Врешті-решт, замикав цю когорту судмедексперт Георгій Зав’ялов, який щойно встановив у загиблого наявність хвороби, проти якої застосовувалися знайдені ще кілька місяців тому ліки. На коробці з якими були знову ж таки його, Палійчукові, відбитки.

Існували, крім того, й свідки, чиєю думкою також не варто було нехтувати. Так, колеги загиблого, які дійсно не здогадувалися про наявність у нього захворювання, підтвердили, що протягом останніх півроку він надто часто брав відпустки, профспілкові, в рахунок наступного року, а також за власний кошт, а тому нерідко на роботі був відсутній. За свідченнями його колег, одним із його захоплень, принаймні раніше, був комп’ютер та робота в інтернеті. Щоправда, про кваліфікацію його як хакера ніхто нічого сказати не міг.

Кобища спіймавв себе на думці, що підсвідомо ще раз перевіряє докази того, що лікар Палійчук Назар Григорович і Хакер — одна особа, хоча офіційно давно вже з цим погодився. Докази дійсно були неспростовні, й до хисткого місця цієї версії з натяжкою можна було віднести лише його «багатоликий» фоторобот, складений за свідченням переляканих дітей, не надто уважних зарозумілих молодиків та двох дівок, які бачили його у тьмяному світлі магазину лише кілька хвилин. Вони дійсно відрізнялися між собою, та й на оригінал, відверто кажучи, були схожі надзвичайно мало — лише худорлявістю та, можливо, якоюсь мірою бровами. Звісно, фоторобот, намальований за участю дітей, виявився більш «геройським», а за участю дам із нічного магазину більш «нещасним», та це мало свої цілком зрозумілі причини. Навряд чи хтось інший на його місці поставився б до цієї неув’язки серйозно.

Лише зараз Кобища трохи розслабився. Свіжий вітерець залазив під плащ, приводив тіло до тями, відволікав від тяжких думок. Усе-таки це був вірний хід — відмовитись від пиятики та пройтися містом. Колись давно, ще студентом університету, він полюбляв ходити на заняття саме цими вулицями. Усі їздили тролейбусами, а він ішов пішки від самого гуртожитку. Це було далеко, але така прогулянка зранку давала заряд бадьорості, а ввечері після занять — відпочинок та розслаблення. Внизу, вздовж річки простягався парк, який від тих далеких часів не зазнав особливих перетворень. Але повітря в цій частині міста завжди було свіжіше.

Кволість та втома на підході до тролейбусної зупинки відчувалися особливо гостро. Щойно від’їхало маршрутне таксі, й він зупинився. Напевне, прогулянки досить. Схотілося чимшвидше потрапити додому. Відпочивати. Щастя, що не всі справи такі нервові та виснажливі. Якщо зараз над’їде тролейбус, то від повного, хай навіть тимчасового, спокою його відділятимуть якихось двадцять хвилин.

Чоловік, що наближався до зупинки, чомусь відразу привернув його увагу. Він наче виринув із темряви з боку парку. Довгий, щільно загорнутий плащ, волосся, доволі коротке, зачесане на проділ. Над зупинкою світився потужний ліхтар, кидаючи різкі тіні на худорляве обличчя того, хто надійшов. Він повернувся боком до майора, обличчям до проїжджої частини. Кобища зрозумів, чому несподівано стислося його серце. Саме так у його уяві мусив виглядати той, кого називали Хакером. Праву руку незнайомець тримав у глибокій кишені плаща.

Кобища болісно ковтнув. Нав’язливі думки. Вісім з половиною годин тому Хакер скористався своєю зброєю востаннє, пустив кулю собі в голову. У цьому не сумнівався ніхто. Тоді чому цей чоловік тримає руку в правій кишені? Що це вже — параноя? Що, тепер у кожному другому йому ввижатиметься той, хто упродовж кількох місяців знущався зі слідства?! Хай там як, а рука майора сама потяглася за вилогу плаща, де якимось дивом залишився реманент, котрий він надягав надзвичайно рідко. Зовсім затурканий, півгодини тому він зійшов на два поверхи і лише тоді згадав, що варто було б відчепити кобуру разом із «Макаровим», яка вже півдня муляла бік. Але повертатися не хотілось. Пальці торкнулися металу, потім розстібнули защіпку. Навряд чи він зараз міг сам собі пояснити, що відбувається.

Незнайомець стояв спокійно, притулившись плечем до стіни будки і, як здавалося збоку, заплющивши очі. Поза його висловлювала втому. В магазині, за словами тих самих двох дівок, його поза також свідчила про втому. Попри це, пістолет, судячи з усього, завжди блискавично опинявся в його руці, а сам він, навіть стомлений, завжди встигав вистрілити першим і зникнути звідти, де на нього чигала небезпека.

Кобища ще раз ковтнув, відділився від стовпа, пройшов до проїжджої частини, ніби виглядаючи тролейбус. Ні, незнайомець не заплющував очей. Вони спокійно дивилися з-під густих брів. Погляди їхні зустрілись лише на мить, а майорові здалося, що є у виразі обличчя незнайомця щось демонічне, ніби від Мефістофеля. І ще йому здалося, що погляд цей якимось чином зреагував. Долоні спітніли. Що за маячня! Хіба це причина, щоб прискіпуватися на зупинці до незнайомої людини? Та й під яким приводом? Попросити документи, яких, до речі, перехожий мати при собі не зобов’язаний. Чи поставити провокаційне запитання, наприклад: «Ви хакер?» Буде непорозуміння. А що як незнайомець повернеться і вистрілить у нього, навіть не витягаючи руки з кишені, крізь тканину плаща? Можливо, з тієї, другої «Беретти»… Ніхто не почує пострілу, а він, підігнувши ноги, впаде на асфальт. За мить незнайомець опиниться далеко, а завтра всі кричатимуть щось на кшталт: «Хакер помер, хай живе Хакер!» То що ж, наставивши ствол йому в спину, примусити витягти руки з кишень? Ото буде посміховище — на все управління чи й ширше.

Кобища стояв за його спиною, приліпившись поглядом до неї. Маячня… У нього, як сказав би Сердюк, «дашок їде». Адже Хакера кілька годин тому в буквальному розумінні порізали на шматки, вишукуючи оту хворобу і ще казна-що…

Постать попереду ворухнулася, плече незнайомця перестало підпирати стіну. До зупинки під’їжджав тролейбус. І раптом незнайомець озирнувся, напевно, відчув, нарешті, спиною його погляд. Це сталося швидко, але майорові здавалося, що все відбувається наче на кіноплівці, яку зумисне повільно прокручують. Напевно, тому, що його власні рухи та реакція виявилися важкими та сповільненими. Рука Кобищі запізніло потяглася під розстібнутий верхній ґудзик плаща, і пальці встигли обійняти залізо в той час, коли незнайомець майже повністю розвернувся до нього. Засичав тролейбус, відчиняючи двері. Він не встигав! Зараз цей вистрілить просто крізь кишеню, а його власна зброя не готова до застосування! Рука незнайомця, який, обертаючись до нього, водночас робив крок уперед, до тролейбуса, так само сповільнено вилізла з кишені плаща, тягнучи за собою… білий, трохи зібганий папір. Їхні очі зустрілися ще раз. Змірявши його підозріливим та не дуже привітним поглядом, чоловік зробив другий крок, взявся за поруччя, зайшов до тролейбуса, номер маршруту якого мав би влаштувати й майора. Однак той спромігся лише на те, щоб переступити на місці. З тим самим звуком двері зачинилися. З наростаючим гудінням тролейбус рушив від брівки, тьмяними вогнями зблиснув у темряві й зник.

Борис стояв, обійнявши рукою поруччя і запхавши її знову до кишені, стискав там амністію, що не мала підпису й призначалася начебто й не йому. Думки його були далеко, а пальці міцно стискали документ, який, незважаючи на назву, не мав ніякої юридичної сили, але, попри, це був найважливішим.

Величезне місто світило вогнями. Одні — нерухомі, скупчувалися, утворюючи чудернацькі фігури, інші — рухалися поміж ними в різних напрямках. Зблизька все це супроводилося звуками працюючих моторів, гудінням сигналів, шурхотінням шин. Між усім цим тротуарами сновигали люди, повертаючись додому після робочого дня. Здавалося, тут найлегше загубитися.

На вулиці з достатньо жвавим рухом до тротуару, сповільнюючи швидкість, під’їхало авто. Невеличкий форд зупинився біля будинку, що, очевидячки, випадав із загального архітектурного ансамблю цієї вулиці. Багатосхильний дах, прямокутні колони та вузькі високі вікна ніяк не вписувалися у низку старих, сірих триповерхових будинків і ніяк не гармоніювали з роздовбаною бруківкою. Одне з вікон цього дому світилося, кілька інших відбивали тьмяне світло. Фари машини загасли. Клацнув замок дверцят, наче хтось неквапно збирався відчинити їх.