У кафе було доволі затишно, і вони влаштувалися в одній з кабінок. Випили по чарці.

— То що… копи? — з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх.

— А чого ви підколюєте? — наче образився Можейко. — Як не назви — усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу.

— А слово «мент» мені однаково не подобається, — додав Сердюк, — хоч його вже і прийняли до широкого вжитку.

— Ну гаразд, — погодився майор. — То про що тут мало йтися?

— Розумієте… — Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати.

— Кажи, як є, — знову втрутився Сердюк. — Не подобається нам Птеродактиль.

— Чому раптом?

— Є підозра, що він і є отим Хакером.

— Овва! Гарно… — промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. — І які ж підстави для такого геніального висновку?

— Це не висновок, а лише підозра, — виправив Можейко. — До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він — лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший — свою. Цілком вірогідно, що Хакер — не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете?

— Гм… Ну а все-таки — докази?

— Прямих доказів начебто, й нема, — продовжував Віктор. — Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він.

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища.

— А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають.

— Ну то й що?

Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив:

— А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили — он, через Сердюкового колегу з військкомату.

— Ну і Господь з ним! Що це нам дає? Той хлопець із рідні що, також Карпович?

— А оце поки що невідомо! — хитро помахав пальцем Віктор.

— Як це невідомо? Ви встановлювали його прізвище?

— Прізвище матері встановили — Загурська. Але її зараз нема, і ніхто не знає, де вона. За неофіційними даними, з черговим своїм кавалером десь у Росії. Хлопець… Ой, як я забув! Він же Толик! Анатолій! Кілька їхніх родичів знають, що він — Анатолій. Так само, як наш Птеродактиль. За описом — худий, високий. А щодо прізвища… Гм… Батько його — словом, ніхто його так до пуття й не бачив. Ще тоді, за Союзу, знали, що є там якийсь. Казали, ніби з Прибалтики. Вона взагалі, мадам Загурська, на ті часи була суперсучасна в усьому — і вбрання, й мужики… Словом, родичі знали, що він наїжджає періодично, що він начебто батько дитини, але не знали прізвища і теде. Може, хто й чув колись, але забув. Загурська взагалі з усіма іншими родичами мало контактувала. Отже, хлопець, цілком імовірно, може мати прізвище батька, якого ми зараз встановити не можемо. Самого Анатолія десь занесло, а разом з ним і його документи.

— А військкомат? — не зрозумів Кобища. — Там ви його за яким прізвищем вирахували?

— Там шукали як Загурського, — сказав Сердюк. — Але це не означає, що в паспорті у нього не може бути іншого прізвища. Дехто з родини свідчив, що батько ніби кілька разів навідувався і хлопець туди їздив. Військкоматівські справи починають оформлятися, коли…

— Стій! — перебив Кобища. — Ви щось таке верзете, хлопці, я вам скажу… Ви що, не могли у військкоматі подивитися фотокартку того Загурського? Вона ж є у справі кожного!

— Та його справи взагалі нема! — вигукнув Можейко. — Вони кажуть — вислали на Донецьк. Він буцімто зібрався туди переїздити разом із тіткою, якою нібито опікувався.

— Ну то туди запит послати!

— А ми вже посилали. Там його справи не отримували.

— Як — не отримували? А де ж поділася?

— Невідомо. Вони їх у таких випадках поштою надсилають. Там не отримували. Рік він був на цьому фіктивному опікунстві, тому й не брали його. А потім справу вислали, і вона десь у дорозі поділася… Таке буває. Ви не розумієте. Там у них бардак капітальний…

Можейко налив із карафки ще по одній і продовжив:

— Патроне, самі хлопці з військкомату кажуть: наше законодавство про військову службу настільки недосконале, що будь-хто може її уникнути. Ви знаєте, до речі, що контингент у нашій армії на вісімдесят відсотків сільський? Не знаєте. Отож. У армію ідуть найбільш забиті сини найзатурканіших батьків. Ви знаєте, що зараз будь-який більш-менш тямущий адвокат може навчити батьків хлопця, як цілком законно уникнути служби в армії? Усе це робиться елементарно. Ось тому й зникають справи під час пересилання і таке інше. Той самий Толик рік «косив» зі своїм опікунством…

— Чекай, а звідки відомо, що воно фіктивне, якщо ви навіть справи його не знайшли?

— Ха! Ми з Сердюком на тітку наїхали, вона злякалася і все виказала. Венгренович Віра Павлівна. Ви ж пам’ятаєте її?

Кобища лише кивнув.

— Толик цей уже більш як півроку невідомо де. Вона гадала, ми його ловимо по лінії військкомату. Це матуся його, ота сама Загурська, все оформила через відповідних осіб, а їй підплатила.

— Стій! — знову зупинив його Кобища. — А в тітки що, також його фотографій немає?

— Звідки? Він до неї взагалі ніколи не заходив. Опікун… Вона бачила його, каже, років зо п’ять тому.

— Ну а Толя цей із матір’ю де живуть?

— Мають квартиру на Пушкіна, — сказав Сердюк. — Але там зачинено. Сусіди кажуть, давно нікого не бачили. Патроне, потрібен ордер на обшук.

— А підстави? — розвів руками Кобища. — Ну а за описом який він — цей Толик?

— Ми ж казали — високий, худий… — похмуро промовив Сердюк. — І окулярами користувався. Все, як навмисно, збігається.

— От що, хлопці, — міркував уголос Кобища. — Треба щось таке вигадати, щоб показати Птеродактиля Ромазановим родичам.

— А знаєте, чому наші думки взагалі в таке русло потягло? — запитав Віктор, припалюючи сигарету. — Виникла підозра, що хтось серед нас є з того боку! Наша слідча група складається з купи народу, і хтось, якась сучара… Одним словом, ви розумієте… Хтось працює на ворога.

— На супостата, — додав Сердюк.

— А це ви звідки взяли? — ніби здивовано звів брови Кобища.

— Тільки не треба з нами так, патроне, — відразу образився Можейко. — Не треба. Ми тут не на робочій нараді, а в кабаку, і можемо образитися. Якщо вже в нас, — він підкреслив оте «нас», — з’явилися такі підозри, то ви давно мали відчути. Ми ж кошенята порівняно з вами.

— Битим вовком… — додав Сердюк, запихаючи чіпси до рота.

— Ми вам зараз окреслюємо, як виглядає справа з наших позицій, тільки не кажіть, що ви цього не знали.

Кобища, дивлячись спідлоба, мовчки слухав колег.

— Так от, — вів далі Можейко. — Як на нас, картина останнього вбивства, мається на увазі Маліцького, дещо випадає з низки попередніх. Не той стиль, так би мовити. Але наче з закиданням у той бік. Так, ніби хтось хотів зімітувати роботу того кілера. Ну, і щоб ми не здогадалися про це. Дивіться — стріляв із «Беретти» з глушником. Якби він був зовсім тупак, лишив би нам кулю. І ми, маючи кулі після попередніх убивств, встановили б однозначно, що це інший пістолет, хоч і «Беретта». А так… ідентифікувати зброю неможливо. Івановичу, ви вірите, що цей вовк ні сіло ні впало став стріляти жертві в шию? Ще й поставивши її до вікна! Тільки навмисно! Щоб ми з вами залишилися без кулі. А гільзу — будь ласка. Ось вам, під шафу. Дивіться — «Беретта». Ви що, не розумієте, що для того щоб інсценувати таке, потрібно бути в курсі справи? Він повинен знати, що Хакер стріляє з «Беретти», що не залишає гільз… А це означає тільки одне: хтось його інформує.