Після цього Кобища замовк надовго.

— Ви гадаєте, я вам сп’яну такого наплів? — переконував Карпович. — Та я набрався тільки тому, що вже не витримував. День і ніч там. Сплю там, їм там. У лазню відпрошуюся на годину. Зараз я у лазні. Розумієте? Це край. Я сам не знаю, як наважився. Але виходу іншого в мене однаково нема. Ще трохи — і кінець. Про вас кажуть, що ви не корумпований. Хто вас знає… Але що мені залишається?!

За двадцять хвилин вони розійшлися. Точніше, Кобища затяг Птеродактиля до себе під холодний душ, а потім відвіз на таксі до управління. Хай там як, а сьогодні справжньому Хакеру з боку Карповича нічого не загрожувало. Сам же майор, коли вийшов із машини біля власного будинку, дістав з кишені телефон і набрав номер свого давнього знайомого, який і досі перебував на службі у суміжному відомстві. Зараз йому світила ще одна зустріч. Неофіційна, але дуже важлива.

А наступного дня в управлінні сталися події, які здивували багатьох і насамперед начальника управління внутрішніх справ генерала Панасюка. Справу дійсно взяла під контроль служба безпеки. А разом із Карповичем у комп’ютерній тепер були ще двоє програмістів. Вони сиділи поруч і працювали в одній мережі. А тому знали все те саме, що й Карпович.

Старенька «Волга» зупинилася, проїхавши перехрестя. Задні дверцята відчинилися, і з машини вийшов худий очкарик у плащі. По трасі мчали автомобілі. Він сховав окуляри і рушив роздовбаною дорогою, яка відходила від траси праворуч і позначалася стрілкою з написом «Білоденичі».

Борис ішов у напрямку села, до якого, згідно із вказівником, було вісім кілометрів. Так вимагав Щорс, який мав вийти до нього десь на цьому шляху. Обабіч дороги, що в’юнилася в низовині, простягалися поля. Серед них виднілись поодинокі купки дерев — очевидно, покинуті хутори. Напевно, в одному з таких і ховався той, з ким він збирався зустрітися. Звідти, особливо якщо вилізти на дерево, добре було видно всю дорогу й те, що на ній відбувається. На обрії манячів ліс: у разі чого можна сховатися там. Ні, це не мала бути пастка. Навіщо його тягти сюди — за сорок кілометрів від міста?

Пістолет лежав у кишені плаща, і Борис торкався його рукою. Ззаду почувся звук мотора. Якась машина, повернувши з траси, наздоганяла його. Борис зійшов з дороги на стерню й обернувся. ГАЗик. Машина почала гальмувати. Серце стислося. Невже… Без двох десятків омонівців… А може, це Щорс? Його рука міцніше охопила руків’я, а палець торкнувся спускового гачка.

Їх було двоє. Чоловік сільського вигляду, який сидів за кермом, гукнув:

— Сідай! Під’їдеш трохи.

— Дякую, — відповів Борис. — Я пішки. Пройтися хочеться.

— Сім кеме йтимеш!

— Ні, дякую, — повторив Борис.

Нічого не сказавши, той клацнув дверцятами, і машина від’їхала.

Довелося пройти ще зо три кілометри, поки справа не пролунав далекий свист. Борис озирнувся і побачив постать просто серед бурячиння. Чоловік виразно махав йому рукою. Навколо нікого. Зітхнувши, Борис звернув з дороги і пішов полем. Ноги шпорталися об буряки, що стирчали з бадиллям високо над землею. Той, хто його кликав, постояв зо дві хвилини, а потім і собі пішов просто в поле. Борис ішов за ним, намагаючись наблизитися, але той тримав відстань, не даючи наздогнати себе. Це почало набридати.

— Агов! Довго йти будемо? — гукнув він незнайомцю.

Той лише підняв руку і йшов далі, час від часу озираючись. Дорога давно зникла. Ліс був майже поруч. Нарешті незнайомець зупинився і обернувся до нього. Коли Борис опинився кроків за п’ятдесят, той застережливо підняв руку.

— Стій там! Стій, бо втечу! — повторив він.

Довелося зупинитися.

— Що, тут і будемо говорити? — не зрозумів Борис.

— Еге…

— Так не піде. Я не можу кричати!

У горлі справді пересохло, і слова насилу вимовлялися.

— Стій, не підходь! — повторив той. — Ти озброєний, ближче не підходь.

— Слухай! — із останніх сил прокричав Борис. — Та будь ти людиною! Ти що, не чуєш, що я чисто захрип? Та годі вже придурюва…тись…

Голос його зовсім зірвався. Хотів крикнути ще щось і не зміг. Жестикулюючи, він пішов до незнайомця. Той смикнувся був, але врешті-решт застиг на місці.

У нього було справді перелякане обличчя. Очі зиркали зацьковано, не знаючи, чого очікувати від нового знайомого.

— То це ти Толя Щорс?

— Якщо тобі так подобається…

— Борис… — Він простягнув руку. — Гарне місце для розмови — нічого не скажеш…

— Нормальне, — знизав плечима Толя. — 3 горбка все видно.

— Добре тебе настрахали…

Борис нарвав бадилля і кинув під сідниці. Те ж саме, повагавшись, зробив і Щорс. Діставши з кишені банку пива, Борис простягнув йому.

— Ні, — відмовився Щорс, — не люблю пива.

— Як знаєш. А я взяв. Думаю собі, якщо це пастка, хоч на прощання пивка вип’ю. Востаннє, так би мовити.

Вони зустрілися поглядами.

— Ну, розповідай, — запропонував Борис.

— А ти… правда, не вбивав тітки Віри?

— Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося?

— Три дні тому. Казали, що це ти.

— Хто казав?

— По телевізору. Вчора, позавчора.

— Падлюки… — пробурмотів Борис. — Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається?

— Гаразд, — зітхнув Щорс. — А дискети з тобою?

— Зі мною.

Відповідь, очевидячки, підвищила йому настрій.

— Гаразд. Якось мій дорогий родич, нині покійний… Хоча який він там родич — сьома вода на киселі. Так от, учинив мені справжній шантаж. Ну і… словом, я був у нього на гачку в повному розумінні цього слова.

— Знаю, — сказав Борис, — машину мити примушував щодня.

— Машину?! — здивувався Толя. — Та я вже забув про машину. Це давні дитячі справи… Хоча, можливо, якби пам’ятав, то й цього б не трапилося… Це вже інше. Я політех закінчував і мав би за логікою йти до війська. А моя дорога маман несподівано приїхала, згадала, так би мовити, про синочка і вирішила мене відмазати від армії. Хоча я й сам був не проти. Я ж нормальна людина, програміст, між іншим, класний, а тут — іди на півтора року чобітьми товчи та опановуй ази дідівщини… Словом, оформила вона моє опікунство над тіткою Вірою: заплатила там кому належить… А він, сволота, раніше в соцзабезі робив, начальником якогось відділу. На пенсіонерах зуби з’їв! Розкрутив цю справу. У тітки Віри рідні діти є, просто не живуть із нею. Яке тут опікунство! Словом, маман поїхала, а він… Не хочу про це. Розумієш — людина, яка отримує задоволення, підчепивши когось на гачок. Хобі, так би мовити. Загримів я в таку кабалу на два з половиною роки.

— Чому на два з половиною? — не зрозумів Борис.

— Коли виповнюється двадцять п’ять, уже не призивають. Вікова межа. А тут — у будь-який момент можуть хапнути, ще й… Якщо постаратися — з відповідними санкціями… Ухиляння від військової служби. Навіть стаття така є. Знаєш, було б це на все життя — я б, можливо, по-іншому мислив, а так… Думаєш: ось ще трішки — і двадцять п’ять. Тоді все — воля. А тим часом… Це також не життя. Ти знаєш, що робити доводилося? Що далі — то… Гадаєш, я такий один у нього був? Не знаю, на чому він ловив інших, але це був віртуоз своєї справи. Шантажист із великої літери, гурман… Одного разу примусив мене йти по гроші. А ні — відразу донос у військкомат і до прокуратури… Я пішов. Прийшов мужик, мовчки дав мені три тисячі зелених… Уявляєш? Розвернувся й пішов. Ось як треба вміти. А далі знову те саме. Розумієш? Воно наче засмоктувало, оце. Я розумів, що стукне мені двадцять п’ять, він знову знайде, на чому мене впіймати.

— Це зрозуміло, — без особливого інтересу промовив Борис. — А що з дискетами?

— Дійдемо й до дискет, — похмуро відповів той. — Я вже казав тобі, що класний комп’ютерник. Ще зі школи відчув у собі хист. В інституті мене експлуатували по повній, на всіх кафедрах. Я їм такі речі робив, що специ з освітою роти роззявляли. Та й у вільний час практично нічим іншим не займався. Освоїв найкрутіші комп’ютерні іграшки, потім сам почав вигадувати, потім… Словом, весь час хотілося цікавішого та складнішого. Так і з’явилася ідея погратися у хакера. А чому ні? Не святі, як то кажуть… До того ж на той час я вже був знову на гачку в Ромазана і… Словом, якби вдалося звідкись поцупити кругленьку суму, то я б відкупився… Або найняв би якого… кілера, щоб задушив цю сволоту… Знаєш, я все думав: чого його машина не переїде? Так, просто… Або якийсь інсульт? Ну поглянь — серед повного здоров’я людей трафляє, а цей на перший поверх ледве вилазив… І ніяка біда не брала!