— Ходімо, — попросила Наталя, — я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме…

— А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма?

— Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то…

— Ну! — Борис сподівався почути щось важливе.

— Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… — розгублено закінчила вона.

— Як це — комп’ютерів? Конкретніше!

— Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю…

— Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

— Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

— А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї.

— Не було його.

— Точно? І коли ти його востаннє бачила?

— Ой, давно… Більше року, точно.

— А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

— Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

— Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

— Що означає — гаразд?

— Давай уже поїмо щось, а потім…

— Що потім?

— Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.

— Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно.

— Що, замовляти мій фальшивий паспорт?

— І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.

Будильник на тумбочці біля ліжка дзвонив довго й настирливо, але в кімнаті нікого не було. Нарешті почулися кроки й увійшов той, хто примусив його замовкнути: чоловік середніх літ, але з помітною сивиною у волоссі, високий та підтягнутий. Спокійний, зосереджений погляд інтелігентної людини. Він провів пальцями по щоках та шиї, перевіряючи якість гоління, яка була воістину бездоганною, та ввімкнув комп’ютер, який розташовувався на столі серед царства книжок і паперів. Картинка на екрані монітора свідчила, що відбувається завантаження, а він знову вийшов до ванної, склав-таки електричну бритву, від якої відірвав будильник, потім зайшов на кухню, зварив кави.

Коли господар маленької квартирки повернувся до кімнати, на екрані вже встановилося постійне зображення. Сівши за стіл, він клацнув кілька разів кнопкою мишки, увійшов до потрібної програми й присунув до себе чашку кави. Проте відпити не довелося. Задзвонив радіотелефон. Він зняв трубку.

— Слава Ісусу Христу! — привіталися звідти.

— Слава навіки!

— Брате Дмитре, це Сергій Панчак телефонує. Не збудив вас?

— Так, я відразу впізнав, — відповів пастир. — Уже давно не сплю. Слухаю вас уважно.

— Я ще раз про те саме, брате Дмитре. Ми радилися і просимо вас включити цей момент до своєї доповіді. Так буде найкраще, все-таки ви — голова єпархії і наше звернення таким чином звучатиме переконливіше.

— Гаразд, — відповів Дмитро, подумавши. — Я, власне, вже беруся до цього. Документ переді мною, зараз внесу відповідні зміни.

— Дякую. А скільки пробуде в нас єпископ, уже відомо?

— Так, учора я мав з ним розмову. Два неповних дні. Завтра після обіду від’їде.

Коли трубка лягла на апарат, одна рука його автоматично потягла до себе чашку з кавою, друга побігла по клавіатурі. Погляд його лише раз ковзнув по табло електронного годинника, що стояв на полиці поруч із книжками. Схоже, він дійсно все встигає.

Сьогодні пастир Дмитро Яновський, незважаючи на те, що вчора ліг близько другої, прокинувся за півгодини до дзвінка будильника. І в цьому не було нічого дивного, оскільки єпископ приїздить далеко не щодня. Він хвилювався, адже це перша така подія за його головування в єпархії. Та хвилювання було б зараз значно сильніше, якби він знав наперед, що сьогодні доведеться зробити. Більше того, він, мабуть, взагалі не заснув би вчора, бо подія, про яку йшлося, враховуючи його переконання, повинна була мати для пастиря набагато більше значення, аніж візит єпископа.

О десятій ранку пастир Дмитро вже стояв у церкві, задумливо спершись на підвіконня, проводжав очима машини, що їхали вулицею, думаючи при цьому про своє. Кількахвилинна пауза, зупинка, щоб зібратися з думками… Аркуші з роздрукованим новим варіантом доповіді лежали у теці, яку він залишив біля вівтаря. Номер у готелі для високого гостя вже було заброньовано, про що його повідомили двадцять хвилин тому. За кілька годин повинні були зібратися інші священики — члени єпархії, щоб вирушити разом до аеропорту.

Він узагалі не думав, що ще колись побачить цього чоловіка, який — складалося враження — зник назавжди, залишивши у його пам’яті прикрі, неприємні спогади, відчуття провини за те, чого, можливо, не зумів зробити. Пастир запам’ятав його серед тисяч інших, що проходили щодня тротуаром вузької вулички під вікнами новозбудованої церкви. Проходячи не кожного ранку, але завжди в одну й ту ж годину, цей чоловік оглядався на церковну будівлю. Оригінальна архітектура будинку, не схожого на православну церкву, обов’язково привертала увагу тих, хто потрапляв сюди вперше. Лютеранську церкву збудували американські місіонери для заснованої в місті громади. Відносно невелика будівля відображала найсучасніші віяння релігійної архітектури Заходу. Більшість людей, які бували тут щодня, переставали помічати доволі високу як для одноповерхової споруди з вузькими вікнами, прямими гострокутними колонами та багатосхильним дахом. Цей же чоловік оглядався завжди. Більше того, проходячи повз огорожу, він сповільнював крок, а погляд його незмінно ковзав по мармуровій табличці, прикріпленій до стіни, на якій значилося:

«Лютеранська церква Христа Спасителя».

Попри всяке бажання пастир Дмитро не міг би визначити, який інтерес викликає в незнайомця цей заклад, але він, безперечно, існував. Одного разу цей чоловік кинув погляд праворуч і все-таки загальмував. Майже загальмував. Якусь мить повагався, навіть торкнувся рукою огорожі. Дивлячись на нього, пастир ладен був заприсягтися, що той збирається ввійти. Він вагався. Але нога незнайомця наче сама зробила крок уперед, а рука відпустила огорожу. Потім удруге. Він так і не ввійшов. Лише озирнувся ще раз, зникаючи з поля зору священика, щоб потім взагалі зникнути на кілька місяців.

Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений.

— Прошу, заходьте, — промовив священик, — я можу чимось вам допомогти?

Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано.

— Я… не знаю, — промовив він, — не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик?

— Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися?

Незнайомець знову завагався.

— Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто…

— Добродію, — перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, — ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди?