

Обличчя господаря зблідло ще більше, очі готові були закотитися, адже це означало, що непроханий гість тут не помилково.

— Т-так, але…

Йому не дали навіть заперечити.

— Я прийшов ліквідувати вас.

Він тільки судомно ковтнув, почувши це слово, яке, з одного боку, віддавало смертельним холодом, а з другого — якимось цинічним канцеляризмом. «Ліквідувати…» Здавалося, він зараз знепритомніє. Рука сама потяглася до коміра сорочки та несвіжого і немодного галстука.

«Ліквідувати!»

— З-з… За що?.. — тільки й вичавив із себе господар, розуміючи, що поки той не стріляє, потрібно говорити, але гість мовчав.

— За що? Що вам потрібно? Я нікому нічого не зробив! — продовжував видушувати з себе господар тремтячими губами. — Я літній хворий чоловік… Для чого мене в-ви…вбивати? Пощадіть… Беріть усе, що є в квартирі… Благаю вас, не вбивайте мене! Я нічого вам не зробив…

Він зіщулився на дивані, притискаючи руки до грудей, готовий упасти на коліна, а бородань дивився на нього байдужими скляними очима і мовчав, наче даючи жертві виговоритись. На стіні монотонно клацав маятник великого старовинного годинника, відлічуючи, можливо, останні хвилини господаря. А той продовжував схлипувати, здригаючись в очікуванні цього останнього, жахливого моменту.

Надворі постукував м’яч, а тут усе ніби завмерло. Він сидів на стільчику, широко розставивши коліна, — худорлявий, з випнутими вилицями чоловік середнього віку, зарослий не те щоб зовсім бородою, скоріше добрячою щетиною — і наче вичікував, коли проб’є відповідна година.

А стрілки годинника дійсно рухалися до четвертої. Невже він цього й чекає? Злякавшись подібного припущення, глянув на годинник і господар квартири. Він знову роззявив рота, збираючись щось сказати, але спромігся лише на якісь незрозумілі звуки. Рука його потяглася до серця. А стрілка годинника пересунулася вперед ще на одну поділку. Зараз бамкне…

Але натомість тишу розірвав телефонний дзвінок у передпокої — такий різкий, що, здавалося, завібрувала навіть картина на стіні. Товстун увесь здригнувся. Бородань зреагував ледь помітним здриганням м’язів обличчя. І все. Телефон дзвонив дуже довго і нарешті таки замовк, але одразу ж дзвінки залунали знову. Господар озирнувся на отвір дверей, наче шукаючи в апарата, що розривався, якоїсь підтримки. Жест рукою у той бік ніби натякав на дозвіл зняти трубку, але обличчя непроханого гостя залишалося незворушним.

Та ось очі незнайомця нарешті ворухнулися, відновлюючи контакт із оточенням. Він швидко підвівся, і рука, що тримала зброю, повернулася у бік канапи. Дико закричавши, товстун упав на коліна, простягаючи руки до вбивці, і, ковтаючи слова, заторохтів:

— Я віддам, віддам! Усе віддам! Не вбивай! Я знаю, за чим ти прийшов! Я все віддам! Вони тут, недалеко! Але не в квартирі! Тут, близько, в однієї людини, я там сховав… Мене не можна вбивати! Я все виправлю! Тільки я знаю, як це зробити!…Більше ніхто не зробить! Ми підемо туди, і я віддам. Якщо треба, її можна прибрати, цю людину, і все… ніхто не знатиме… Тільки не вбивай мене! Інакше все пропало, ніхто не впорається… Я навмисне зробив, щоб ніхто не зміг…