Щодо всього іншого типу стінки, обліпленої козючками, — такого ніколи не було. Бадді був чудовою дитиною. Справжнє маленьке янголятко. Ми приклеїли на стелю зірки: знаєте, ці наклеечки, що світяться в темряві, — вийшли маленькі ковбої під зоряним небом. У цій частині все правда, а от інше… Я б ніколи не назвала свою дитину монстром чи тим більше прокляттям диявола.

І Бадді ніколи не розповів би іншим таку історію.

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): За кілька тижнів до Великодня руки місіс Кейсі починали пахнути оцтом навіть сильніше, ніж у сезон консервації. На плиті у місіс Кейсі кипіли каструлі з водою. Одна — для того, щоб зварити вкруту яйця. У другій кастрюлі вода варилася з оцтом та всякою подрібненою фігнею для кольору — щоб яйця фарбувати.

Кейсі, хоч і жили в глибинці, курей купували вже забитими. Найгірше, що можна сказати в цих місцях про людину: «Вона купує яйця», але місіс Кейсі їх купувала. Тільки білі. Тільки з-під кур породи легорн. Переважно до Великодня.

Заходиш до Кейсі крізь кухонні сітчасті двері — риииип… гуп! — і бачиш місіс Кейсі, що сидить, обидва лікті обіперши на стіл. Її окуляри для читання сповзли на кінчик носа. Її голова закинута назад. Посеред столу біла свічка, товста, як у церкві, горить, розпускаючи ванільний дух. Довкола вогника розпливлося прозоре озерце воску. Місіс Кейсі занурює вишивальну голку у віск і бере в руку яйце. Тримаючи його за низ і верхівку між великим і вказівним пальцями, так щоби зручно було повертати, вона пише розплавленим воском по шкаралупі.

І ти нічого не можеш із собою вдіяти — зупиняєшся й дивишся.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Молоді вішають у своїх будинках дзеркала. Старі вішають портрети. І, якщо мені буде дозволено зробити одне дріб’язкове спостереження, члени сільських громад хваляться ремеслами — цим сумнівним наслідком надміру дозвілля, браку навичок та дешевизни прядива.

Боді Карлайл: Невидимі, наче шпигунське письмо, — тільки місіс Кейсі може сказати, де саме білий віск розчинився на тлі білого яйця.

Пічка заставлена киплячими каструлями, кожна з яких пахне по-іншому. Цибуля. Буряк. Листя шпинату. Сморід червоної капусти. Чорна кава. Плюс запах оцту. У кожній каструлі свій колір: жовтий, червоний, зелений, блакитний чи брунатний. Усе виварено до решти, щоб забарвити бульйон. Ланч не готовий.

Її очі збіглися й дивляться на кінчик носа, вона така зосереджена на воскові, що навіть її рот, цілий рік нафарбований червоним, розкрився, — не озираючись у наш бік, вона каже: «Якщо ви двоє жуєте смолу, то виплюньте». Вона каже: «Там над пічкою є крекери».

Я і Рент.

Якщо стояти поруч досить довго, то, можливо, вона скаже, як віск не дає фарбі дістатися до яйця. Біля її ліктя лежать яйця — начебто білі, але насправді напівприкрашені ділянками, які не зафарбуються. Просто дивлячись на неї, забуваєш, що там, надворі, на тебе чекає мурашник. Або дохлий єнот. Навіть коробка сірників.

І нехай ти помираєш від бажання з’їсти ланч, однаково будеш натомість підглядати за тим, як місіс Кейсі чаклує над яйцями.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Без сумніву, в багатьох культурах копіткі, проте недовговічні твори мистецтва виконують роль містичного ритуалу, молитви чи медитації.

Боді Карлайл: Її лікті стоять на столі, одна рука занурює вишивальну голку у віск, друга бере яйця — одного прекрасного дня місіс Кейсі, не дивлячись на мене й Рента, каже: «Хапайте по яйцю або вимітайтесь». Вона каже: «Ви мене бісите».

Місіс Кейсі дає кожному з нас голку й холодне, зварене накруто яйце, й наказує не дай боже не трусити стіл. «Подумайте про що-небудь», — сказала вона. І показала нам, як занурювати кінчик голки у віск і як доносити одну-єдину прозору крапельку воску до шкаралупи магазинного яйця з-під курки породи легорн. «Намалюйте свою думку голкою», — сказала вона. Крапля за краплею. Біле на білому. Невидиме. Таємне.

Рент каже: «Ти мені скажи. Я не можу придумати, що намалювати».

І його мама каже: «Що-небудь придумається».

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Чи це піранські писанки, чи піщані мандали тибетських буддистів — їхнім головним завданням є добитися стійкого фокусу та повністю заволодіти увагою митця. Попри вразливу природу самого витвору, процес творення стає способом вийти за межі тимчасового.

Боді Карлайл: Рент, я та місіс Кейсі довкола того столу — всі схилилися над свічкою, вогник якої потопає в сонячному промені з віконця над мийкою, малюємо всяку всячину, про яку можемо розказати тільки ми, — навіть не думаємо про те, що голодні. Кожен з нас — не більше ніж віск та яйце в наших руках. З усіма цими каструлями, в яких киплять зелень і цибуля, з повітрям у кухні, переповненим парою та їстівним духом, ніхто з нас не підстрибнув, коли сітчасті двері — рииип… гуп! — і поруч стоїть містер Кейсі.

«Що на ланч?» — запитує він.

«Я думала, ти пообідав», — каже місіс Кейсі.

Рент зупинився й просто тримав яйце в руці, більше не крапаючи на нього воском зі свічки. Його дихання та руки цілковито закрижаніли.

А я — я малював на своєму яйці восковий день, сонечко з промінцями, дерево, мій дім, воскову хмаринку в небі, але про це знаю тільки я.

Він, містер Кейсі, каже: «Айрін». Він каже: «Не роби цього з хлопцем».

І місіс Кейсі каже: «Ти сказав, що пообідав у їдальні».

Містер Кейсі, перехилившись через пічку, суне ніс по черзі в кожну каструлю, принюхується та каже: «Не каліч його».

Усе ще втуплюючи скошені очі на своє яйце, на незриму таїну своєї думки, місіс Кейсі каже: «Чого не робити?»

Рент нічого не малює.

І містер Кейсі каже: «Не каліч хлопця за те, що тобі довелося вийти заміж». І він сягає рукою до миски з яйцями обіч ліктя місіс Кейсі. З бездоганно-білими яйцями, які насправді вже наполовину прикрашені її таємним письмом, яке вона виводила протягом цілого ранку. Невидиме мистецтво.

«Ці не бери», — каже місіс Кейсі, відірвавшись від яйця та дивлячись поверх своїх окулярів.

Але двох яєць уже нема, вони вже зникли в долоні містера Кейсі.

І гучно, на весь дім і навіть на весь двір, місіс Кейсі кричить: «Ці не бери!»

Містер Кейсі обертається до вікна і — тюк, тюк, тюк — яйцем об край мийки, щоб почистити.

А я — я малюю воскового птаха в небі, що летить над моїм будинком, незримий для ока. Я крапаю манюнькі крапочки воску на дерево, щоб намалювати яблука.

Того пообіддя я вперше відчув, як застрягає час. Поки Рент і його мама сиділи, мов закрижанілі, а в повітрі висів сірчастий запах жовтка, і дух оцту, і пахощі варених овочів, які забарвлювали цей оцет, минув тижень, минуло літо, минули сотні днів народжень. Ми сиділи під сонцем, що на ціле сторіччя завмерло ляпкою у вікні над кухонною мийкою.

Навіть годинник затамував дихання.

Містер Кейсі з’їв яйця, дивлячись у кухонне вікно, його тінь падала на вогник свічки, від чого той став яскравим та освітлював усе на столі. Сірчастий запах круто зварених яєць від шкаралущі, яку він викинув у трубу. Він заглитнув два яйця, і сітчасті двері — рииип… гуп! — зачинилися за ним.

Після цього сонце знову поповзло і торкнулося краєчка віконниці. Час відчепився. Усі годинникові стрілки знову зацокали.

Шериф Бейкон Карлайл: Тільки не треба робити з Чета Кейсі негідника за ті злочини, які скоїв його малий. Як на мене, коли ми народжуємося, то нікого не любимо. Любов — це вміння, якого треба вчитися. Як дресирують собак. Можливо, це дар, для якого ти або створений, або ні. Як мускули. І якщо ти не можеш навчитися любити кревних родичів, значить, не любитимеш нікого. Анікогісінько.

Боді Карлайл: Коли місіс Кейсі ложкою опустила в барвник перше яйце, усі ми вперше побачили таємні малюнки одне одного.

Вона поклала моє яйце на дерев’яну ложку і занурила в каструлю з відваром червоної капусти, що смердів оцтом і пердінням, — але назад витягла пофарбованим насиньо.