— Де ти це знайшов? — запитав Кобища.

— Я ж кажу, біля сусіднього будинку на смітнику…

— Бігом у цей будинок. Бери хлопців. Хто з мешканців викидав найближчими днями упаковку від комп’ютера? Ну!

Сердюк вислизнув із квартири, а Кобища сів і витягнув нову сигарету.

— Ми можемо встановити, де купили цей апарат? — звернувся майор до програміста.

— Можливо… Упаковка виглядає новою, хоча місцями й зім’ята. Внутрішня поверхня… Ще пахне!

— Тоді зробимо так. Завтра ви з Сердюком зранку берете фоторобот, фото Косовської та їдете по торгових точках, фірмах… Ми мусимо встановити, де, коли і хто купив його, якщо, звісно, цей апарат не стоїть зараз у якійсь квартирі сусіднього будинку. Ну, цим зараз займається Сердюк. У вас є інші міркування?

— Поки що немає, — відповів Карпович.

— Чудово. Тоді завтра займетеся цим. А сьогодні… Поїдемо додому разом.

Стрілка годинника зайшла за північ. Обабіч дороги бігли вогні великого міста. Авто швидко їхало освітленими вулицями.

У кишені запищав мобільний. Телефонував дактилоскопіст.

— Олексію Івановичу? Павлюк на зв’язку!

— Що там?

— Ну що, як ми й домовлялися — перше враження… Ті самі відбитки, що й у квартирі Косовської.

— Їх двоє?

— Ну… — завагався той, — двоє не двоє… Можливо, троє… Взагалі, визначити кількість людей, які залишили відбитки, складно. Важко стверджувати напевно, скільком людям вони належать. Я б сказав, мінімум — двом, максимум — трьом. Але, безперечно, всі ті самі відбитки, що ми зняли у квартирі Косовської. Очевидно, Косовська і ваш кілер.

— Наш, — виправив його майор. — Наш кілер.

— Нехай так, — погодився дактилоскопіст. — Усе. Решта завтра. Повір мені, там не буде нічого іншого! Ага! Як я забув! Відбитки вже не ділять територію. Розкидані по всій квартирі. Так що «совет да любовь».

— Ось так… — слідчий сховав мобільний і подивився на Карповича. — І що ви могли б сказати з цього приводу? Як фахівець?

— Що конкретно вас цікавить? — обережно уточнив Карпович.

— Ну, хоча б що все це може означати? На біса йому комп’ютер, що вік з ним робить, яке відношення можуть мати комп’ютерні справи до низки вбивств і пограбувань? А! — Він згадав наче найголовніше: — Він що, дійсно може бути хакером? Я розумію, що необізнаний у цій галузі…

Карпович посміхнувся самим кутиком рота.

— Кажете, хакер… Ну, хакер повинен принаймні працювати в інтернеті, мати якийсь доступ до комп’ютерних систем, які збирається зламувати. Квартира Наталії Косовської не мала підключення до інтернету, принаймні швидкісного, ця квартира — також. Ось вам відповідь. Перебуваючи у цих двох місцях, він нічого не зламував. Хіба…

— Що «хіба»?

— …Робив це через мобільний телефон. Дороге задоволення. А так — іди до будь-якого інтернет-клубу і там займайся хакерством. Так, до речі, найчастіше і роблять — безпечніше.

— Що ж він міг робити з комп’ютером?

— Ну, міг працювати з інформацією, яка має певну цінність, так би мовити, у закритому інформаційному просторі. Якщо припустити, що у квартирі Косовської він знайшов дискети, або компакт-диск, або знятий з іншого комп’ютера вінчестер, що містить ту чи іншу інформацію, то все може виглядати доволі елементарно — він знайомиться з цією інформацією і вибирає потрібну або думає, як її використати.

— Тоді він, по суті, ніякий не хакер!

— Ну звичайно… — знову посміхнувся Карпович.

— І що ми можемо вигадати, з вашої точки зору?

— Ну що… — замислився той. — Встановити магазин, де куплено комп’ютер, украй необхідно. Кожна машина має свій ідентифікаційний код. Ми мусимо її ідентифікувати. Ми не можемо зараз знати, про що йдеться, але, безперечно, існує така можливість, що цей… — він затнувся, — … «хакер» вийде в інтернет. Тоді шансів зловити його, ідентифікувавши машину, стане більше.

— Як зловити?

— Ну, це вже, як то кажуть, не мої проблеми.

— Гм… — Майор тільки почухав потилицю. — І все таки… Що може бути на тих дискетах або, як ви кажете… браунінгу? Ну, ви ж спец!

— На вінчестері, — посміхнувся Карпович. — Будь-яка інформація. Тому сформулюйте своє питання таким чином: «Яка інформація може мати велику цінність?» І шукайте відповідь.

Наступного дня мобільний у кишені майора пищав із самісінького ранку, не даючи подумати й дратуючи до нестями. Але о дванадцятій двадцять він запищав так, що Кобища кинув усе й помчав через півміста на вулицю Монастирську.

Трохи наляканий молодик сидів у темній службовій кімнаті в компанії Сердюка та Карповича.

— Розповідай, — коротко наказав Кобища, гупаючись у звільнене Сердюком крісло. — Тільки я тебе прошу, дорогенький, усе докладно, не забудь нічого.

— Ну що… Прийшов він два тижні тому, сказав, що хоче купити комп’ютер, сам не знав який. Я питав, для чого йому, він не сказав нічого путнього, мовляв, хоче навчитися працювати на ньому. Він взагалі у цьому без найменшого поняття. Узяв третій «Пентіум»… Мені двадцятку дав за консультацію. Я ось тут йому елементарні речі пояснював — як увімкнути, як вимкнути… А! Книжку в мене купив — посібник з «Віндовс»… Ну ось наче і все.

— Ти ж кажеш, ще приходив! — нагадав Сердюк.

— Так, приходив. За чотири дні. Навчився деяких елементарних речей, виникли нові запитання, ну, словом, як і мало бути… А потім дзвонив, питав по телефону, як деякі програми запускати.

— Хто, звідки — не казав?

Кобища засипав його запитаннями, які билися, наче об глуху стіну.

— А-а… — раптом згадав хлопець. — Цікавила його одна програмка… Відновлює стерту інформацію. Навіть серед ночі подзвонив мені.

— Але найбільше, Олег каже, його цікавили саме дискети, — втрутився Карпович.

— Отже, дискети… — пробурмотів Кобища.

— Так, судячи з усього, він шукав на них якусь знищену раніше інформацію.

— Ти все в нього з’ясував? — запитав майор в Карповича.

— Ніби все, — відповів той. — У разі чого є телефон.

— Дійсно, є телефон, — погодився Кобища. — Не виключено, він тут більше не з’явиться. Скоріш за все, так і буде. А якщо з’явиться… — Він глянув молодикові в очі. — Як вас звати? Олег? Від сьогодні у вашому магазині працюватиме двоє наших людей. Гадаю, ви розумієте для чого. Один із них буде охоронцем на дверях, замість того, який стоїть у вас зараз. Другий — також придумаємо щось. А ваше завдання — поводитися цілком природно і не викликати підозри своїм переляканим виглядом, як зараз. Боятися, повірте, немає чого. Просто цього типа ми мусимо зловити. Це зрозуміло?

Тому залишалося тільки кивати головою.

— Якщо ж він якимось чином вийде на вас поза роботою — ось номери телефонів. Це мій мобільний. Це робочий. Ви зрозуміли? Не бійтеся, ще раз кажу. Брати його біля вас ми не будемо. Лише слідкуватимемо. Ось так. Гадаю, ви розумієте, що від чіткості та правильності ваших вчинків залежить і ваше майбутнє. А заразом пригадайте ще — про що говорили, можливо, щось привернуло увагу. Будь-яка дрібниця може виявитись корисною.

Кобища підвівся, щоб іти, а Олег смикнувся був за ним, ніби щось пригадав.

— Що, ну? — запитально глянув на нього майор. — Згадав щось?

— Та так… — ніяково знизав плечима той. — Дурня… Він ще пожартував, що хакером хоче стати, коли я запитав, навіщо йому комп’ютер.

— Хакером, кажеш? — Кобища запхав руки у кишені й багатозначно подивився на колег. — Ти, Олежку, ще позгадуй. Серйозно. Це тобі здається, що дурня, а насправді…

— Ну що? — відразу ж накинувся майор на Карповича, щойно вони сіли в авто.

— Людина, яка починає з азів.

— Х-хакер… — зневажливо пробурмотів Кобища. — Точно?

— Поза всякими сумнівами.

— І що це означає?

— Схоже на те, що він заволодів цінною інформацією, якою не знає, як скористатися, і намагається вирішити проблему самотужки, щоб не ділитися прибутками…

— Принаймні такий висновок напрошується, — погодився майор. — Чорти б забрали… Він вислизнув. У самісіньких руках був! Уже вдруге! Тепер, якщо не станеться ще чогось… Борю!