— Але я тобі локшини не вішав.

— Ну гаразд, — здавалося, Щорс почувався ніяково, — зустрітися все-таки доведеться. Мені потрібні дискети.

— Я можу скинути тобі їх по…

— О, ні! — перебив той. — Навколо цього такі засоби задіяні, що… Ти й дві клавіші натиснути не встигнеш, як тебе вичислять.

— Послухай, а може, скажеш у загальних рисах, що це все означає? Через що стільки галасу?

— Через гроші. Шалені гроші…

— Отже, будемо багаті?

— І не сподівайся, — приземлив його Щорс. — А от зади підпалити можемо. Повірте, найкраще, що ви можете зробити, — це привезти мені дискети. І то чимшвидше. Не знаю, чим ви там займаєтесь і яке маєте відношення до цих справ, але за будь-яких обставин, якщо дискетки у вас, то ви у такому лайні, що… важко уявити.

— Чого ж тоді ти так переживаєш? — не зрозумів Борис.

— А я ще в більшому, — відказав Щорс і додав: — На жаль…

Настала пауза.

— Ну і куди я повинен їх привезти?

— Ти не повинен, — безапеляційно заявив Щорс. — Нехай вона везе. З тобою я нічого не хочу мати. І якщо…

— Не вийде, — сказав Борис. — Вона більше в ці ігри не грає. Так що доведеться зі мною.

— Ні, вибач! — вигукнув той. — Краще я ще два роки тут сидітиму.

— Невже в мене така жахлива репутація? — здивувався Борис. — Отже, ти все-таки дивишся шостий канал?

— Або вона — або нічого.

— І ти далі сидиш по вуха в лайні…

Щорс мовчав.

— Послухай, — почав знову Борис. — Вона зараз у безпеці, й тягти її знов у ці справи я не буду. А для мене… Для мене тепер це має відносне значення. Скоріш за все, я просто викину їх на смітник, якщо вже сам не можу дати ради. Зрозумів?

— Постав себе на моє місце! Як мені з тобою зустрічатися? Ти вже купу людей на той світ спровадив, двох з моєї родини…

— Яких двох? Ти що, хлопче? — не зрозумів Борис. — Ромазан — моя робота. Так треба було. А хто ще?

— Тітку мою два дні тому застрелили у власній квартирі.

— Це не я, — сказав Борис. — І Олега Маліцького також не я.

— Якого ще Олега?

— Один з тієї, як ти кажеш, купи людей. Не знаю я конкретно нічого про ті дискети, але їх шукають такі люди, що… Послухай, якщо ти не перестанеш пускати нюні, вас взагалі всіх переб’ють. І тебе знайдуть рано чи пізно. Якщо ти матимеш дискети, це вихід для тебе?

— Так, — відповів Щорс, — можливо. Сподіваюся.

— Тоді призначай місце. Але запам’ятай — я озброєний і… Словом, краще зі мною не гратися. Якщо за тобою хтось стоїть і ви щось замишляєте, майте на увазі — я не здамся. І дискет не віддам також.

Наталка з’явилася за кілька хвилин, тихо прочинила двері й сіла поруч. Рука торкнулася його плечей та волосся.

— Я… я не хотіла… Вибач мені. Я дуже перехвилювалася…

— Добре, — промовив він, не змінюючи пози. — Забуто. Іди, я дуже змучений.

— А… можна, я біля тебе?

— Я ледь живий і ні на що не здатний. Завтра в мене зустріч із твоїм Щорсом. Мушу виспатися.

— А мені нічого не треба, — сказала вона. — Я тільки лежатиму поруч.

Борис нічого не відповів. Рипнули пружини, і поруч з ним під ковдрою угніздилося ніжне тепло. Вона пригорнулася до нього й затихла. Невідомо, хто з цих двох по-своєму змучених людей перший потонув у темряві сну.

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку.

— Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати?

— Кажи, — зітхнув Кобища.

Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити.

— А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу.

— Алло?.. — тепер говорив чоловік.

— Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви?

— Хакер.

Давно не було…

— Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи.

— Мені потрібно з вами зустрітися.

— Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я…

— Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду.

— Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших?

— Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття.

На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти.

— Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас.

Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері.

Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей?

Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович.

Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець:

— Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає?

Той лише мовчки підвів голову.

Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз:

— Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? — А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав:

— Мені кінець. Я заплутався у такому, що… — Він махнув рукою.

— Розповідай, — попросив майор.

Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка.

— Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню.

— Я подумав, — промовив Карпович, — якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні…

— Навіщо ти назвався Хакером?

— А хіба з мене не був би хакер? — намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. — У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, — чітко та роздільно промовив програміст, — вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»?

— Ні, — знизав плечима Кобища. — Вперше про таке чую. А що це за банк?

— Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі?

— Ні, — повторив майор. — Не чув, щоб це фігурувало у справі.

— Усе ясно, — підсумував Карпович. — От і догрався.

— Ну! — підігнав Кобища.

— Це серйозні речі, — промовив той. — Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію.

— Якого начальника?

— Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії…

— Може, ти випив замало? — запитав Кобища. — Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв?

— А ви не здасте мене? — якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний.