Її дихання каже: «Ти манюній матусин скарб».
Каже: «Ти наше маленьке янголятко».
Більшість матерів говорять так зі своїми чадами тоді, коли вони двоє ще залишаються однією істотою.
«Ти мамусин ідеальний маленький чоловік».
У цю мить — до коров’ячих очей, до укусів гримучої змії, до підліткових ерекцій, — в цю мить Рент і його мама востаннє такі близькі. Такі люблячі.
Ця мить — кінець того, що нам хотілося би зберегти назавжди.
Доктор Девід Шмідт (☼ міддлтонський лікар): На мою думку, обоє Кейсі стали кепськими батьками. За моїм досвідом, величезна кількість молодих людей дивляться на дітей як на потішну витівку. Можливо, як на покарання. Дитина — вона просто є, її не зроблено з хрому тобі на забаву. Дитина не забезпечить тобі роботу за солідним столом, під кондиціонером.
Чет Кейсі: він дивився на дитину як на найзапеклішого ворога й найкращого друга — водночас.
Ехо Лоуренс: Перед тим денним сном мама Рента перегинається через ліжко. Пальцями однієї руки вона відводить волосся з його чола, його яскраво-зелені очі дивляться на неї, його очі завеликі для його обличчя. Його очі рахують її зірки.
Вона встає, щоб повернутися на кухню, чи до саду, чи до телевізора, і тут вродлива молода Рентова мама — вона зупиняється. Усе ще напівнахилена над його ліжком, вона дивиться на стіну понад подушкою, її очі сіпаються і заїжджаються до перенісся від намагання роздивитися щось на побілці. Її губи трохи розтуляються. Її сірі очі все кліпають і кліпають, пильно вдивляючись у стіну, її чарівне гостре підборіддя притискається до шиї. І вона рукою тягнеться вперед: один палець трохи відведений, ніготь готовий сколупнути щось із білої фарби. Гладенька шкіра між бровами збігається в зморшку.
Рент розвертається в ліжку, вигинає спину, щоб і собі подивитися.
Його мати каже: «Що це таке?..»
І її ніготь злегка стукає по чомусь, по чорній грудочці, по кульці, по маленькій опуклості з чогось майже сухого, по сплюснутій родзинці, яка відвалюється й падає біля Рентової голови на подушку. Маленький чорний відбиток пальця поруч з його лицем.
Рентова мама, її очі оббігають дугоподібний розсип чорних цяток на стіні, рій глейких плямок, що спускається по спіралі просто до голови її янголятка на подушці.
Як любив казати Рент: «Деякі люди просто народжуються людьми. Іншим із нас…»
По-своєму ми всі однакові. З першого погляду кожен із нас розпізнає суху козючку. Ми всі знаємо, які липкі вони на дотик під нашими стільцями та столами.
Преп. Кертіс Дін Філдз (☼ священик Міддлтонського християнського братства): Не було такого гріха, який маленький Рент не здійснив би. Ні, маленький Бадді зростав таким грішником, що його переступів стадо б на всю їхню родину.
Ехо Лоуренс: Оце один з тих моментів, які тривають потім усе твоє життя. Сцена, яка спалахом пронеслася перед очима Рента за мить до смерті. Час уповільнився, зупиняється, зупинився, застиг. Єдиний острів, який ти знайдеш у неозорому туманному океані свого дитинства.
Протягом років, які тривала ця мить, обличчя Рентової мами викривилося і взялося зморшками. Її обличчя стало м’язами, а не шкірою. Її губи розтяглися та загорнулися, оголивши кожен зуб на всю його довжину під цими її рожевими яснами. Її повіки смикалися та тремтіли, її пальці скрутилися, всохнувши до стану кігтів. За вічність цієї однієї миті молода гарна жінка, схилена над Рентовим ліжком, поглянула на нього новим відьомським лицем і просичала: «Ти…»
Вона ковтнула, Горлянка смикнулася всередині жилавої шиї. Потрясаючи своїм старезним кігтем у напрямку поцяткованої стіни, вона сказала: «Ти просто…»
Лежачи на спині, Рент розвернувся, щоб поглянути на свою гордість, свою колекцію.
Усі ми пережили цей момент, коли наші рідні вперше розуміють, що ти ростеш не для того, щоб стати ними.
Фальшиві приклеєні зірки Айрін проти реальної козючкової фрески Рента.
Його гордість — її сором.
ЛоганЕлліот (☼ друг дитинства): Так і є. Цей малий Кейсі не зробив нічого такого, просто обрубав корені та спалив мости, як і всі.
Шот Даньюн (ζ руйнувальник): У такі хвилини ти маєш вигляд невдалого експерименту своїх батьків, споглядати який їм тепер доведеться до кінця життя. Їхній приз за найгірше щось. А твої тато й мама стають мов Бог, занадто тупий, щоб створити щось ліпше за тебе.
Ти ростеш, щоб стати живим доказом обмеженості своїх батьків. Їхнім антишедевром.
Ехо Лоуренс: Його мати подивилася на Рента з висоти всього свого розпрямленого зросту і сказала глибоким голосом, якого Рент ніколи не чув доти, голосом, який буде відлунювати потім усередині нього до кінця життя, вона сказала:
«Ти огидна маленька потвора».
Тієї обідньої пори Рент перестав бути для своєї матері чимось таким, як «Ведмідь» для нього. Це була мить його справжнього народження. Початок його реальної особистості.
Того пообідку, уперше за всі денні сни в своєму житті, Рент справді заснув.
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): На наступному обіді в День подяки, після того як «чорні вдови» до смерті закусали стареньку бабусю Естер, Айрін Кейсі відмовилася зайняти місце старенької на кухні. Однаково наступною в черзі на місце за дорослим столом була Рентова прабабуся Хетті. Черга наслідування була такою ж чіткою, як дати й імена, записані в родинній Біблії.
Шот Даньюн: Мотрошно, скажіть? Під кінець того Дня подяки старенька бабуся Хетті звивалася й дряпалася. Фігня з лисячого хутра, яку вона вдягала, щойно підвертався привід, така: дві чи три лисячі шкурки з усіма цими їбучими мордами й лапками, пришитими так, щоб звисали довкола шиї, гівняна штука, з якої так і стрибають блохи.
Це більш ніж моторошно. Такі старі люди: одного подиху вітерця досить, щоб їх убити. Зламаного стегна. Бджолиного укусу. Шматочка зіпсованого пирога з тунцем. Ці «чорні вдови», кусючі блохи — все це інший природний бік славетного селюцького способу життя. Це можуть бути бурундуки, байбаки або білоногі миші, кролі, вівці або скелясті білки, але хтось в цьому їхньому природному світі розкидається блохами. Спершу бабуся Хетті поскаржилася на те, що їй дере в горлі та болить голова. Тоді на біль у шлунку. Хетті задихається. Годинка в шпиталі, й вона помирає від пневмонії.
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Остання викликана пацюками епідемія чумної палички в Америці датується 1924 та 1925 роками. Вона походила від повсюдної практики труїти зграї степових собачок підсаджуванням чумної тварини. До початку тридцятих місцеву популяцію байбаків було винищено на 98 відсотків, але ті 2 відсотки, які залишилися, стали безсимптомними носіями бубонної чуми.
Ехо Лоуренс: Він завжди прокидався з криком. У його нічних жахах, казав Рент, маленька кокетлива вуаль його бабусі, чорна, мереживна, починає ворушитися. Капелюшок, здається, оживає, дере сам себе на клапті, чорні нитки повзуть униз по її щоках, жалять, і бабуся Естер кричить. У цих снах Рент чув собачий гавкіт, але не міг бачити зграю.
Шериф Бейкон Карлайл: Ці сни були ясно й чітко від почуття провини. Провини за вбивство тієї старенької. За розповсюдження інфекції.
Шот Даньюн: Ці маленькі пухнасті клубочки, якими вони здаються в природознавчих фільмах: щороку в середньому двадцятеро людей стикаються із чумним ховрашком або бурундуком. Їхні лімфовузли роздуваються, кінчики пальців на всіх кінцівках чорніють, і вони помирають. Я маю на увазі — люди. Не пухнасті клубочки.
Ехо Лоуренс: Давайте, спитайте Айрін Кейсі про стіну в Рентовій спальні. Справа закінчилася тим, що вона поклеїла там шпалери. Для неї засохлі шмарклі були гіршими за асбест.
Стіна над ліжком уже дорослого Рента, в його власній квартирі, так само була останньою річчю, якої ви хотіли б торкнутися.
Айрін Кейсі: Наскільки я можу пригадати, ми поклеїли шпалери в спальні Бадді, коли йому виповнилося три або чотири. Шоколадно-коричневі, з малюнком із ковбоїв, що арканять коней, на таких не видно ніякого бруду. Незвично темні, зате практичні для кімнати хлопчика.
