Пастир Дмитро Яновський вийшов із захристя і почув, що хтось є в церкві. Це були чоловік і жінка, яка тримала на руках немовля в конверті з теплих пелюшок. Вона була молода й вродлива, невисока на зріст, чорноока, з короткою зачіскою та вишуканим макіяжем, який неважко було помітити навіть при тому бідному освітленні, що давав єдиний увімкнений над вівтарем світильник. Чоловік виглядав старшим за неї — худорлявий, міцний, середнього зросту, з темним волоссям, зачесаним на проділ. І ще в Дмитра відразу виникло відчуття, що йому вже колись доводилося бачити жінку, яка стояла поруч.

— Доброго вечора, — привіталися вони.

— Доброго вечора, — відповів священик.

— Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік.

— Так, чим можу вам допомогти?

— Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна.

— Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість?

— Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися.

Священик дещо здивовано звів брови.

— А звідки ви приїхали?

— З Харкова.

— Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті?

— Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати…

— Як його звуть?

— Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього.

— Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви?

— А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати.

Вони зустрілися поглядами. Гість мав твердий упевнений голос, і очі його спокійно дивилися на пастиря. Важко було сказати, що промайнуло при цьому в очах Дмитра. Він голосно ковтнув, замислено хитаючи головою і відводячи погляд.

— Отже, виходить, він не зробив цього, — промовив пастир. — Я радий.

— Так, не зробив. І завдячує цим значною мірою вам. Він просив мене обов’язково побачитися з вами. Він побажав, щоб ви знали це. І ще хотів, щоб я попросив вас… — чоловік підшукав вираз, — подбати про його душу.

— А… що з ним? Яка його доля? — Пастир наче пригадав щось неприємне. — Він казав тоді, що безнадійно хворий.

— Він дійсно був невиліковно хворим, — сказав чоловік. — Але… помер не від хвороби.

— Від чого?

— Наклав на себе руки. Скоро два роки.

На якусь хвилину запала тиша.

— Самогубство — великий гріх, — сказав священик, важко зітхнувши.

Жінка стояла тихо зі сплячою дитиною на руках і весь час мовчала.

— Я розумію, — сказав чоловік, — але він просив мене побачитися з вами і розповісти про це. Це було його останнім проханням. І ще… Якщо це має значення… — Очевидно, тому, хто прийшов, важко давалися ці спогади. — Цей його вчинок врятував мене. Він наважився на це ще й у ім’я моєї ще ненародженої дитини. Розумієте? І… — він затнувся, — я також прошу вас зробити щось для нього. Те, на що ви здатні. Так уже сталося… Ми з дружиною просимо вас. Просимо за нього, адже він так хотів, і просимо від себе охрестити нашу дитину.

Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою.

— Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися…

— Саме так.

— Отже, він знав про майбутню дитину?

— Так.

— Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля…

Лише тепер жінка вперше озвалася.

— Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи…

— Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас.

— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?

— Назаром, — сказав чоловік.

— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.

— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.

Дмитро кивнув.

— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…

— Наталя, — сказала вона.

— Наталіє…

Запаливши свічки, він вийшов у захристя.

Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.

Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.

— Сідай, бо змучишся.

— Ще насиджуся в машині.

— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?

Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:

— А живий ти все-таки завдяки мені.

— Хто ж сумнівається?

— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…

— Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість…

Його подив був цілком природний.

— А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала а раптом?

— Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б…

— Ні, — вона смикнула його за рукав, — не будемо більше про це. Не згадуй більше ніколи. В мені досі все холоне, коли подумаю…

— А я що… — посміхнувся чоловік. — Я зовсім не те мав на увазі. Хотів сказати — «інакше декому зараз жилося б легше».

— А… — зрозуміла вона. — Сподіваюся, йдеться не про мене?

— Звісно. Ти знаєш, про кого.

Вулицею і далі мчали чисельні вогні, здавалося — дедалі швидше. А величезне місто мороку продовжувало сотнями ковтати їх.

Воно здавалося тепер чужим, незнайомим. І то не диво. Адже тепер тут жили нові люди, вирували нові пристрасті, вступали у нову запеклу та безнадійну суперечку добро та зло, підлість та шляхетність, жорстокість та великодушність.

І серед цього хаосу в будинку з високими вікнами, в яких відбивалося ніжне світло запалених свічок і який, здавалося, самим своїм виглядом символізував незгоду з тим, що коїлося навколо, звучав приємний і спокійний голос людини, яка перебувала в гармонії з власною совістю, промовляючи прості та зрозумілі слова:

— Нехай Небесний Отець, щедрий на всі дари, обдарує тебе Назарчику, зміцнить душею та тілом, щоби міг ти, сприймаючи Боже слово, сам говорити правду, чинити по правді, долати труднощі та протистояти спокусам цього світу…

Обряд скінчився. Пастир Дмитро вийшов до захристя підготувати необхідні документи та зробити запис у церковній книзі, залишивши подружжя з немовлям на самоті серед запалених свічок, що розкидали м’які спалахи по стінах. Маленький хлопчик, якого тепер уже офіційно звали Назаром, знову заснув. Його тихеньке сопіння могла чути лише мати, щоки якої він торкався чолом.

А чоловік, який стояв поруч, наче відключився. Погляд його, здавалося, прикипів до однієї точки, якої він не бачив, а думки перебували невідомо де. Можливо, у не такому далекому минулому, яке спливло зараз, як каламуть на дні тихої глибокої водойми, розбурхане спогадами.

— Ти де? — запитала Наталя, легенько торкнувшись його рукава.

— Там, — відповів він, струснувши головою і повертаючись до реалій. — Ти знаєш де.

— І не соромно? Ти ж щойно відрікся від диявола.

У її очах весело блимали спалахи свічок, мимоволі запалюючи і його.