— Про те й товчу весь час. Аби не мріяв дарма про швидкі…

— Тихо будь, — перервав Дунай, підійшовши впритул. — Ти все свідоме життя пробув під Совітами. Вражений тими самими бацилами, які зле лікуються. Ось чому можеш при нагоді стріляти в мене. Вузлик за той випадок зав’язав.

— Гм. Вважав тебе мудрішим.

— Вважай краще обережним. Стежу за тобою, у разі чого першим стрілятиму. І стрільці твої мене зрозуміють. Навіть підтримають, як побалакаю з ними.

Відступивши з виглядом переможця, Дунай засунув великі пальці обох рук за ремінь шкірянки, трохи випнув уперед груди.

— Тобі краще забути образи. Бо війна. Отак, Східняче.

У рейд виступили, як сіло сонце.

Саме йшло на спад бабине літо, і осінь немов махала їм на прощання останніми теплими днями, бажаючи щасливої дороги. Дерева вже поволі вбиралися в багрянець, грали у променях, немов іскрили вогнем. На диво, за цей час не падали дощі, тож шлях, принаймні якась його частина, обіцяв бути без перешкод.

Коломієць, звиклий засинати й просинатися, коли треба, цієї ночі крутився, складаючи промову. Чомусь дуже кортіло сказати слово хлопцям, дарма що Дунай кидатиме скептичні погляди. Обставини вимагали чогось гарячого, полум’яного, закличного й викличного. Та щойно побачив перед собою куцу шеренгу своїх вояків — передумав. Навіть подумки присоромив себе: з ним ішли ті, кому не треба додаткових мотивацій та палких напучень. Тож Максим обмежився короткою командою, й невеличкий загін скоро залишив базу. А незабаром проминув останній партизанський секрет — і подався вперед визначеним раніше маршрутом.

Дунай напередодні наполягав, аби виходили проти ночі. У цьому відчувалася певна логіка, але Коломієць заперечив, знайшовши якісь аргументи. За інших обставин сам би їх не прийняв. Проте дуже кортіло відразу з перших годин окреслити певну межу, яку Дунаєві не вільно переступати. Читати по його очах Максим уже давно навчився. Ставлення до прийнятого рішення той приховати не міг, навіть якби мовчав. Тим не менше, вголос погодився, демонструючи перед іншими — жодних непотрібних суперечностей між двома чоловіками не виникне. Заразом розвіяв підозри, що група матиме двох старших. Хоч Коломієць готувався до того, що досить скоро Дунай спробує продемонструвати й довести свій вплив.

Згідно з домовленістю, Східняк підпорядкував йому у відділ розвідки двох — старшого стрільця Гонту й старшого вістуна Шереха. Обоє молоді, ще й однолітки, по двадцять п’ять. Обидва навесні пройшли через бій під Гурбами[20], дивом вивели сотню з оточення, буквально вислизнувши з котла, і потім ще до середини травня дзьобали регулярні війська. Навіть догралися до того, що накликали на себе військовий підрозділ НКВС, підсилений двома танками і трьома самохідними гарматами. Фокус, який там показали «червоним погонам», був на диво простий, через те — ефективний: до критичної межі створювали ефект присутності в певному місці, навіть підкинули командуванню достовірну й багато разів перевірену інформацію. А потім забралися геть, давши червоним можливість воювати з порожнім лісом. Щоправда, тоді їхній хорунжий захопився, самовпевнено й зухвало вирішив ударити ззаду. Сили виявилися нерівними, війська оперативно розвернулися, почали переслідування, довелося відходити з великими втратами.

Також у загоні, крім Чуба, з яким Коломієць практично породичався й без якого себе віднедавна не уявляв, було ще двоє стрільців: Хорт — колишній прапорщик цісарської армії, і Тур, дослужився до старшини в Червоній армії. Обох свого часу мобілізували. Тільки Хорта — в польську, коли почалася війна, і потім відпустили додому з німецького табору, бо назвався українцем. А Тура — тоді ж, але він увійшов на Волинь разом із радянським військом як визволитель від польської тиранії. У сорок першому, скориставшись загальною панікою в армії, той, хто згодом назвався Туром, скинув зірочку з пілотки, прихопив гвинтівку-трилінійку й накивав п’ятами. Досі вважаючи: його ще тоді записали або в покійники, або у зниклі безвісти.

Замикали невеличку колону, рухаючись у ар’єргарді, Корж, Мартин і Товкач. До війни той, хто називався Коржем, працював санітаром у ковельській міській лікарні. Коли опинився в повстанській армії, це дало йому повне право називатися лікарем. Освіту компенсували досвід і практика — за півтора року лісового життя Корж навчився робити не надто складні хірургічні операції. Мартин колись викладав у школі німецьку. А Товкач, на переконання Коломійця, був у боївці найціннішим надбанням: корінного киянина, університетського доцента в сороковому відрядили викладати в тутешніх школах російську мову.

Там, де боївка мала закріпитися, природна російська викликала найменше підозр. Хоча більшість дорослого українського населення по обидва боки Збруча говорило російською з відчутним акцентом і надмірної уваги люди не привертали. Проте Коломієць вирішив підстрахуватися — має бути той, кого ворог без застережень сприйме за свого.

Кожен мав речовий мішок, там — одна зміна білизни, сухарі, по кілька бляшанок трофейних радянських консервів із продовольчого конвою, ще замотані в ганчірки гранати, запали лежали окремо. Чуб, як найвищий та найсильніший, ніс на собі кулемет Дегтярьова, решта, включно з Максимом, озброїлися автоматами ППШ, боєкомплект кожен так само спакував до наплічника. Коломієць і Дунай мали при собі планшети з картами й радянські ТТ в кобурах на поясі.

Вбралися в підігнану, підшиту й перешиту радянську форму. На праних гімнастерках — солдатські й сержантські розпізнавальні знаки, лиш Максим вирішив одягнути погони старшого лейтенанта. Доведеться ходити містами й селами, і військові в очі не кидатимуться. Шинелей забракло, але солдати цілком могли ходили у ватниках. Поверх кожен вдягнув плащ-намет, під гімнастерками — теплі домашні светри. Одяг збирали гуртом, бо кожен встиг обноситися. У дальню путь не пасувало вирушати обідраним. Ще встигнуть обноситися — так сумно жартував Товкач.

До світанку планували пройти зо три десятки кілометрів на схід. Але здолали трохи більше двадцяти. Дарма, що ніч, все одно доводилося триматися далі від відкритих місцин, шосе і звичайних широких доріг, тож петляли, робили чималі гаки й під кінець дня вирішили стати привалом на зручній галявинці.

Вогонь розклали невеличкий, загасили швидко, лиш розігрівши кожен собі тушонку. За перекусом на короткій нараді Дунай запропонував далі йти вночі, попри побоювання Коржа, що навіть карта не завадить збитися в якийсь момент з дороги, можна заблукати. Нехай, відповів на те Мартин, все одно вийдуть, куди треба. Адже маршрут відомий і курс уже прокладений. Уночі безпечніше, хай повільніше. Корж уже готовий був із цим погодитися, та несподівано його підтримав Тур.

— Я його розумію. Вночі простіше нарватися на секрет. Коли видно, легше обійти засідку.

— Де засідка? — стрепенувся Мартин.

— Гаразд, не засідка, — легко погодився Тур. — Почнемо вночі кружляти. Вийдемо не туди, де безпечно. Нарвемося на військових. Бог знає, де вони можуть стояти. Чи навіть їхати.

— Ага, — погодився Чуб. — Тут москалів, наче бджіл у вулику. Наступають, бач.

— Рух інтенсивний, — погодився Коломієць. — Удень розвідка розгледить небезпеку скорше.

— У нас не прогулянка, а бойова операція, — відрізав Дунай. — Розвідка однаково добре виконує функції. Хоч удень, хоч уночі.

— Питань нема, — кивнув Максим. — Зараз мова не про нашу розвідку, а про нашу безпеку.

— Не гуляємо! — повторив Дунай, піднісши голос. — Про власну безпеку ніхто з нас не думає. Усі готові зустріти ворога гідно.

— Згоден, кожен з нас — перевірений вояк і надійний побратим, — парирував Коломієць. — У відкритому бою ніхто не побіжить. Здаватися ворогу жоден не збирається. Тільки ж ми та інші подібні групи йдемо на схід не для того, аби задурно накласти голови по дорозі. Обережності, друже Дунай, жодний статут не заперечує. Людей треба берегти. І як командир відділу, відповідальний за всю операцію, пропоную вночі рухатися так скоро, як тому сприятимуть обставини, а вдень відпочивати.