— Досить!

Коломієць витягнув пістолет, вийшов з-за кущів, але поки ні в кого не цілив. Стояв, тримаючи дуло перед собою на рівні пояса. Навіть зробив крок ліворуч, аби жоден із трійці не опинився випадково на лінії вогню.

Дунай рвучко повернувся, та за зброю не схопився. Зміряв Максима повним здивування поглядом знизу вгору.

— Чомусь мене це не дивує, — промовив він.

— Ти про що?

— Твоя поява, Східняче. От саме твоя. Не чекав, але мав підозру.

— Полоненого треба доставити куди слід, — відчеканив Коломієць.

— Полонених на війні допитують, — Дунай вкотре заговорив до нього, мов до підлітка. — Моєї влади тут доста, аби самому вирішувати, куди, коли і як доправити москаля.

— Чого ти хочеш від нього зараз, друже Дунаю? Що може тобі сказати старший лейтенант НКВС?

— Старші лейтенанти іноді знають більше, ніж полковники.

Колокольчиков застогнав.

— Сука! Сука фашистська! Бандера! Нічого не почуєш від мене, ти!

— Впертий, — гмикнув Дунай. — Я вже бачив таких. Ідейний. — Він став до полоненого упівоберта. — Комсомол чи комуніст?

— Кандидат, — простогнав Колокольчиков. — А тобі що до того?

— Міцний горішок, бач, — кивнув Максим, не опускаючи поки зброї. — Я ще раніше помітив. Слухай, хай краще з ним справді не ми й не тут розберемося.

— Ти не маєш повноважень, — кинув Дунай. — Жодних, Східняче. Не розумію, чого ти за нами побіг. Погрожуєш.

— Не погрожую. Свідки є.

— Дуло наставляєш. Свідки є, — парирував у тон йому Дунай, кивнув підлеглому, той пустив мотузку.

Полонений упав, відразу перекотився на спину.

Вояк, котрий стояв ближче, сильно, носаком, копнув його між ногами. Колокольчикова скрутило від болю. З другого боку отримав носаком під куприк, знов не стримав криків.

— Друже Дунаю, тепер досить. Справді.

Слова відскакували від нього. Здавалося, він перестав зважати на протести Коломійця і на саму його присутність. Переступивши через старлея, Дунай став над ним так, аби лежачий опинився в нього між ногами, і запитав, дивлячись згори вниз:

— Коли вже такий кремінь, вояк незламний — чого верещиш? Такі, як ти, терплять. Хіба не про це пишуть у ваших брехливих газетках: комуністи — люди зі сталі? Га?

— Біль не треба терпіти, — вичавив Колокольчиков. — Ти ж цього домагаєшся, аби я кричав. Кричу. Задоволений?

— Я буду задоволений, коли ваша комунія піде геть із мого краю! — гаркнув Дунай. — Ми не для того кладемо голови! Наші жінки лишаються вдовами, навіть не встигнувши повінчатися перед Богом і людьми! Діти народжуються й ростуть без батьків! А скількох дітей ви вбили!

— Ми не вбиваємо дітей!

— Ви вбиваєте найкращих чоловіків! Кров нації! Кожен міг стати батьком не одної дитини! А ви не даєте нам спокійно жити й працювати на своїй землі!

— Це не ваша земля! Сталін звільнить народ від таких, як ти!

— Ми звільнимо наш народ від вашого Сталіна!

Дунаєва рука вже тягнула парабелум із кобури.

— Стій! Не можна так, я сказав!

Тепер Коломієць націлив дуло на Дуная.

Вояки схопилися за зброю.

— Стояти! Тихо! — гаркнув Дунай. — Тихо будьте! Зброю геть!

Не розуміючи, чому старший віддає саме такий наказ, підлеглі підкорилися. Свій пістолет Дунай не забрав.

— Ти проявив себе, Східняче. Нарешті. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут і так.

— Давай припинимо це, друже Дунаю.

— Згода. Припинимо. Того вже маю доста.

Бахнув постріл.

Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.

Максим сильніше стиснув руків’я, опановуючи себе.

Тепер дуло парабелума дивилося на нього.

— Я чув про тебе, Східняче, — сказав Дунай. — Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.

Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.

— Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.

— Він тримався, — вперто мовив Коломієць. — Хай ворог, але — тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.

— Бачу, не далеко пішов від свого друга.

— Він мені не друг.

— Пощо заступився?

— Я не заступився.

— Справді?

— Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…

— За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?

— Може. Напевне.

Дунай гмикнув.

— А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.

— На війні нема гуманістів.

— Коли так — будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один його маю.

— Таких, як я?

— З-за Збруча. Совіцьких.

— Я не совіцький.

— Інші теж так казали. Потім зрадили. Майже всі. Рахунок на сотні, Східняче.

— Чекай, ти про…

— Так! — гаркнув Дунай, ступивши ближче. — Більшість совіцьких солдатів та офіцерів, котрі одного разу перейшли на наш бік та влилися в ряди повстанчої армії, переметнулися назад! Наші суцільні поразки останнього часу — в тому числі через перекинчиків! Є вказівка виявляти їх у наших лавах та суворо карати!

— То я — непевний елемент? Ти мене виявив, Дунаю? Вітаю. Що далі? Застрелиш, як ось Колокольчикова?

Подив Дуная був щирим.

— Кого?

— Полоненого звали так. Старший лейтенант Колокольчиков. Хіба це не перше, що ти мав запитати на допиті?

— До дупи мені, як його звали. — Дунай опустив парабелум, заховав у кобуру. — Здай зброю, Східняче. Не опирайся, бо мої хлопці покладуть на місці, справді. Не мав на меті розшифрувати саме тебе й саме тепер. Але ти, бач, як сам спалився. Нутро східняцьке показав, совіцьке.

Останній закид Коломієць пропустив повз вуха.

— Мої хлопці мене не віддадуть.

— Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар між собою. Ворог лиш того й чекає. Нацькувати відділи один на одного, то такий є твій план, га?

— Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою більше не говоритиму.

— Не будеш, — кивнув Дунай. — Спитають в іншому місці. Так спитають — чого не було, розкажеш.

— Побачимо, як казав один сліпий.

Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кілька кроків, простягаючи руку за пістолетом. Поки він говорив, вояки вже взяли Коломійця на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.

— Здай.

— Тримай.

Чотовий Східняк кинув зброю Дунаєві під ноги.

У камері їх було троє.

Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли — так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.

Перше, що зробила нова знайома, — скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.

— Ось вони мені доведуть!

— Ви про що? — обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.

— Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, — наголосила Павла.

— Я — Майка, — машинально поправила вона.

— Га?

— Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.

— Що з того?

— Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, — пояснила Майя.

Її несло, була свідомою того, що говорити тут нема з ким. Тітка з чорними вусиками, які пробивалися над верхньою губою, зовсім її не розуміє. Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне ім’я. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.