— Не здам, — сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: — Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить…

— Я працюю на нього з самого початку. — Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. — Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС.

— Знаю, — перебив Кобища, — і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана?

— Господи, звідки ви взяли? — злякався Карпович. — Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте?

— А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, — посміхнувся Кобища. — Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові — вже давно був би в наручниках. Х-хакер…

— Не маю ніякого відношення, — продовжував клястися той. — Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю!

— Ну гаразд, давай по суті.

— Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи — доповідати виключно йому. І більше нікому!

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю…

— Це ще не все… — Карпович зібрався з духом. — А вам казав мізки пудрити.

— Як це — пудрити?

— Дуже просто. Говорити будь-що. Ви й так нічого в тому не січете.

— Як — будь-що? — Тепер уже Кобища почав замислюватись і збиратися з думками. — Що значить — будь-що? Ти хочеш сказати, все, що ти мені говорив, не відповідає дійсності?

— Майже… — боязко промовив Карпович.

— Стій, чекай… — майор навіть скривився, — це що, неправда, що ти намагаєшся його зловити в інтернеті?

— Це якраз правда, — відповів програміст, — але не так, як ви думаєте.

— Що, всі оті програмки, про які ти тлумачив…

— Немає ніяких програмок, — сумно промовив той, — дурниці це все. Нікого ще так не впіймали.

— Як?! — мало не підскочив Кобища. — А стоси паперу, які ти роздруковував? І які я читав?! Це також лажа?

Той промовчав.

— Я тебе питаю, — заревів слідчий, — це теж параша? Це ти мені локшину вішав?

Той опустив голову ще нижче.

— Мать твою… — тільки й промовив Кобища. — Ти знаєш, скільки я часу вбив на це? Ти знаєш, що все це в мене вдома на столі, я його ночами читаю? Про виставки бультер’єрів та іншу херню… А потім воно мені до ранку сниться… Мать твою… — Він важко перевів подих. — А що ж ти тоді робив?

— Вичисляв цього Хакера, тільки інакше. Одного разу мені прийшла електронка з інформацією про те, чим зараз займається Хакер. Там і йшлося про «Трансєвроінвест». Я, як і належало, відразу ж доповів йому. У мене склалося враження, що він знав це ще до того, як я сказав, — здивувався неприродно. А мені сказав, що світ не без добрих людей, що це дані від наших інформаторів. І ще казав, що справа ця пов’язана з корупцією, що вона на контролі в СБУ і що ми спільно з ними працюємо. Що це інформатори якраз по лінії СБУ. Тому я й маю тримати язика за зубами, що це масштабна справа і розголошення прирівнюється до розголошення державної таємниці…

— І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті…

Карпович лише сопів.

— Нормально, — підсумував Кобища. — А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього?

— Ні, — почервонівши, відповів той і додав: — Звісно…

— Звісно?! — здивувався майор. — Ти що, дійсно комп’ютерний геній?

— Я, взагалі, скромна людина, — ображено сказав Карпович, — але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається.

— Молодець, — похвалив майор. — Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім?

— Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери.

Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи.

— А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні — одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад — видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу.

Він перевів подих і замислився.

— І оце весь час ти займався цим?

— Атож.

— То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? — Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого.

Карпович тільки похитав головою.

— У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях — самі були винні…

— Ну а де ж тут мафія? — запитав Кобища.

— Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись — усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… — Він красномовно чиркнув долонею по шиї. — Так що поки Хакер на волі, я — живий.

— Ну, зразу вже так… — засумнівався Кобища.

— А як?! — вигукнув той. — До чого тут банк «Трансєвроінвест»? Так чекайте, ви ж найголовнішого не знаєте! Ви чули, щоб до цієї справи мало відношення СБУ?

— Ну й що з того? — здивувався майор. — СБУ — інша парафія. Вони не зобов’язані звітуватися, що курують, які справи, тим паче мені. Такі речі якраз вирішуються на рівні вищого начальства.

— Демагогія, — сказав Карпович. — Ви самі не знаєте, що говорите. А я вам точно скажу, що тепер знаю: ніяке СБУ не має відношення до цієї справи. Ніяке СБУ не ловить Хакера в мережі бельгійського банку!

— Звідки тобі знати? — розсердився Кобища.

— Якраз мені й знати, — Птеродактиль був непохитно впевнений. — Це ви нічого не знаєте. Коли мені стало млосно від цих підозр, я… я їх зламав.

— Кого — їх?

— Їх. Їхню комп’ютерну мережу. Колег ваших…

— Ти що, мариш?

— Ні. Я ж казав вам, що хакер, а ви не повірили… Кажу те, що є. І повірте, СБУ не займається полюванням на Хакера. Пошуки веде ваш начальник. Невідомо з ким. Очевидно, дехто з них належить до служби безпеки самого банку, а крім них, є ще хтось, у кого також добре налагоджена система захисту. У всякому разі, пробувати ламати її, щоб довідатися, хто вони, не збираюся, оскільки все відразу стане відомо Панасюку. І тоді точно кранти.