— От ми й думаємо — хто, — підхопив Сердюк. — Якби це були ми або ви, пробачте, звичайно, то вигадали б щось таке…

— Елегантніше, — підказав Можейко, — щоб підозр не викликати. А це хтось такий, у кого явно кульгає криміналістика. От він і засвітився — поки що перед нами. Ну, звісно, й перед вами…

— А Птеродактиль — найбільш підозрілий, — перебив Сердюк. — По-перше, він не наша людина. Ніхто за нього не поручиться. А Панасюк увів його до слідчої групи. Він у курсі практично всього. А по-друге, це він у комп’ютері мастак, а стосовно криміналістики може дати маху. От думав і недодумав. І потім, діяльність його з нашого боку практично не піддається перевірці. От як ви перевірите, що він там цілий день робить на своїх комп’ютерах? Із ким спілкується, що передає…

— Івановичу, — сказав Можейко, — треба подивитися його справу — Карповича тобто.

— Де я тобі візьму його справу? — обурився Кобища. — Придумали: то обшук, то справу перевірити. Він у нас в управлінні взагалі на чесному слові! Карпович дійсно перебуває на строковій службі у внутрішніх військах. Є в нас тут частина МВС — ви ж знаєте. То там він офіційно служить. Це його командир частини неофіційно нашому генералу презентував як цінного кадра — кажуть, він дійсно якийсь своєрідний комп’ютерний геній. У нас навіть документів його немає. А за спиною начальника такі речі крутити — самі знаєте… Поїдете туди — хто з вами говоритиме? Інша парафія, хоча теж МВС. А от Панасюк наш потім точно знатиме.

— Так… — підказав Можейко, — а ви поговоріть із генералом.

— Ні, — відрубав Кобища. — Це відпадає.

— Чому? — здивувалися обоє. — А як, не дай Боже…

— Хлопці, — сказав Кобища, — ви хороші хлопці й дуже розумні, в чому я щойно черговий раз переконався, але все-таки не бачите деяких речей…

— То поясніть нам! — насідав Можейко. — Ви патрон.

Мобільний у майоровій кишені наполегливо подавав сигнали.

— Херня це все щодо програміста, — заявив Кобища, витягаючи телефон. — Можливо, я вам скажу дійсно таке, що заслуговує на увагу… — І вже в трубку: — Так, Кобища…

Він слухав, і обличчя його на очах підлеглих ставало сірим і жорстким.

— Прізвище встановили? — коротко спитав він. — Зараз буду.

Телефон опинився в кишені. Сердюк з Можейком мовчали, дивлячись на шефа.

— Прізвище тітки як? — майже по складах запитав він.

— Якої тітки? — не зрозумів Можейко.

— Толика вашого. Того, що від армії косив.

— Е-е… Венгренович!

— Немає більше тітки, — похмуро промовив Кобища. — …вашу мать… Їдьмо.

Він наперед уявляв собі картину, яку побачить за півгодини. Скромне житло самотньої жінки літнього віку, сама господиня лежить десь посередині кімнати чи в кутку. Кульовий отвір в… Втім, яка різниця? У кімнатах, не виключено, все перекинуто. А може, й ні. Пострілу, звісно, ніхто не чув — глушник. Одного лише не міг уявити майор. Однієї деталі, надзвичайно важливої. Що на витоптаному старенькому килимі поруч із тілом валятиметься груба залізна сковорода з діркою акурат по центру.

Його не було дві доби. Перші три години вона просто не знала, чим зайнятися, тиняючись по квартирі, гортаючи книжки, які знаходила на полицях, не розуміючи змісту. Потім увімкнула телевізор, але вчасно схаменулася — вимкнула. Адже там по одному з каналів іноді передавали таке, що самій слухати й дивитися було страшно. Потім сиділа біля вікна, сховавшись за фіранку і дивлячись у двір. Думала, всі очі видивиться. Вона, звичайно, вірила йому. Просто так узяти й покинути, не попередивши, він не повинен. І все-таки…

«Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся — перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке — зачіску, колір волосся, ще там що, — аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем — на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…»

Це були останні його настанови. Наталя дихала часто, ковтаючи сльози, і боялася на нього глянути. «Ну чого ти? — спитав Борис. — Я ж не кажу, що так буде. За пару днів повернуся. Просто завжди потрібно мати якийсь запасний варіант». Пригорнув її, поцілував у щоку, але вона не реагувала.

Повернувся Борис аж надвечір наступного дня. Почувши звук відмикання дверей, вона не скочила, тільки ледь помітно здригнулася та так і залишилась на стільці біля вікна. У надвечірньому присмерку й не помітила, коли він увійшов.

Борис підійшов і поклав на стіл поруч із нею шоколадне морозиво, а біля нього — велику плитку шоколаду.

— Це тобі.

Наталі цієї миті здалося, що він взагалі ледве тримається на ногах.

— Не треба було, — промовила вона. — Кожне звертання до когось — це ймовірність, що тебе впізнають. Не треба було купувати морозива.

Замість відповіді він витяг із внутрішньої кишені плаща новенький паспорт і також поклав на стіл.

— Це також тобі.

— Дякую…

Вона швидко взяла документ, розгорнула першу сторінку й тихо прочитала вголос:

— Нечай Наталія Миколаївна… Двадцять один, так і є… Сімейний стан… Нічого… — продовжувала вона, гортаючи сторінки. — А це що? Харків? Вулиця Сумська… що це за адреса?

— Там ти живеш, — відповів Борис, падаючи на стілець. — Це твоя квартира, як я й казав. — Він поклав біля неї ключі, потім конверт. — Ключі від неї… Це залишки грошей. Там ще чимало.

— І що мені, просто зараз брати це все і… А повечеряти на дорогу можна? Ну, хоча б чаю попити… — Її голос здригнувся.

— Навіщо ти так? — мляво промовив Борис. — Мені б вистачило одного «дякую».

— Гаразд, — промовила вона. — Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого.

— Не грузи мене сьогодні, — сказав Борис, підводячись. — Я не в формі. Ще бовкну щось не те…

Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих.

Тіло давно вже готове було відключитися, а думки пручались. Очевидно, для них це ще була не межа. Завтра доведеться зробити ще одне зусилля. Можливо — останнє. Що принесе зустріч із цим відчайдушним хлопцем?

Він, як і обіцяв, зателефонував учора. Борис тоді сидів просто на підлозі, притулившись спиною до стіни щойно придбаної для Наталі квартири. Маленька квартирка у досить затишному районі. Сидів, відпочиваючи перед поїздом, думаючи, що все-таки вдалося, що за кілька днів ця маленька, беззахисна жінка житиме тут. Чи довго згадуватиме його? Навряд чи. Та воно й на краще. Нехай живе спокійно та щасливо, тому що заслуговує на це. Саме вона подарувала йому шматочок щастя тоді, коли він на подібне аж ніяк не розраховував.

Тоді й подав сигнал мобільний.

— Слухаю.

— Привіт, це Анатолій.

— Радий тебе чути. Чим порадуєш?

— Я думав… Нам потрібно зустрітись. На жаль, інших варіантів немає.

— Як це… — не зрозумів Борис. — Це ти маєш їхати сюди чи я у Штати?

— Нікуди їхати не потрібно. Я тут.

— Нормально… — вколов його Борис. — Сьогодні приїхав?

— Я і не від’їжджав. Так… дезінформація.

— Ясно… А як мені знати на майбутнє, де дезінформація, а де ні?

— Ну, я щодо тебе такої можливості також позбавлений, — відпарирував Щорс.