«Щойно ти виявиш свою справжню природу, — каже Честер своєму синові, — примчиш назад до Міддлтона з усієї дурі».

Айрін Кейсі (☼ Рентова мати): Коли б і хто б у Міддлтоні не розтулив свого рота, тобі завжди доводиться питати: «Навіщо ви мені це розповідаєте?»

Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Дивно, скажіть? Але останніми словами, які Чет Кейсі сказав до сина, поки той махав йому з віконця автобуса, був крик: «Дізнайся правду і поспішай назад, і, можливо, тобі вдасться врятувати маму від нападу того божевільного придурка…»

Ехо Лоуренс: Честер Кейсі, з обома великими пальцями, закладеними за передні шльовки на синіх джинсах, він каже: «Не сильно мороч собі цим голову. Усе це перестане здаватися нісенітницею тільки тоді, коли буде ось-ось, майже-м айже, ще-трішечки-і-пізно».

Рентів тато кричить: «Мені так гірко: я більше не побачу тебе, ніколи».

Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Та що це за бридня? У цьому магазині з найкращим прокатом усіх часів та народів ви патякаєте про «Маленька Беккі гуляє теплої весняної днини». Отаке лайно, життєрадісне лайно, тупі виродки цілими днями заходять сюди і беруть його напрокат. Єдина причина, через яку я зайнявся цим бізнесом, — це те, що я люблю транскрипти, люблю з самого малку, але це мене вбиває. Це вже більше ніж повна бридня.

Вісім годин щоденно давати напрокат копії «Маленька Беккі шукає мушлі на узбережжі». Усім подавай те саме масове ходове лайно. Кажуть, що беруть його дітям, але все це фігня. Цим товстезним мудакам середнього віку просто треба чогось, аби згаяти час. Нічого похмурого, чи гострого, чи викличного. Нічого хоч трохи артового.

Просто щось, що забудеться одразу після хепі-енду.

Любовна історія, яку процідили крізь чийсь рожевенький мозок.

Ваше головне переживання, те, що люди називають «форсованим піком», — це просто файл із записом чийогось мозкового транскрипту, копії всіх сенсорних стимулів, які певний очевидець накопичив, вирізаючи гарбуза до Геловіну чи перемагаючи в «Тур де Франс». Офіційно первинного учасника так і називають: «очевидець». Найвідомішим очевидцем є Маленька Беккі, але це ще не значить, що вона найкраща. Маленька Беккі — це просто мозок, мертвий настільки, щоби приваблювати якнайбільшу аудиторію. Хімія її мозку забезпечує чудову, славну перцепцію пікових переживань від софтболу[46]. Їзди на сіні. Валентинового дня. Різдвяного сраного ранку.

Вона — це те, чим колись були кінозірки. Ваш локомотив для руху крізь переживання. Вона — просто хтось із милим характером, ідеальним рівнем серотоніну та співвідношенням B-допаміну й ендорфіну.

Можете казати, що я трохи засильно завис на всіх тих новітніх технологіях.

І ви вже мені повірте, з кількома транскриптами я побавився як слід. Береш копію «Гарбузова вечірка Маленької Беккі на Геловін» і пересприймаєш її крізь себе під кислотою. Умикаєш пік, поєднуєшся до всіх п’яти доріжок: тактильної, звукової, нюхової, візуальної та смакової. Ковтаєш кислоту. І в той самий час виводиш транскрипт самого себе, який переживає Гарбузову вечірку під кислотою.

Потім пересприймаєш уже цей запис крізь когось із синдромом Дауна або алкогольною фетопатією[47].

Потім результуючий запис пересприймаєш крізь собаку, припустімо німецьку вівчарку, й отримуєш чудовий продукт. Чесне слово. Пік, вартий часу й грошей на форсування. Утім, як би дивно це звучало, ви ставите його на полицю й не очікуєте отримати нічогісінько, крім обурення.

Йобана правда полягає в тому, що ціла індустрія продає свій продукт гівнюкам.

Того дня коли «Маленька Беккі успішно шукає скарби» потрапила на полиці, черга з засранців тяглась аж за ріг. Ми штовхнули щось близько п’ятнадцяти сотень копій.

На полиці «Наш вибір» мої улюблені транскрипти стоять під шаром пилу. Ніхто не хоче підключитися й пережити десять годин «Вогнепального поранення на полі бою» або «Останні хвилини серед живих: фінальні миті на борту в найгірших авіакатастрофах світу». Оце паскудство я люблю. Мені найбільше подобається частина, де очевидець щойно-щойно розпочав виводити своє пікове переживання. Він тільки під’єднався, щоби писати копію, і ви можете понюхати реактивне паливо за мить до того, як воно спалахне. Ви можете розсмакувати бурбон, який усе ще в нього в роті. Пасок безпеки такий тугий, що врізається у ваші стегна. Поруччя двигтять під вашими ліктями, все тіло дерев’яніє, суглоби трощаться під щільно стисненими м’язами. Потім, як у кінці всякої пересприйнятої смерті, іде різкий сплеск там, де припиняється передача. Останній нервовий імпульс того хлопця, виведений на мобільник його дружини.

Коли ви під’єднуєтесь до свого порта в задній частині вашої шиї, щоб передати запис ваших нервових подразників, коли ви транслюєте свої переживання, офіційно це називається «виведення».

«Художник-записувач» — це офіційний термін для означення будь-кого, хто бавиться з мозковими копіями, незалежно від того, чи ви завантажуєте, чи форсуєте, чи пом’якшуєте доріжки.

І навіть не сподівайтесь продати свій витвір мистецтва. Жодна студія не візьме радикально-одурілий пік для масового продажу. У студій свій маркетинговий жаргон. Вони викидають на ринок «Подорож до Антарктики», сприйняту крізь очевидця типу Роберта Мейсона, якусь бездоганно ґречну пару очей та вух. Але студії ще й підсолодять цей форсований пік пересприйманням його крізь кастрованого кота, католицького священика, домогосподарку, перекачану естрогенами. Ринок підкорюється цукерочкам, солоденькому лайну.

До того ж у вас є нові автоматичні переривачі. Якщо якоїсь миті під час форсованого піку частота й наповненість вашого пульсу або рівень кров’яного тиску перевищать федеральні норми, підключення зупиняється. Просто купка юристів намагається прикрити індустрії її колективну дупу.

Підсолоджене, пом’якшене, обережно змішане лайно є ідеальним подарунком.

Це вже занудливо понад усяку міру, але наш бестселер з-поміж усіх переживань останнього року називався «Паротяг через країну». Їй-богу, не брешу. Сімдесятидвогодинний набір підключень у подарунковій коробці, в якому ти не робиш ні хріна, крім як сидиш у пиздуватому потязі та вилупляєшся на краєвиди, що пропливають повз. Нюхаєш запах обивки та рідини для чищення. Команда постобробки навіть не потрудилася погасити хімічний душок. Очевидець — Роберт Мейсон, одягнений у вовняні панталони, від яких вам свербить усю дорогу. Побризканий парфумом «Олд Спайс». Кульмінація всього дійства наступає, коли ви відправляєтесь до вагона-ресторану та з’їдаєте сніданок — якусь жирнючу шинку та яйця.

Якби цей транскрипт робив я, то виходив би з потягу на кожній зупинці. Бродив би такими місцями, як Ріно, Цинциннаті та Мізула. Я пересприйняв би всю подорож крізь собаку: чудовий старомодний трюк для підсилення нюхової доріжки. Справді змушує запахи вибухати. Щодо смакового треку, я позичив би його в найкращих гурманських переживаннях, а потім процідив крізь когось, хто дотримується суворої дієти, для того щоб справді побільшити кожен присмак. Це називається «загострення».

Половина індустрії складається з чудиків, які пересприймають усе і вся, аби підсилити доріжки. Вони наймають сліпих для створення аудіального треку. Хоч це і проти всіх законів, але коли пересприймаєш будь-який тактильний трек крізь однорічного малюка, то оксамит відчувається як оксамит. Граніт — як граніт. Ніякого неохайного розгадування текстур. Ніяких мозолів, щоб замулювати відчуття справжньої шкіри чи справжнього волосся. Крихіткам ні до чого форсуючий порт у каркові, але таких зустрічаєш повсюди. Ця сфера сповнена покидьків, готових заміксувати крізь власну дитину твої порнографічні піки. Це, звісно, вже понад усякий несмак, проте кожен легко впізнає порнопік, пересприйнятий крізь ніжну, чутливу дитячу шкіру. Не дивно, що реальний світ не витримує ніякої критики, як порівняти з форсованими переживаннями.