— Швидше не вийде, — сказав Борис. — Я зателефоную сам.

Відчуваючи хвилювання, він знайшов номер, з якого надійшов останній дзвінок, і натис «Подзвонити». Відповіли відразу. Той самий голос.

— То що, поговоримо? — запропонував Борис. — Хотілося б почути ваше ім’я, скажімо так, псевдонім.

— Толя Щорс, якщо ти це маєш на увазі. Задоволений? До речі, дівчинка, яка носила кефір, я так розумію, біля тебе?

— Припустимо.

— А нам можна привітатися?

— Будь ласка, — знизав плечима Борис, передаючи їй телефон.

На обличчі Наталі також позначилося хвилювання.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт. То ти, кажеш, уже не носиш кефір?

Борис притулився збоку, і собі слухаючи цей діалог.

— Ні, звичайно.

— Чому ж звичайно?

— А немає вже кому носити.

— Ну гаразд. Давайте про справи.

Телефон знову опинився у Бориса.

— Це дійсно Толя, сто відсотків, — промовила вона.

— Послухай, — почав Борис, — мені потрібна твоя допомога. Тим паче я чув, ти також до цього маєш відношення…

— Ні до чого я вже не маю відношення, — відрубав Щорс. — Взагалі не розумію, про що йдеться.

— Ти що, телевізор не дивишся? Нас із твоєю подружкою дитинства там тепер регулярно показують.

— А по якому каналу?

— Обласне телебачення. ТВ-6.

— Немає такого, — заявив той. — Тут сотня каналів, а такого немає.

— Де — тут? — здивовано промовив Борис.

— У Чикаго. Є таке місто…

— Ти… що, у Чикаго?!

— На щастя.

Борис розгублено замовк. Згадався закордонний паспорт із квитком до Штатів у квартирі Ромазана.

— То що там сталося? — нагадав про себе Щорс.

— Ну, гаразд, — промовив Борис, збираючись із думками. — Той, хто дав тобі путівку в життя як мийникові машин, віддав Богу душу. А нам з твоєю подружкою дісталося від нього в спадок кілька дискет із абсолютною нісенітницею. Гадаю, з твоєю допомогою ми могли б краще ними скористатися.

Тепер замовк Щорс.

— Альо-у! — нагадав про себе Борис.

— А що на дискетах?

— Передерті уривки з усіляких… Ну, наприклад, з нашої Конституції є, а на іншій — зі Льва Толстого…

— Ясно, — перебив Щорс. — Зрозуміло. Ч-чорт… Я повинен подумати. Зв’яжемося пізніше. Завтра, наприклад.

— Чекай-чекай! — Борис дійсно злякався, що зараз зв’язок перерветься. — Зажди! Скажи хоча б два слова про це. З чим ми маємо справу? Ти зараз зникнеш і…

— Нікуди я не зникну. Кажу ж, мушу подумати.

— Толю, я тебе прошу. Чуєш? Нам тут дуже скрутно. Тобі там добре — у Чикаго, а на нас тут справжнє полювання.

— Он як? Гм… — Подив його аж ніяк не виглядав надмірним. — І що ж ви накоїли такого?

— Якщо бути точним, накоїв я. — Борис спідлоба глянув на Наталю. — Довго розповідати.

— Добре, — погодився Щорс. — Телефоную тобі завтра приблизно о цій годині.

— Мусить подумати, — наче сам до себе промовив Борис. — Одне зрозуміло — дискети його цікавлять. Очевидно, ми не помилилися, і він якось причетний до цього. Схоже, йому і хочеться і колеться.

— Що йому — він у Чикаго… — сумно промовила Наталя. — Гляди, як вдалося… Йому там може хотітися. А нам останнім часом лише колеться…

Глянувши на неї, Борис не стримав посмішки. Це була добра посмішка. Обійнявши її за плече, він нахилився і, торкаючись її щічки, тихо промовив:

— Ну, по-моєму, останнім часом нам тут якраз регулярно хочеться, особливо тобі…

Наталя вся спалахнула й спробувала відсторонитися:

— Он воно що? А тобі ні?

— Ну, і мені також, звичайно. Я й не заперечую… Ти ж така, що…

Руки його приліпилися до неї наче мимоволі.

— Яка? — Вона вже «пливла», голос став тихішим, переходячи на шепіт. — Яка… Ну, кажи…

М’язи її тіла відразу втрачали напругу, яка наче концентрувалася тепер у іншому місці, куди його починало тягти з неймовірною силою.

— Ось така…

Це був той її стан, коли можна було дати власним рукам повну волю, не боячись наразитися на протест. Після цього завжди наставала огидна кволість на цілий день, тремтіли руки й ноги, але відмовитися, як завжди, не стало духу. Вона вже лежала, затуливши руками обличчя й реагуючи на кожен його дотик так, як може робити це лише жінка, стовідсотково впевнена, що дуже подобається тому, з ким зачинена в чотирьох стінах.

Офіційне слідство остаточно прийняло версію загибелі Олега Маліцького від рук Хакера. І це ще більше переконало начальника кримінального відділу майора Кобищу в правильності власних висновків і рішень. Його не полишало питання — хто?

Як не дивно, головною надією керівництва щодо розкриття справи був Карпович. Тому й отримав Птеродактиль двох працівників відповідного профілю в підмогу, транспорт у будь-який час та мобільний телефон. Забезпечили всім, тільки працюй. Кобищу так і підмивало поговорити з київськими комп’ютерниками, які після подій в університеті час від часу тут з’являлися. Поговорити не про справи, про Карповича. Та цього не можна було робити.

Він особисто нічого не мав проти Карповича. І дискомфорт, який виникав у майора, коли йшлося про цю людину, був пов’язаний лише з одним — Птеродактиль являв собою якусь таку, ніби на порядок вищу, одиницю, у багатьох відношеннях закриту для перевірки з його боку. Можливість оцінити, що він там виробляє, на жаль, була практично нульовою. І це в умовах витоку інформації…

Кобища чітко усвідомлював, що відслідкувати його комп’ютерні інтриги практично неможливо. Діяльність будь-кого — приміром, Сердюка ЧИ Величка — легко контролювалася в разі потреби, а Карпович за бажання запросто міг мати свої таємниці — великі й маленькі. Міг навіть вести якусь свою лінію в разі, наприклад, незгоди з лінією керівництва. Перевірити його ніхто не міг. Навіть ті ж таки Можейко чи Величко, які регулярно сідали за комп’ютер, були лише слабенькими користувачами.

Майор давно вже вивідував про нього. Закінчив політех із відстрочкою від військової служби, потім спробував «відмазатися» від армії, але невдало. І ось, за збігом обставин, він тут — на якомусь напівофіційному положенні. Його цінують завдяки таланту, який важко заперечити. Один із найпотрібніших працівників управління, якщо брати не по чинах, а по суті. Такий собі комп’ютерний слуга «принеси-подай» самого начальника. Його протеже у цій справі. Існував лише один шлях зловити його у разі, якщо той дійсно веде якусь подвійну гру. Усі його походеньки у віртуальному світі стосуються конкретних речей і людей у реальному: знайти невідповідність, підловити його тут, зі свого боку, якщо вже там нема кому. І це знову-таки лише у випадку, якщо підозри мають під собою ґрунт.

— До вас можна, патроне?

Таке неофіційне звертання міг дозволити собі Віктор Можейко. Його голова і з’явилася у прочинених дверях. Трохи ніби сором’язлива посмішка, а також силует Сердюка позаду говорили про те, що йтиметься не про справи.

— Та заходьте, заходьте вже обидва! — запросив Кобища. — А от чого ви досі товчетеся тут? У вас що, жінок немає?

— А ви? — несміливо перепитав Сердюк.

— Я вже старий.

— Ну-у! — обидва вигукнули в один голос. — Усі комісари поліції з відомих стрічок якраз вашого віку.

— А подивіться, що поза роботою витворяють! — підтримав колегу Сердюк.

— Не знаю, — посміхнувся майор, — я таке не дивлюся.

— А даремно, патроне, — під’їжджав на кривій козі Можейко. — Взагалі наш брат коп мусить спілкуватися не тільки на роботі. Так зміцнюється колектив, покращується взаєморозуміння.

Можейко виразно штовхнув ліктем Сердюка.

— Так, я згоден, — пробурмотів той. — Івановичу, ми тут… Словом, ну, маємо до вас розмову, так би мовити, неофіційну…

— Так, запрошуємо вас десь так сісти… Та хіба ми часто збираємося?

Кобища зітхнув, глянув на годинник і промовив:

— Ну гаразд. К-копи…

Він вочевидь симпатизував цим хлопцям, які в свою чергу, Кобища це бачив, поважали його і були раді, що роблять одну з ним справу. Тому, напевно, не раз упродовж останніх тижнів відчував дискомфорт, оскільки змушений ставити їх в один ряд з усіма тими, кого знав менше.