Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ну, добре, давайте штук п’ять, — сказав він.

Дівчина здивовано викотила очі. Руки її швидко забігали, вишукуючи потрібний товар.

Він заплатив і відійшов. Голос цієї пані виявився приємнішим, аніж можна було очікувати, та й за словом до кишені вона не лізла. І погляд чорних очей з-під пухнастих вій здався щирим і довірливим (щоправда, думка, що вона простувата, молода і недосвідчена, все-таки залишилася). Та, власне, яке це мало значення? Гарна чи негарна, гладка чи худа… Щодо цієї жінки у нього були зовсім інші плани.

А за півгодини біля її столика зупинилися двоє. Зазвичай хлопці цього типу не цікавляться як таким товаром, так і подібними жінками. Але ці стояли довго. Він пройшов поруч, щоб стати тепер з іншого боку і спостерігати звідти.

— … шо, мозги заіржавіли? — долетів до нього уривок фрази.

Це сказав один із молодиків.

— Ти шо, сучко, не догнала? Ми тобі пояснимо. До кінця дня — п’ятдесят зелених. Ти звідси сьогодні по своїх трусах рачки лізтимеш…

Двоє кремезних хлопців стояли так близько до неї, що майже повністю закривали її від оточуючих. Непомітний рух руки одного — і кілька речей полетіли зі столу просто їй в обличчя. Вона відсахнулася. А молодики розвернулися і зникли в натовпі.

Вона сиділа бліда й перелякана. Шапка насувалася на очі, і дівчина змушена була постійно поправляти її. Хтось підійшов до неї і щось запитав, але їй було вже не до того. Через півгодини вона раптом почала скидати товар до сумки — усе жужмом. Стіл уже туди ледве вліз. Насилу закривши блискавку, вона схопила сумку за ручку і потягла через натовп.

Маршрут не змінився — через Новий міст і до центру. Вулиця була майже безлюдна, лише машини снували проїзною частиною. Одна з них загальмувала поруч із дівчиною. Це виявилися ті самі двоє з ринку. Вона приречено чекала їхнього наближення. Бугаїсько взявся за ручку її візка-валізи і потягнув до себе. Але дівчина продовжувала міцно її тримати. Ривок, похитнувши все її тіло, примусив розтиснути руку, і сумка опинилася в нього. Піднявши її, він рушив до перил мосту, під яким текла річка.

— Мужики, одну секунду!

Вони разом обернулися. Нахаба у плащі був уже поруч і намагався надати виразу свого обличчя якомога більше доброзичливості.

— Мужики, не треба. Відійдімо на секунду! — І він зробив запрошуючий жест рукою.

— Ти звідки взявся, мудак? — з погрозою в голосі прогарчав той, що тримав сумку, кидаючи її і відходячи.

— Ти шо, не знаєш, шо тихше сидиш — довше живеш?

Чоловік приблизно одного з ними зросту, але худший, все-таки не збирався сваритися, примирливо жестикулюючи однією рукою. Другу він вперто тримав у кишені плаща.

— Мужики, я вас прошу, ну вона дійсно більше не буде. Ми заплатимо штраф, і більше ви її не побачите. Ну, хочеться вам кидати у воду цей мотлох? Шкода річки. Штраф просто зараз — і все. Га?

Круті хлопці перезирнулися.

— Стольник давай, — сказав один.

Вони так і стояли за два кроки від нього. Напевно, якась інтуїція стримувала цих молодиків від подальшого роздування скандалу.

Продовжуючи тримати праву руку в кишені, чоловік простягнув їм гроші лівою. Той, що стояв ближче, хапнув їх, а другий промовив:

— Значить так, мужик, ми тебе намалювали. Поняв? Не попадайся більше.

Обидва розвернулися і, сівши в машину, рвонули з місця.

Дівчина стояла на тому самому місці і не знала, що робити далі. Усі емоції від пережитого були написані на її обличчі. Погляд блукав, а пухнасті вії все частіше кліпали. Здавалося, вона от-от розплачеться.

Чоловік у плащі підійшов до валізи і, піднявши її за ручку, підвіз до неї. Перше, що кинулося їй у вічі, — його серйозний погляд, густі брови і худорляве обличчя.

— Ну ось, все обійшлося, — сказав він. — Якщо нам по дорозі, то я трохи вас проведу.

— Дякую, — коротко сказала вона, опускаючи очі долу і беручись за ручку валізи.

— Я допоможу вам, — сказав незнайомець і рушив уперед.

Відпустивши ручку, вона мовчки пішла поруч.

— Це що, місцевий рекет? — запитав незнайомець.

У нього виявилася цікава манера говорити, вимовляючи кожне слово наче окремо.

— А ви хто? — відповіла вона запитанням на запитання.

— Я? Та я, чесно кажучи, просто стороння особа. А ви що, мене не пам’ятаєте?

Вона мовчки похитала головою.

— А кому ви годину тому тлумачили, що труси — це не куфайка?

На її обличчі з’явився вираз здивування. Вона виявилася якоюсь напрочуд сором’язливою і неконтактною особою: йшла поруч і мовчала.

— Ти що, живеш з цього? — запитав незнайомець.

— Так.

— Треба розуміти, вони тебе звідти вигнали.

Вона кивнула.

— І що тепер робитимеш?

— Піду на інший ринок, — відповіла вона.

— У вас тут що, є ще ринки?

— Є ще два, правда, до них далеко добиратися. А ви що, не звідси?

— На щастя, ні, — сказав незнайомець. — Це не місто, а діра. Швидше б звідси забратися…

— А що ви тут робите?

— Як вам сказати? Загалом, пишу. Пишу книгу. Події відбуваються у місті на кшталт вашого. Ось я і приїхав, щоб краще виходило.

— І що, виходить? — запитала вона.

— Та нічого не виходить. У готелі постійно гамір, побутові проблеми докучають, словом, зосередитись не вдається. Ось так. А тебе як звати?

— Наталя. А вас?

— Мене — Борис, — сказав незнайомець.

— А по батькові?

— Ну, я ще не такий старий, щоб ще й по батькові… Мені лише тридцять два… А тобі?

— Двадцять один.

— Ого… А на вигляд дитина…

Його здивування звучало природно, і вона знову почервоніла.

— Вибач, звичайно, — сказав незнайомець, — я можу часом бовкнути щось таке. Слухай, Наталю, а давай я запропоную тобі роботу? Мені потрібен свого роду прес-секретар, якщо можна так сказати. Га? Ну, не на постійно, звичайно, а поки я тут. Тобі зараз немає що робити. Ти взагалі десь вчишся, ні?

Вона похитала головою.

— Ну то давай! Скільки ти на трусах заробиш? Я тобі дам нормальну зарплатню. Приходиш до мене зранку і цілий день — принеси-подай. Збігати в магазин, прибрати, відправити пошту, щось з’ясувати… Замучила ця рутина, немає коли працювати. З місяць перепочинеш від комерції, заодно місцевий рекет про тебе забуде.

Він таки розговорив її. Наталя не знала свого батька, а після смерті матері, яка хворіла на серце, єдиним близьким її родичем залишився дядько, та й він помер кілька днів тому. Власне, новий знайомий це знав, як і її адресу.

— Боже, жахливе місто, — промовив він, похитавши головою. — Ну то… Слухай, Наталю… То давай ми взагалі укладемо взаємовигідну угоду. Бери мене на квартиру. А щодо прес-секретаря також усе залишається в силі. Я серйозно! Мені буде набагато зручніше. Готель уже остогид! Сподіваюся, в тебе дві кімнати?

Дівчина невпевнено кивнула.

— Прекрасно! Я цілий день працюватиму, мене не займати. Приготуєш поїсти. Та мені тебе сам Бог послав. Ну то як?

Вона виглядала зовсім спантеличеною і не знала, що відповісти. Наче сніг на голову… Вона не схильна була думати, що хтось може робити для неї добро так просто, з доброго дива. І все-таки цей чоловік мимоволі викликав у неї симпатію як зовнішністю, так і манерами. Все-таки він врятував її…

— А…

— Справді! — перебив її він. — Стосовно такого всякого можеш не переживати — повір, ти не на мій смак. Та й зараз мені взагалі не до жінок. Алкоголю не вживаю, не палю, словом, побачиш — зі мною ніяких проблем. То як?

Поруч була липова алея. Наталя зупинилася біля під’їзду.

— Що, тут? — ніби й гадки не мав, де вона живе, запитав той, кого тепер належало кликати Борисом.

Вона кивнула.

— Яка квартира?

— Тридцять восьма, третій поверх.

— Ну що ж, буду увечері. Піду, розберуся з готелем і позбираю речі.

Сірий плащ зник за рогом сусіднього будинку.

VI. Квартирант

Вона прибирала швидко і натхненно. Забулася навіть та неприємна пригода, при згадці про яку на очі незмінно наверталися сльози. Зараз думки були зайняті зовсім іншим. Він не був схожий на тих, з ким досі доводилося мати справу і з першого погляду викликав симпатію. Але дивне відчуття! Щоразу, відклавши віник, дівчина сідала й задумувалася, чи не обернеться ця авантюра якоюсь новою халепою.

8
{"b":"568686","o":1}