— Твій?

— Краснопйорих! — вигукнув Щербань, наблизившись майже впритул, і це дало Максимові нагоду позадкувати, рухаючись при цьому в потрібному напрямку. — Ти диверсант! Люди твої — диверсанти! І підтримувати вас — зовсім інша стаття! Вам ніхто не допоможе! З чим би не прийшли! Люди тут не такі, вони мене бояться, Сталіна бояться, а тебе ненавидять! Не тебе конкретно! Таких, як ти! Через вас гайки закручують більше, ніж народ звик! Тітку, ту, з базару, колись загребуть за посібництво нам. Що зроблять? Лише посадять! Потім вийде по амністії, років за два! А варто комусь лише постояти поруч із тобою — все, вишка! Ось чому я тебе здам, фраєрок!

Крок назад.

Треба було передбачити.

Ще крок.

— Здаси?

— Як мотлох сміттяреві! — Щербань наступав. — У мене тут вуха всюди! Знаю, кого поклали там, на хуторах! Знаю, кого злапали кілька днів тому! Доходили чутки: віддати вас, залишки, подільників ваших — і все, маю двадцять чотири години, аби забратися геть. Хай від Васі Щербаня в когось іншого голова болить! В іншому районі! А то й у Києві!

На цих словах позад Максима гримнули двері.

За спиною почулися швидкі кроки.

Коломієць відступив до стіни, готуючись до нападу.

Влетів Киря, без кепки, з виряченими очима, загорлав, не боячись виказати себе, бути почутим:

— Він спалив нас! Атас! Мєнти!

— Привів! — рявкнув Щербань, хапаючи зі столу пістолет.

Киря поруч.

Відчай, прикре й остаточне усвідомлення чергової поразки й дике, непереборне бажання вижити додали сили та спритності: той нічого не встиг зрозуміти, а Максим уже стояв у нього за спиною, прикриваючись живим щитом.

Хто вистрілив перший — Коломієць не зрозумів, бо кілька пострілів злилися в один, світ довкола вибухнув. Він не бачив нічого кращого, як повалитися разом із Кирею на підлогу, відповзти до стіни, тягнучи його за собою. Дзвеніло розбите кулями віконне скло.

— Щербань! Щербань, кидай зброю! Говорить капітан міліції Христюк! Будинок оточено! Пропоную здатися!

На заклик дружно відповіли автомати — обоє стрільців прилаштувалися біля вікон, займаючи кругову оборону.

— За хвіст себе вкуси, начальнику! — гаркнув Щербань, міняючи обойму в своєму пістолеті.

Коломієць ковзав поглядом круг себе. Поруч безсило матюкався Киря.

— Е! — Максим тицьнув його в спину. — Тут є інший вихід?

— Через погріб, — видихнув той.

— Так веди, чого розлігся.

— А…

Більше нічого сказати не встиг — у вікно влетіла граната.

Максим перекинувся на живіт, пустив Кирю, затулив голову руками.

Рвонуло.

Світ довкола наповнився криками болю. Поруч стогнав Киря, але, мабуть, живий, лише оглухнув трошки.

— Бігом! — вигукнув Коломієць.

Тепер той уже не гарикався — порачкував у сіни. Максим, так само на чотирьох, посунув за ним.

Друга граната — обоє ривком вилетіли у двері, опинилися в темних сінях. Киря ліз у далекий куток, знайшов ляду, потягнув на себе, відчиняючи:

— Куди!

Максим наздогнав його, штовхнув, аби не барився, той скотився драбиною у вологу темряву. Коломієць пірнув за ним ногами вперед, зачинив ляду. Вчасно — там знову рвонула граната, у відповідь уже стріляли. Навалившись на свого несподіваного рятівника, обмацав кишені, забрав свого пістолета, тицьнув дулом у писок, засичав:

— Зброя!

— Яка?

— Щербань говорив! Арсенал! Кулемет, гранати! Де?

— Не тут!

— Де!!!!!!

— Покажу… проведу… не стріляй.

Коломієць відвів дуло.

— Отак. Веди. Тихо і бігом.

Над головою вже тупало багато ніг.

Цілий день Майя не знаходила собі місця.

Трохи попустило по обіді. Близько четвертої, ледь почало вечоріти, швидко зайшов стурбований та збуджений Гордієнко — попередити, що терміново зривають у райцентр, буде пізно, чи взагалі завтра. Зозуля не вимагала від нього звітів та рапортів. Ініціатива повністю його: щойно почав до неї вчащати, відразу став доповідати про свою щільну зайнятість. Спершу Майя думала: відповідальний мужчина каже, коли буде вдома, як довго затримається тощо. Чоловік завжди знаходив можливість подзвонити, у них у хаті встановили службовий апарат, тож вона сприймала подібне за норму. І такій Юрієвій манері не дивувалася, так має бути.

Проте останнім часом відіграла назад, переоцінила й переосмислила. Жодної поваги чи спроби тримати жінку, з якою живеш, у курсі власних справ, на які відтепер мусить зважати. Звичайне позерство, демонстрація власної зайнятості, отже, значущості, важливості всього, що робить, кожного слова, кожного вчинку. Ще обізнаності в довколишніх подіях: бач, він, молодший лейтенант Гордієнко, не просто так, якийсь-там сільський дільничний — усе знає, не остання людина в районі, майте не увазі, поважайте. Зрозумівши це, Майя все одно вирішила триматися Юрія: хай навіть так, у тяжкий час усе ж є на кого спертися.

Їй соромно за себе вже кілька днів: навіть після всього ловила себе на подібних думках.

Знала — вже не хоче за нього заміж. Готова й далі жити сама. Та вголос вимовити боялася: напевне, Гордієнко після такого перетворить життя на пекло. Він такий!

Усіма силами намагалася триматися, і в неї виходило. Ніщо в її поведінці не повинно викликати в Юрій підозр, будь-яких, найменших. Доки в неї в сараї переховуються двоє чоловіків, увагу дільничного треба відвернути на себе.

Через те зробила вигляд: переймається терміновим викликом. Причому Гордієнко похвалився — по телефону з ним говорив особисто начальник міліції Христюк. Спершу спитав, як справи, а щойно дільничний почав доповідати — обірвав: усе згортай, рапорт потім, нормально все на хазяйстві, підозрілих осіб нема, всі свої, за радянську владу. Бандьору, якого зловили, підлатали, аби не здох відразу. До вечора вивезуть на Київ, і, зі слів Христюка, баба з воза. Без них роботи навалом, і Гордієнко тут же припустив: хтозна, може, йому довірять конвоювати бандита. Людей бракує, треба підсилити міліціонерами, потрібні лише надійні люди. Недарма, бач, начальник міліції похвалив.

— Чекай назад уже лейтенанта, — дільничний багатозначно торкнуся погона. — Далі все в нас піде. Фартовий у тебе мужик, Майко. Є?

— Є, — вона посміхнулася через силу.

— Далі ще краще піде. Слухайся, не бузи, зі мною можна жити.

Гордієнко вийшов у гарному настрої, ззовні загуркотів мотоцикл. Не втримавшись, Майя накинула пальто, вийшла, провела його поглядом, заспокоїлася. Хай би довше сидів у Макарові, хай там що йому підфартило. Заразом переконалась у правдивості розрахунків Коломійця. От же ж вдалося вгадати, вміти треба. Спокій, хоч і відносний, повертався ще й тому, що нинішньої ночі, максимум — завтра до світанку небезпечних гостей у неї вже не буде. Адже все в них сходиться, обіцяли забратися й заберуться: Максим людина слова.

Повернувшись, удома його не застала. Чуб сидів сам, ще й від нудьги проламав собі в стіні акуратний вихід. Можна вибратися непомітно, справити свою потребу, трохи розім’ятися й залізти назад, затуливши дірку дошками, так, мовляв, і було. Рану затягнуло, велетень бурчав і рвався бодай у якийсь бій. Тривала відсутність Східняка його поки не хвилювала.

— Ще той зух. Вигребе.

Чубова впевненість передалася Зозулі на короткий час, і вона, повернувшись до хати, зайняла себе поточними справами, час від часу дослухаючись: попросила знайти спосіб дати знати, коли Коломієць нарешті вернеться.

Але почула мотоциклетний мотор, напружилася, кинула погляд на старі ходики. Гордієнко повернувся, зараз по дев’ятій, не було більше чотирьох годин. Дільничного не лишили в районі попри його сподівання, зірвали раптово, з другої половини дня, поки туди, поки назад, там… не дуже довго.

Аврал — так це називається.

Майя Зозуля бачила на власні очі, як працює комендатура. Пройшла через чоловікові виклики на службу. Якщо зривають раптом і повертається відносно швидко, тут або тривога і відбій, або…