Вона витерла сльози і, не приховуючи образи, відповіла:

— А друге бажання я вам дозволю виконати лише після першого. А поки що можете навіть не мріяти…

Ця заява звучала навіть якось хвалькувато і мало не розсмішила його. Борис подивився на її набряклі від сліз повіки, руки на щільно стиснутих колінах, яких не сягала коротенька спідничка, так само щільно стулені хутряні капчики, над якими піднімалися стрункі гарненькі ніжки.

Сміятися розхотілося.

— Що ж це все-таки за бажання?

— Скажу, коли виконаєте перше. — Вона знову за звичкою дивилася на стіну.

— Зрозуміло, — сказав Борис. — Схоже, навряд чи воно буде мені до снаги. Краще я виконаю перше. Але трохи пізніше. Ось тільки роботу закінчу.

— Ні! — попросила вона. — Зараз. Будь ласка!

— Та ти з глузду з’їхала! — розсердився Борис.

— Не кричіть на мене, — мало не по складах вичавила вона, — ви обіцяли.

Борис ухопився за голову, прогріб пальцями волосся.

— Я боюся, — тихо сказала вона. — Я боюся того, вчорашнього. Тепер точно є людина, яка знає, де ми ховаємося. І навіть якщо він сам не прийде вночі, щоб нас постріляти, то може виказати комусь. Невже ви не розумієте? А потім… Ми просто впіймали таксі й поїхали сюди, а об’яву про квартиру ви просто зірвали зі стовпа на зупинці. Невже ви думаєте, що в міліції самі йолопи сидять? Треба йти звідси. Відійти десь подалі, переїхати на тролейбусі або впіймати приватну машину.

— Ти перебільшуєш небезпеку. — Категоричність та зверхність у тоні Бориса зникли. — Хоча раціональне зерно у твоїх припущеннях, безперечно, є. Обіцяю тобі, ми подумаємо про це.

— Зараз, — наполягала вона. — Не гайте часу, прошу вас. У мене якесь передчуття, якесь дуже недобре… Ну будь ласка!

Вона також нахилилася до нього дуже близько й тепер уже благала, зазираючи просто в очі. І він завагався.

— Ну давайте… А потім я дозволю вам виконати друге бажання… — І щоб йому провалитися, якщо цієї миті в її очах не скакали бісики. Він знітився. — Я йду загортати сирник.

Наталя зробила рух, щоб підвестися.

— Гаразд. — Борис похитав головою, дивуючись самому собі. — Збирайся швиденько. Я виконаю оце твоє бажання. Але за однієї умови. Від виконання решти ти мене звільняєш…

Вона озирнулася у дверях, скривилася зневажливо і промовила:

— Згодна.

Двері зачинилися.

Вони зібралися за сорок хвилин. Надворі ось-ось мало смеркнути. Комп’ютер вдалося компактно запхати в одну з валіз, хоч привіз він його аж у трьох коробках. Цю упаковку, склавши, Борис заніс за два будинки і залишив біля смітника.

Останнім часом він зробив кілька помилок. Знав і причину цього, просто не любив зайвий раз її усвідомлювати. Тому, напевно, так легко припустився ще однієї, яка забрала, щоправда, лише хвильку часу, примусивши його залишити Наталю в коридорі та ще раз повернутися до кімнати. Після цього, зачинивши двері, вони спустилися вниз, пройшли дворами й опинилися на одній з головних вулиць. Пхатися з таким багажем у тролейбус — завдання непросте, тому Борис зрадів, побачивши на протилежному боці вулиці білий РАФ. Лишивши дві валізи біля будинку, він побіг йому навперейми, голосуючи, але не встиг. Авто на великій швидкості промчало повз нього.

«І так не зупинився б…», — байдуже подумав Борис, бачачи, як мікроавтобус паркується неподалік від їхнього колишнього помешкання.

Насувалася ніч, і втома дедалі брала гору. Житло знаходилося зовсім у іншій частині міста, й оголошення про те, що воно здається, не висіло на жодному стовпі. Це була околиця. Зупинивши якийсь старенький УАЗ, вони дісталися сюди майже за годину і напитали це «райське гніздечко» — окремий флігель на подвір’ї приватного будинку.

Господар — ще досить міцний та жилавий дідок, хоч і скаржився на серце та ноги, — за десять-п’ятнадцять хвилин знайомства встиг розповісти про те, що кілька років тому переніс інфаркт, що син його живе і працює аж у Норильську і що підлі сусіди постійно влаштовують гучні пиятики. Щоправда, дід і сам не відмовляв собі в задоволенні перехилити чарчину-другу. Баба, невеличка й огрядна, говорила привітно, але з виразу її обличчя Наталя чомусь вирішила, що вона неабияке стерво. Третім мешканцем цієї садиби виявився худий сіро-білий кіт, який постійно потрапляв під ноги і якого дід називав не інакше як Іродом.

Переїзд вимучив їх обох, але Наталя перебувала в піднесеному настрої. Вона снувала туди-сюди, налагоджуючи в новому помешканні елементарний побут. Обидва старенькі ліжка було застелено, скромне кухонне начиння — кілька тарілок та ложок — складено до тумбочки. Сирник, який, на подив, зовсім не постраждав під час переїзду, винесено в холодний коридор: нехай чекає своєї черги. Аж тепер Борис відчув, що із задоволенням скуштував би кілька шматочків цього кулінарного витвору. Розпаковувати комп’ютер не хотілося: оглянувши похапцем знайдене житло практично без зручностей, він відчував, що завтра ж піде шукати нове.

Раптом з коридору почувся зойк, і відразу до кімнати повернулася Наталя. Вона сіла на стілець і мовчки відвернулась до стіни.

Борис вийшов до сіней і все зрозумів. Просто посередині сирника зяяла глибока потворна яма. Навколо валялися крихти. Ох і не даремно дід називав свого кота Іродом! Як змогла ця підла істота вигризти діру в самісінькому центрі пирога? Так треба зуміти!

На бідну Наталю шкода було дивитися. Стоячи посеред кімнати, він не знав, що й сказати, як виправити становище. Напевно, цей зіпсований сирник був найменшим лихом із тих, що переслідували її останнім часом, але саме він виявився останньою краплею. І саме він примусив щось заболіти у нього всередині, коли ніяково дивився на дівчину. Під цим поглядом Наталка схопилася зі свого стільця і майже вибігла надвір. Цей день був на диво нещасливим. Саме про це тепер на самоті думав Борис, не маючи змоги бачити те, що відбувалося у покинутій квартирі, й таким чином дати дню, що закінчувався, справедливу оцінку.

Наталя стояла на ґанку, притулившись спиною до стіни флігеля. Обличчя її він не бачив, оскільки воно губилося у темряві. Він мовчки взяв її за руку й тихенько потяг до хати. Злощасний сирник стояв на столі. Побачивши це вдруге, вона почервоніла й почала помітно непокоїтися, але Борис не звернув на це анінайменшої уваги.

— Отже, так, — сказав він, беручись за ніж. — Я розумію, що законний мешканець цієї оселі на ім’я Ірод походив по ньому ногами, тобто лапами, і вижер неестетичну діру. А ми мусимо ліквідувати завдані збитки і зробити вишукану страву знову придатною для споживання.

Наталя стояла поруч, недовірливо й водночас ображено дивлячись на нього. Не змигнувши оком, він рішуче застромив ніж у сирник і вирізав вигризену котом середину до самого дна. Потім тонким шаром зрізав увесь верх пирога.

— Можливо, ця сволота спиралася на нього лапами, коли їла, — пояснив він. — Але не виключено, що ця худобина торкалася нашої страви і десь з боків, тому ми змушені зробити ще ось що…

Встромивши ніж вертикально, він зрізав по колу весь край сирника. Викинувши обрізки, обережно підчепив під дно те, що залишилося, й перекинув на іншу тарілку.

— Ну ось, тепер не залишилося жодного клаптика, якого могла б торкатися ця тварюка. Щоправда, і називатися він мав би якось інакше, скажімо, бубликом, але смакові якості, думаю, залишилися незмінними. З вас чай, панно, — Борис нарешті наважився глянути на Наталку, — оскільки, сподіваюся, ви погодитеся, що цей сирник чи пак бублик тепер наполовину мій…

Стримати посмішку вона не змогла. Усміхнена підійшла до столу, і її тоненькі пальчики із залишками лаку на нігтях почали виконувати швидкі звичні маніпуляції. Якоїсь миті вона озирнулася на Бориса, який сидів у своєму кутку, і погляд її висловив вдячність.

Модернізований сирник було з’їдено до крихти. Подякувавши за вечерю, Борис узяв відро з водою, що грілося на плиті, кухоль і вийшов надвір. Ніч була тепла. Скинувши куртку, він поклав її на стілець, зверху на неї пістолет, на нього футболку, зігнувся і, виливши на себе кухоль води, намилив обличчя. Коли рука простяглася до поставленого кухля, він не знайшов його, а на шию полилася тепла вода. Наталя стояла поруч.