Ехо Лоуренс: Люди бігли до своїх машин, верещали, поки їхні роти не заповнювалися бджолами, вони похлиналися бджолами, покусані й задушені насмерть. Поки втрутився окружний інфекційний контроль, Рентів дядечко Клем був мертвий. Так само як тітонька Петті або дядечко Клетус. Дядечко Уолт помер у лікарні.

Шот Даньюн: Жопоголові з ФБР, які розпитували про Руйнувальні Ночі після Рентової смерті, — цим агентикам дуже сподобалась історія з бджолами. Вони ледве встигали строчити в записниках.

Ехо Лоуренс: Попустися. Ніхто не називав це вбивством. Поки що ні.

Шот Даньюн: Чи не дивно? Це було ніби щось зі Старого Заповіту: Пікнік Смертоносної Бджоли, Удар Мишачого Гівна, Блошина Чума й Фатальний Павучий Капелюшок. Коли був наступний обід з нагоди Дня подяки, після восьми старечих смертей, решта покоління відсиділася вдома. Старійшини Кейсі повернули дорослий стіл своїм зрілим дітям. Осада закінчилась. Естафету було передано.

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Способом зупинити час — як піщані мандали для буддистів чи прикрашання яєць для Айрін Кейсі — для Рента було лизання пизди. Він частенько втискався головою мені між ніг і засував у мене язика. Він підіймався на лікті, причмокував губами — з підборіддя в нього крапало — і казав: «Ти на сніданок їла щось із корицею…» Він облизував губи та закочував очі, кажучи: «Не французький тост… щось інше». Рент пихтів і чавкав, а тоді підіймався з сяйливими очима та казав: «На сніданок ти випила чашку чаю “Констант Коммент”[38]. От звідки кориця».

З одного тільки мого смаку та запаху він розкривав цілий мій день: чай, цільнозерновий тост без масла, чистий йогурт, чорниці, сендвіч із темпе[39], одне авокадо, склянка апельсинового соку та буряковий салат.

«І в тебе було замовлення на фаст-фудові цибуляні кільця, — каже він плямкаючи. — Велике замовлення».

Я називала його «Пиздомедіум».

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): Коли більшість людей сиділа за столом, проказували молитву, передавали одне одному їжу та їли її, давали собі ради з добавкою, пригощалися пирогом і кавою, тоді випивали ще чашечку кави й починали прибирати тарілки, — за той самий час родина Кейсі могла тільки відкусити один шматочок. Один шматочок м’ясного хліба чи запіканки з тунця, і все ще його жувати. Не просто повільно їсти — не розмовляти, не читати книжки, не дивитись телевізора. Уся їхня увага зосереджувалась на їхніх ротах, на жуванні, смакуванні, відчутті.

Ехо Лоуренс: Подивіться на речі реально. Більшість мужиків рахують кожний рух свого язика. Щоразу, відриваючись, щоб ковтнути повітря, вони засікають час твого задоволення. І лизання за лизання: ти знаєш, що все це покривається з верхом тим задоволенням, яке даєш їм ти. Тому, поки вони лижуть, ти не можеш розслабитися й завестися, бо знаєш, що лічильник-то мотає. Кожен рух язика — інвестиція в майбутній мінет.

Навіть ті типи, що ненавидять бухгалтерію га рахунки, ті, хто тільки зниже плечима на запитання про ощадний рахунок або баланс по кредиту, — навіть вони точно підрахують, скільки разів їхній язик пройшовся по твоїй киці. І яке їх чекає відшкодування. Сексуальний еквівалент сачків та рахівників.

Усі мужики — крім Рента Кейсі. Він устромив у тебе язика — і можуть проминути роки. Гори можуть зруйнуватися.

Една Перрі (☼ сусідка дитинства): Якщо за Різдвяною вечерею в Англії знаходиш у їжі бруньку гвоздики, то це значить, що ти негідник. Автоматично. Якщо маленький шматочок прутика — ти ідіот. Без заперечень. А якщо ти відкушуєш від чогось, а там шматочок тканини, — усім ясно, що ти хвойда. Просто уявіть: тебе оголошують хвойдою просто за різдвяним столом, — але Айрін Кейсі присягається, що прочитала таке в книжці.

Ехо Лоуренс: Одного разу, улаштувавшись у мене між ніг обличчям, Рент випірнув подихати і, знімаючи з язика лобкову волосинку, сказав: «Що сьогодні сталося? Щось погане…»

Я сказала йому забути про це.

Він лизнув мене й закотив очі, лизнув знову і сказав: «Штраф за парковку? Ні, щось гірше…»

Я сказала йому забути. Я сказала, що нічого не сталося.

Рент лизнув мене знову, тільки тепер повільніше, проводячи язиком знизу догори, його дихання було гарячим, і він подивився вгору й уп’явся в мене очима, аж доки я не поглянула вниз на нього. Він сказав: «Мені шкода». Рент сказав: «Ти сьогодні втратила роботу, правда?»

Мою тупу йобану роботу, де я продавала йобані мобільні телефони.

Отак він міг дізнатися про все на світі своїм носом, а також на смак. Таким був Рент Кейсі. Ніколи не помилявся.

І між оргазмами я розплакалась.

З польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): У кожної сім'ї є власне Святе Письмо, але більшість не може його сформулювати. Це історії, які люди переповідають, щоби підживити свою ідентичність: хто вони, звідки прийшли, чому поводяться саме так.

Рент часто казав: «Кожна сім'я — це звичайний маленький культ».

Безін Карлайл (☼ сусід дитинства): Тільки не смійтеся, але у Франції, Айрін Кейсі розповідала, у торт запікають металевий талісман. Традиція така: той, кому на укус потрапить талісман, готує наступну вечерю, але французики такі жадюги, що вони радніше проковтнуть його. Щоб не треба було пригощати.

Зі свого чтива Айрін, казала, дізналася, що мексиканці запікають у їжу маленьку лялечку Ісуса. Іспанці вкидають дріб'язок. Айрін показала мені маленьку брошуру про готування всяких вигадливих пирогів, де все цс розказано. Повна історія пирогів з усього світу.

Айрін Кейсі (☼ Рентова мати): Як я пригадую, Чет і Бадді не були з тих, хто їсть повільно. Я їх у цьому натренувала. Це було над мої сили: спекти їм власними руками торт «Пожива диявола»[40] й дивитися, як Чет і Бадді ковтають його за три укуси. Ці двоє давились одним куснем, потім другим, аж поки від торта лишався тільки брудний таріль. Навіть поїдаючи мої страви, вони обговорювали якісь плани, або читали каталог, або слухали новини по радіо. Весь час жили за місяці в мабутньому. За милі звідси попереду.

Єдиним винятком була їжа, яку вони самі добували для столу. Щоразу, як Чет підстрелював гуску, ми сиділи й наввипередки торохтіли, як гарно вона смакує. Або якщо Бадді вивуджував форель, знову ж таки сім’я проводила цілий вечір за їжею. Бо у форелі кісточки. А жуючи гуску, треба стерегтися сталевого шроту. Це ціна, яку треба віддати, коли не зважаєш на те, що їси. Отримуєш риб’ячу кістку в горло і задушуєшся насмерть, або гострою кісткою тобі пробиває піднебіння. Або випльовуєш задній зуб, обламаний об шріт.

З польових нотаток фіна Тейлора Сіммза: Святе Письмо дому Кейсі говорить: «Секретний складник усього смачного — це щось, що може зробити боляче».

Не те щоб вона намірялася робити боляче людям. Айрін мінувала їжу тільки через надмір турботи. Якби їй було начхати, вона б годувала їх замороженими обідами і вважала, що справу зроблено.

Безін Карлайл: Ну, не забувайте. В основному я бачила Кейсі в церкві. На недільній службі та після — на вечерях усклад, які організовувала фермерська спілка.

Секретний складник, який змушував людей по-справжньому розсмаковувати персиковий коблер[41], — вишневі кісточки, що на них всі боялися натрапити. Можна випадково навіть щелепу зламати. Секретом хлібного пудинга з яблуками була вмішана в нього купа гострих скалок із горіхової шкаралущі.

Поїдаючи її запіканку з тунця, ти не пасталакав і не гортав мимохідь «Нешнал Джіогрефік». Твої очі й вуха опинялись у тебе в роті. Весь твій світ опинявся в тебе в роті, обережно намацуючи маленькі бганочки фольги, які Айрін Кейсі ховала в шматочках тунця. Побічним ефектом повільного жування було природне, глибоке розкуштовування і те, що вся їжа смакувала краще. Можливо, інші пані були куди вправнішими куховарками, але цього ніхто не помічав.